А як же клятва Гіппократа? - У Тернополі лікарка відмовилася прийняти дитину з високою температурою

Про це у своєму блозі пише лікар Наталія Волотовська, передають Патріоти України.

"Так вже повелося, що роки, проведені в школі – багато хто хоче забути і швидше поринути в доросле та ще поки безтурботне університетське буття. Як то кажуть, надихатися перед зашморгом сімейного життя. Хоча, може я й помиляюся, і таки є багато людей, котрі, як і я, любили більшість своїх днів і до «лінії фронту», і після. Все залежить від кута зору, чи не так?..

Руська навчалася в паралельному класі, та зрештою, я просто знала, що є така собі Руслана і все. Бо спілкувалася здебільшого з однокласниками і окремими старшими школярами. А незнайомих хлопців боялася, як вогню. Така була сором’язлива. Мене завжди захоплювала властивість таких дівчат, як Руська, впевнено спілкуватися із будь-ким – чи то вчитель, чи то хлопець, який подобається. А треба сказати, що незважаючи на свою огрядність, вона досить часто знаходила з ними безліч спільних тем для розмов. Про що – загадка за сімома замками.

Минули роки. Ми всі розпочали те своє «доросле плавання», про яке нам так часто говорили вчителі… Правда, Руся десь там в 20 з лишком років, а я – через повну семирічку. Синдром відмінниці дався взнаки. Та що там шкодувати – люблю своє життя таким, яким воно мені пишеться. На чистовик. Без права вважати чорновиком…

Перші місяці, коли молода мама виходить «в люди» без немовляти – то особливий час. Комусь це вдається вже з перших днів, гроші і звички роблять своє, а хтось не може ніяк вискочити навіть до перукаря, самостійно втинаючи ножицями неслухняні пасма та роблячи нашвидкоруч манікюр, поки маля спить. І таких історій чимало.

Та ось в один із таких виходів я, вже трошки з імунітетом до шалених цін та спокоєм в думках, що не все ще втрачено, чимчикувала в розтоптаних улюблених «шлапаках» із двома сумками з ринку. Якраз порівнялася із дитячим майданчиком, як хтось гукнув, моє ім’я. Назустріч йшла Руська. Огрядна. З великими червоними губами та підведеними вірменськими бровами. Зачіска в неї була коротка, але з тими витребеньками двох кольорів – чорно-біла. Бе. Не знаю чому, але таке поєднання мені нагадало вигляд Білого Біма з чорним вухом.

– І куди це ти так? – поблажливо зміряла мене поглядом Руська.

– Та от, додому поспішаю, вже й забула, коли на каблуках ходила, – усміхнулася доброзичливо, бо якось ніяково стало за свої «чуні» та нашвидкоруч зав’язану дульку на маківці.

– Та що там переживати?! Нам вже ж на подіумі щодня ходити не треба, та й обновки не варто брати – в старому дешевше.

І якось та «щира» порада мене так штрикнула, що всередині аж збунтувалась. Та сказати було нічого. А за пару тижнів знову зустрілися з Руською.

В синочка вже кілька днів була температура під сорок. А були ми вже кілька днів гостювали у моєї мами, то й пішла за порадою до дільничної за місцем фактичного місця перебування. На порозі в ординаторську мене зустріла медсестра Руслана. При повному параді, в білосніжному халаті.

– Вам куди?

– Я – лікар, мені порадитися щодо малюка, висока температура нас застала в гостях.

– То їдьте до свого дільничного! Вам не до нас.

– Так куди ж їхати, як гарячка в дитини?!

– То прийдіть ще раз, як буде лікар новий.

І так би довелося мені, мабуть, силою відсторонювати Руську, яка загородила собою двері, якби завідуюча, котра знала і мене, і мою сім’ю, сама не закликала до себе.

Все закінчилося добре. Але є одне «але». От хай ніколи в вашому життя такі Руськи не складають вам погоди, і вірте в себе, в свою природну красу та здібності. Бо косметика змиється, ефект від ліпосакції з роками втратиться, а природна людяність завжди буде в пошані. І в моді."