Чи потрібні культурно-розважальні заходи під час війни, - Жадан

Про це пише на сторінках видання "Новое время" відомий український письменник Сергій Жадан, передають Патріоти України.

"Дорога з траси до фестивального майданчика тягнеться через кукурудзяне поле. Вздовж кукурудзи тягнеться публіка – розмальовані обличчя, карнавальні костюми, наплечники, драйв. Тернопільське «Файне місто» – один із найавторитетніших фестивалів, із серйозним лайн-апом, із професійним підходом. Кілька сцен, лекції, вірші, реклама віскі. І фантастична публіка, що з’їжджається з усієї України – яскрава, відірвана, на диво адекватна, навіть попри все віскі.

І ось ми стоїмо в тіні якогось пивного намету, і журналістка питає: мовляв, ну ви ж знаєте, є така думка – як можна фестивалити в час війни, як узагалі можна розважатись? На автоматі починаю відповідати, що, мовляв, річ не в розвагах, річ у цінностях, однією з яких і є культура. Говорю, що війна ж, мовляв, не ведеться за шматок території, війна ж ведеться за те, аби тут, у тилу, була можливість виховувати дітей, ходити в театри, читати книги, будувати країну. Одне слово, жити повноцінним життям. І якщо цього повноцінного життя не буде, чи не стане це свідченням того, що ворог своєї мети досягнув, змусивши нас відмовитись від важливих речей, змусивши нас боятись? До того ж, є в мене припущення, що більшість публіки, яка відривається на подібних фестивалях, про війну насправді добре пам’ятає, що «лівої» публіки тут немає, що всі все розуміють. Принаймні, хочеться так думати.

На тому й розходимось. Така собі звична вже риторика про культурний фронт, про необхідність далі жити, не забуваючи при цьому про тих, хто потребує нашої допомоги. І ось стою й думаю – наскільки я все це щиро говорю? Наскільки все це справді відповідає дійсності? Ну справді – хіба ми всі пам’ятаємо про те, що відбувається на Сході? Хіба для нас насправді важливо те, що посилились обстріли, що зранку дев’ять загиблих (дев’ять загиблих!)? Наскільки взагалі щирим є наш гнів та обурення, наскільки доречною поведінка? Якщо справді пройтися широким фестивальним полем і розпитати строкату розфарбовану молодь про бойові дії та зону обстрілу – що можна почути у відповідь?

Відповіді на деякі питання тебе не цікавлять в силу того, що вони тобі просто не подобаються. Не хочеться розчаровуватись, не хочеться втрачати впевненості в своїх словах. Куди приємніше, коли твої слова знаходять підтвердження. Але в умовах цієї війни – підлої й безкінечної – все менше місця лишається для впевненості, все більше місця для підозр і недовіри. Мабуть, для цього вона, ця війна, й ведеться – аби викликати в нас недовіру, аби примушувати нас підозрювати самих себе, аби не довіряти, аби боятись. Адже ти ніколи не знаєш, яка «позиція» виявиться в співрозмовника. Заходячи в купе, сідаючи до таксі, пояснюючи перехожим на вулиці, як знайти необхідну їм адресу, ти щоразу ризикуєш виявити опонента, ворога, «іншого». Некомфортне відчуття, погодьтеся – так, ніби йдеш темним помешканням і не знаєш, на що саме наштовхнешся.

Чому тоді я так упевнено говорю про цих молодих людей? Чому не виникає думки засумніватись у їхній притомності й невідстороненості? Можливо тому, що встиг за останні двадцять років звикнути до того, що саме культура є територією довіри й стійкості, що саме на літературних вечорах та рок-концертах збирається публіка, в якій не розчаруєшся, з якою знаходишся по один бік лінії, яку прокреслили в повітрі, з якою говориш однією мовою, зазвичай розуміючи і здебільшого погоджуючись.

Я справді переконаний, що культура в нашій країні не є забавкою чи способом відволіктись від серйозних речей, на кшталт політики чи економіки. Культура це і є політика та економіка. Відповідно ті, хто приходять слухати вірші, є не просто читачами – вони, за великим рахунком, і займаються політикою. І їхній реакції довіряєш значно більше, аніж заявам тих, за ким традиційно закріплене право про політику говорити. Я звик бачити на рок-фестивалях та літературних вечорах однодумців. Звик їм довіряти. Звик не сумніватися в них. Просто тому, що багатьох із них бачив також на мітингах, пікетах та вуличних акціях.

Ось саме тому можу повторити з чистим сумлінням і без найменших вагань: культура не повинна здавати своїх територій. Адже якщо вона їх здасть, вони обов’язково будуть заповнені чимось сумнівним і недоброякісним. Скажімо, пропагандою. Ми не повинні відмовлятись від важливих для себе речей. Ми не маємо права відмовлятись від самих себе. Ми повинні триматись за нашу музику й наші вірші. Хоча би для того, аби після війни не виявилось, що ми втратили здатність говорити й слухати."