"Чи може бути щось шляхетніше, як рятувати людям життя": У військового медика Олександра Цица є всі підстави вважати себе щасливою людиною

На шпальтах "Народної армії" Олександр пригадав свої три роки на війні, передають Патріоти України.

— 20 квітня у свято Великодня в районі Добропілля вдосвіта ми освячували паски та крашанки, а ближче до обіду приймали вже перших поранених, — пригадує Олександр Віталійович. — Серед тих, кому надавали допомогу, був і бойовик «ДНР», якого наші бійці добряче зрешетили. Та професія лікаря не ділить на «свій — чужий». Видалили осколки, перев`язали й відправили його в госпіталь.

Можливо, розмірковував підполковник Циц, милосердя та доброта українських лікарів змінять погляди цього заблудлого й він зрозуміє, чию землю боронять військові з тризубом на шевронах.

Олександр Віталійович згадує події трирічної давності, які вже стали історією. Розповідає не про себе, а більше про тих, що були поруч.

— Найбільше вразили самовідданість і патріотизм лікарів, яких було мобілізовано, — розповідає офіцер. — Учорашній терапевт цивільної лікарні, дитячий хірург за лічені дні звикли до військового однострою, шолома, броника, а зі зброєю не розлучалися й вночі.

Перспектива потрапити в район бойових дій у Цица була ще до подій на Сході України. Шеф урологічної клініки німецького госпіталю, де тривалий час учився й працював Олександр Віталійович, якось запитав, чи не буде він заперечувати, якщо німецькі колеги запропонують йому відрядження в Афганістан, де вже багато років відбувалися бойові дії. Підполковник Олександр Циц відповів згодою, але виклик так і не надійшов. Нашому лікареві його іноземні колеги пропонували роботу й в Німеччині, та він повернувся в Україну.

Улітку 2014 року офіцер виконував обов`язки начальника приймально-сортувального відділення 59-го мобільного госпіталю, брав участь в аероевакуації поранених із передової. Коли надійшла команда на виліт, у мобільної групи було максимум п’ять хвилин на те, щоб завантажити в гелікоптер необхідний набір медикаментів, надягти бронежилет і підхопити автомат. Бувало, що евакуаційний борт затримували, щоб спочатку по трасі відпрацювали Мі-24. Іноді вони кілька разів підіймались над землею, аби зачистити коридор для польоту «санітара». Того пекельного літа евакуацію здійснювали з кордону з Росією, Лутугиного, Щастя, луганського аеропорту.

— За один виліт ми евакуйовували півтора десятка поранених, — ділиться спогадами Олександр Циц. — Спочатку завантажували важких. Головне завдання на борту під час польоту — зупинити кровотечу, поставити за потреби внутрішньовенний катетер, контролювати тиск пораненого. Але в гелікоптері ти не лише лікар, ти маєш зброю. Якщо терористи відкривали вогонь по вертольоту, відстрілювався у відповідь разом зі спецпризначенцями, які нас супроводжували.

На рахунку підполковника медичної служби Цица — сотні оперативних утручань. І хоча він за спеціальністю уролог, допомогу надавав за повним хірургічним профілем.

— Можливо, я когось здивую, але головний гінеколог Західного регіону Микола Мельничин виконав у мобільному госпіталі не менше оперативних утручань, ніж інші спеціалісти, — розповідає Олександр Віталійович. — Він дуже відданий своїй справі, буквально жив у операційній. Виходить, що військовий лікар — це універсал.

З-під Дебальцевого Олександр Циц вивозив поранених разом із анестезіологом В`ячеславом Кондратюком на автоперев`язувальній, яку обладнано на базі ГАЗ-66. За його словами, їхній евакуаційний автомобіль мав переваги над іншими: у кунгу можна було стояти майже на повний зріст, у шухлядах були зручно розміщено препарати, а головне — одночасно можна було вивезти з лінії вогню вісім-дев’ять поранених.

— Мій напарник В’ячеслав Кондратюк — це унікальна людина, — каже про колегу Олександр Віталійович. — Він дуже ретельно готував нашу перев’язувальну до виїзду. Адже, повертаючись із переднього краю з пораненими, ми мали надавати допомогу вже в машині: ставили крапельниці, внутрішньовенні катетери, накладали шини. Інколи в дорозі ми з В`ячеславом навіть не розмовляли: я простягаю руку, а в мене в долоні вже потрібний препарат або інструмент. Він контролює тиск, а я переходжу до іншого пораненого. Узимку він вечорами обшивав ноші спальними мішками, щоб поранені не переохолоджувалися.

Рятуючи військових, тандем Циц — Кондратюк допомагав і цивільним постраждалим. 27 січня 2015 року бойовики з реактивних систем залпового вогню «Град» обстріляли Світлодарську міську лікарню. Один зі снарядів влучив у приватний будинок. Важкі поранення дістала дівчина, яка напередодні відсвяткувала 16-річчя. Медперсонал міської лікарні попросив військових лікарів узяти її під свою опіку, тому що вони не гарантували виведення її з коми.

— В’ячеслав Кондратюк на руках виніс цю дівчину до машини швидкої допомоги, — розповідає Олександр Циц. — Мати плакала й щоразу повторювала, що вона не має коштів на лікування дитини. На це я відповів: «Ми рятуємо людей не за гроші…»

Якось Олександрові Цицу випало доправляти з передової важкопораненого бійця з позивним «Тор», який пробув довгий час без первинної допомоги. Стан його оцінювали як критичний через велику втрату крові.

— У тому, що я його живим доправлю до госпіталю, я не сумнівався, — згадує Олександр Віталійович. — Переживав тільки за його верхню кінцівку, щоб її не ампутували. А вже через кілька місяців, сидячи вдома перед телевізором, я побачив у телесюжеті врятованого бійця живим-здоровим та усміхненим. Ви не уявляєте, як я радів за нього.

Федір Паращевін був мобілізованим, служив на посаді заступника командира розвідувальної роти окремої танкової бригади. Неодноразово зі своїми підлеглими виконував найскладніші та ризиковані завдання. Попри контузію, продовжував воювати.

— Після другої контузії я вивозив цього бійця з-під Дебальцевого, — пригадує Олександр Віталійович. — Окрім того, у нього було пошкоджено колінний суглоб. Відправив його в Харків, і мене не полишала тривога за цього відважного офіцера.

Через півроку Паращевін зателефонував підполковникові медичної служби Цицу.

— Я не мав права не подякувати моєму рятівникові, — каже Федір. — Завдяки допомозі цієї дивовижної людини я вижив, пройшов реабілітацію, повернувся в АТО. А коли демобілізувався, одружився, і в мене народилася дитина. Нині маю цікаву роботу. На щастя, усе добре склалося, і багато в чому завдячуючи лікареві Цицу.

Найважче для лікаря — смерть пораненого бійця. Це трагедія, і вона рубцюється на його серці. В Олександра Цица за період його перебування в АТО під час евакуації не було жодного «200-го».

— Для мене, як кажуть німці, це великий «глюк», — усміхається Циц. — Чи може бути щось шляхетніше, як рятувати людям життя?

З німецької мови слово «глюк» перекладають як «щастя». У військового медика Олександра Цица є всі підстави вважати себе щасливою людиною.

Довідка «НА»:

Підполковник медичної служби Циц Олександр Віталійович

Народився 22 липня 1974 року в селі Нове Поріччя Городоцького району Хмельницької області.

1997 року закінчив із відзнакою Вінницький державний медичний університет імені Миколи Пирогова. Також із червоним дипломом закінчив магістратуру за спеціальністю «урологія».

Із 1999-го по 2001 рік — ординатор Військово-медичного центру Повітряних Сил України — працівник Збройних Сил.

2001 року призвався до лав Збройних Сил й дістав посаду ординатора урологічного відділення Військово-медичного клінічного центру Центрального регіону.

2011 року вчився у Військовій академії у Відні, Австрія.

Із 2012-го до 2013 року — лікар-уролог військового госпіталю м. Ульм, Німеччина.

У 2014–2015 роках у складі мобільних медичних груп неодноразово виїжджав у район АТО для підсилення медичного забезпечення.

З грудня 2015 року — заступник начальника Національного військово-медичного клінічного центру «ГВКГ» з медичної частини — начальник медичної частини.

У червні 2016 року Указом Президента України його нагороджено орденом Данила Галицького.

Досконало володіє німецькою мовою.

Кандидат медичних наук.