16 липня улюблениця кількох поколінь українців святкує знаменний ювілей

Це - Видатна Українка Ада Роговцева, передають Патріоти України з посиланням на Діловий Переяслав.

Вона зіграла понад 50 ролей у театрі та майже 100 в кіно і, як свідчать її напружені творчі будні, зовсім не збирається завершувати сценічну кар’єру. Усі її героїні зі складною долею, з винятково цікавим і неповторним характером.

Та й саме життя Ади Миколаївни — суцільне випробування Видатна актриса народилася в Глухові Чернігівської (нині Сумської) області. Батько, Микола Іванович Роговцев, мав дві вищі освіти, закінчивши індустріальний і сільськогосподарський інститути. Мати, Ганна Митрофанівна Зайковська, була агрономом. Лихоліття Другої світової війни на все життя закарбувалося в пам’яті Ади Миколаївни. Усі жахи окупації — бомбардування, постійний страх, голод — досі, наче кінострічкою, проходять перед її очима. Мама вимінювала якісь речі на сухарі, які приносила жебрачка. Їх випарювали й давали дітям. А ще, попри всі труднощі воєнного часу, завдяки матері, наче в казці, у хаті напередодні Нового року завжди з’являлась ялинка.

— Я дуже добре пам’ятаю, як нас визволяли наші війська, — пригадує Ада Роговцевав розмові з журналістом Народної армії Олександром Теревком. — Спочатку був шалений артилерійський обстріл, і ми сховалися в льоху. Жінок із дітьми було дуже багато, ми довго стояли, притиснувшись одне до одного, наче оселедці в діжці. У перші повоєнні роки часто думала: не доведи, Господи, пережити таке ще коли-небудь… Ці спогади дають нам відповідь на питання, навіщо Ада Миколаївна, маючи досить поважний вік, їздить на Схід країни в район бойових дій. 2014 року актриса відкрито підтримала наших військових і в серпні вперше вирушила в поїздку визволеними містами. Розтрощені будівлі, налякані люди, купи розбитої військової техніки — усе це вона бачила на власні очі. А в Краматорську, Слов`янську, Бахмуті, Лисичанську, Сєверодонецьку її тепло зустрічали бійці Збройних Сил, нацгвардійці, добровольці.

— Мені такі зустрічі потрібні, — каже Ада Миколаївна. — Мене не лякає близькість війни. Там, поруч із передовою, боїшся тільки свого страху. А ще усвідомлюєш, що тим, котрі під постійним вогнем ворога, ще важче. Великих статків у мене немає, тому вирішила для себе, що маю своєю творчістю підтримувати наших захисників. Зустрічаюся з ними, щоб поспілкуватись, і не лише зі сцени. Знаю, що вони потребують материнської ласки, доброго, щирого слова. Обійняти солдата, потримати за руку, як мати, дружина, сестра, як донька, — це дуже важливо для наших чоловіків.

Якось на машині, прямуючи до одного з прифронтових міст, невеличка творча група Ади Роговцевої зупинилась біля придорожньої крамниці. З неї виходили з покупками наші бійці й, побачивши актрису, дуже зраділи такій несподіваній зустрічі. — Зав’язалася бесіда, — пригадує Ада Миколаївна. — Я розпитувала про їхню службу, побут на передовій, вони мене — про мої творчі плани. А потім хлопці підняли мене на руки й носили по майданчику. Але ж це вони не мене носили, не Роговцеву. Можливо, дехто з них мене ніколи на сцені театру й не бачив. Так вони виявляли свої почуття до жінки, і передусім до своєї матері.

Уславлена актриса приїжджає до бійців у район АТО не лише з творчою місією. Вона також вирушає туди як мати. І це зовсім не театральна роль, це поклик душі та її небайдужого серця. Як жінка, яка передчасно втратила чоловіка, а згодом і сина, вона дуже розуміє матерів, які благословили своїх рідних на захист української землі. А ще більше розуміє матерів, чиї сини вже ніколи не повернуться додому.

— Утратити сина — це вмерти разом із ним, — каже Ада Роговцева. — І так сталося, що я вмерла разом із Костиком. Одного дня після поховання сина я усамітнилась і довго ходила по садочку. Тоді спали на думку такі рядки: Огорнуло горе, наче гора впала. Сину, моя зоре, що це нас спіткало? Де недодивилась, що не зупинила? В Господа просила дати тобі сили. Крок ступить не в силах, серце в прірву впало, Обгоріли крила, і мене не стало…

Переконаний, що Роговцеву кличе в район бойових дій до наших захисників нерозтрачена материнська любов, велике бажання бути корисною й дати зрозуміти хлопцям, що їх пам’ятають і на них моляться. Вона їде якомога ближче до передової, не зважаючи на свій вік, не жаліючись на трусанину розбитою дорогою, холод або спеку.

— Якщо не знаходиш слів, щоб підтримати наших хлопців, якщо відсутня всеохопна материнська любов, то навіщо туди їхати? — запитує Ада Миколаївна й сама відповідає: — Кожен із наших хлопчиків мені по- особливому дорогий, кожним я пишаюся. Військові не знають лінощів, жадоби й добре розуміють, що таке милосердя. Із зайвим, якщо його багато, загубишся сам. Із висоти свого віку й життя я можу сказати, що тільки любов’ю живе людина, тільки любов`ю.

Бійці 95-ї аеромобільної бригади досі згадують, як Ада Роговцева в їхньому польовому таборі разом із донькою Катериною Степанковою декламували вірші Лесі Українки, Ліни Костенко, уривки з роману «Маруся Чурай», поезію воїна-фронтовика Романа Самосала. — Мені цікаво давати концерти українським бійцям, говорити з ними на серйозні, вічні теми, — зізнається актриса. — У наших бійцях я жодного разу не розчарувалася. Усі вони різні, але українська ідея розширила в них межі свідомості, змінила правила їхньої поведінки.

Під час благодійних вистав Ада Роговцева з колегами зібрали й передали на лікування поранених бійців 52 тисячі гривень. За поїздки в район АТО на підтримку наших воїнів, допомогу пораненим Роговцеву в Росії заочно засудили до трьох років ув`язнення. За словами Катерини Степанкової, дізнавшись про це, Ада Миколаївна довго сміялася, мовляв, «усе в житті було, а от за ґратами не сиділа».

— Ні за які гроші я не відмовлюсь від власної позиції, — наголошує Роговцева. — Я підтримую свою Батьківщину перед агресією колосального монстра. Не хочу, щоб мене й моїх дітей, онуків знову зробили рабами. Ніколи не прощу владі Росії ті смерті, які вона нам принесла.

Наприкінці минулого року в Краматорську Ада Миколаївна взяла участь у церемонії нагородження недержавним орденом «Народний Герой України» українських бійців. Найзворушливіший момент настав, коли актриса на знак подяки та поваги поцілувала протез правої руки десантника 95-ї бригади Владислава Кузнецова, про якого наша газета неодноразово писала.

— Це було несподівано й водночас почесно, — згадує Владислав. — Я знав про те, що вона підтримує воїнів АТО, провідує їх, збирає кошти й виступає для них, публічно висловлюючи свою позицію щодо подій на Сході країни. Та ніколи не міг подумати, що й сам отримуватиму нагороду з рук легенди українського театру та кіно. Звісно, дещо розгубився, зніяковів, але її усмішка, блиск очей і якесь внутрішнє тепло тієї миті здалися такими рідними. Де й поділося моє хвилювання! Майор Віктор Рєпик, який на врочистостях представляв Владислава Кузнецова, і гадки не мав, що теж отримає аналогічну нагороду з рук уславленої актриси.

— Усі ми, учасники церемонії, не будучи знайомі особисто з Роговцевою, відчули себе того вечора її дітьми, — розповідає офіцер-десантник. — Для кожного бійця, який виходив на сцену, для рідних загиблих десантників, яким вона вручала нагороди, Ада Миколаївна знаходила окремі слова підтримки та щирих побажань. Їй удалося створити справді родинну доброзичливу атмосферу в залі. Мені вона подякувала за службу й побажала людського щастя.

Якось після виступу в районі АТО Ада Роговцева потрапила в лікарню Дніпра із запаленням легень. Дізнавшись про це, десятки прихильників її таланту понесли в палату букети квітів із побажаннями якнайскорішого одужання. Та актриса попросила замість квітів купити ліки для поранених бійців, за яких вона дуже хвилювалася. — Бог так мене вів, що люди ставляться до мене дуже добре, — ділиться Роговцева. — Чи можу я до людей ставитись по-іншому?