"Досвідчений Радецький був готовий дати бій росіянам у Криму, але Тягнибок наполягав на розгубленому Тенюху", - Смешко

Редакція інтернет-видання "ГОРДОН" попросила начальника Головного управління розвідки Міноборони України в 1997–2000 роках, голову Служби безпеки України у 2003–2004 роках, генерал-полковника Ігоря Смешка розповісти подробиці зустрічі з Турчиновим 2014 року, коли формували силовий блок уряду, а також пояснити, чому, на його думку, міністром оборони на той момент став не Радецький, а екс-командувач ВМС України адмірал Ігор Тенюх, передають Патріоти України.

– У своїх свідченнях у суді Олександр Турчинов, по суті, підтвердив: із початком анексії Криму 2014 року йому як виконувачу обов'язків президента України пропонували на посаду міністра оборони замість адмірала Ігоря Тенюха генерала армії України Віталія Радецького. Коли саме пролунала ця пропозиція?

– Наприкінці лютого – на початку березня 2014 року. На мене вийшли тоді за кількома каналами, один із них – генерал Юрій Прокоф'єв, колишній перший заступник секретаря РНБО та комітету з питань розвідки при президентові України. За словами Юрія Михайловича, із таким проханням до нього звернувся Андрій Парубій, якого щойно було призначено секретарем РНБО.

– Із яким саме проханням звернувся Парубій?

– Створити при РНБО консультативну групу експертів високого рівня, яка могла б запропонувати варіанти відновлення ефективності й боєготовності силових органів, спецслужб і апарату РНБО. Бажання було обопільним. Ми самі шукали можливість, як вплинути на процеси повернення професіоналізму й боєготовності наших силових органів в умовах розпочатої зовнішньої агресії проти України.

– Хто саме увійшов до групи експертів?

– Генерал армії Євген Марчук (колишній прем'єр-міністр України, секретар РНБО, міністр оборони, перший керівник СБУ), академік Володимир Горбулін (екс-секретар РНБО і нинішній директор Національного інституту стратегічних досліджень України), генерал армії Віталій Радецький (другий міністр оборони незалежної України), генерал Олександр Скибінецький (екс-перший заступник голови СБУ), генерал Олександр Скіпальський (екс-перший керівник військової контррозвідки й розвідки України, заступник голови СБУ), генерал Юрій Прокоф'єв, генерал армії Олександр Кіхтенко (екс-командувач внутрішніх військ МВС) і я.

– Якого числа ваша консультативна група зустрілася з Турчиновим?

– Представники цієї групи спочатку проводили досить регулярні зустрічі та напрацьовували відповідні пропозиції у приміщенні РНБО. Зазвичай, за особистої присутності Андрія Парубія, який уважно все вислуховував і записував у свій блокнот. Потім, за його словами, він доповідав ці пропозиції Олександру Турчинову.

Із самим Олександром Турчиновим представники цієї групи зустрічалися лише раз чи два в будівлі Верховної Ради.

– І ваша експертна група запропонувала Турчинову кандидатуру генерала армії Радецького на посаду глави Міноборони?

– Так. Ми дійшли до єдиної можливої кандидатури в тих умовах на посаду міністра оборони. І це дійсно був генерал армії Радецький. Він був присутній при цьому і висловив свою готовність.

Логіка була проста. Кандидат мусив мати найкращі у країні професійні військові риси: вищу військову освіту оперативно-стратегічного рівня й багаторічний практичний досвід командування з'єднаннями й частинами різних військ.

Ще він повинен мати особистий досвід керівництва Міністерством оборони й Генштабу. Знати морально-ділові характеристики наявного у країні кадрового командного складу, озброєння та військової техніки. Добре знати передбачуваний театр бойових дій і логіку оперативно-стратегічного мислення ймовірного супротивника. Нарешті, мати доведені попередньої службою вольові та командирські риси.

Віталій Григорович закінчив свого часу Військову академію Генерального штабу Збройних сил СРСР, був командувачем 6-ї гвардійської танкової армії – однієї з найбільших танкових армій світу. Вона дислокувалася в той час у східних областях України. Командував Одеським військовим округом, який охоплював південний схід, зокрема Крим. Був другим міністром оборони і начальником Національної академії оборони України, де вчилися практично всі нинішні військові керівники. Звідси – він добре знав командний склад та їхні морально-ділові риси.

Окрім того, він тривалий час був головним військовим інспектором Міністерства оборони, знав армію зсередини. Міг швидко ввійти в курс справи, знав людей, на яких можна реально спертися, а отже, міг швидко здійснити необхідні чистку й кадрові переміщення. Найголовніше: у лютому-березні 2014-го він був готовий узяти на себе відповідальність і негайно розпочати відбиття російської агресії.

– Що відповів Турчинов, коли ви запропонували йому кандидатуру генерала Радецького?

– Ми одержали відповідь, що коаліційний уряд формують за квотним принципом, а тому потрібне рішення фракції партії "Свобода", оскільки посада міністра оборони – це їхня квота. Звісно, ми не змирилися із цим. Частина нашої групи паралельно з роботою у РНБО стала проводити також зустрічі щодо пошуку шляхів розв′язання проблем під головуванням перших двох президентів України – Леоніда Кравчука й Леоніда Кучми.

Обидва президенти – і Леонід Макарович, і Леонід Данилович – підтримали кандидатуру генерала Радецького на посаду міністра оборони. Після цього я провів зустріч із патріархом Філаретом. Попросив його підтримати нас і переговорити з виконувачем обов'язків президента України.

– Як Турчинов відреагував на прохання патріарха?

– Наскільки я зрозумів, відповідь була тією самою. Тому я вирішив зустрітися з керівником фракції партії "Свобода" Олегом Тягнибоком. Особисто його не знав, ми ніколи з ним до цього не зустрічалися. Звернувся до Олександра Скибінецького, оскільки він був народним депутатом України.

– Як пройшла зустріч із Тягнибоком?

– Розмова була недовгою. Нас було троє, разом з Олександром Скибінецьким. Коротко виклав наші аргументи: у нас немає підстав сумніватися в патріотизмі адмірала Тенюха, проте в нинішніх умовах цього замало. Порівняно з генералом Радецьким, він абсолютно нерівнозначна кандидатура за сумою знань, досвідом і можливостями.

Його особистий командний досвід – командування кораблем. Як він зможе швидко оцінити стан, насамперед, Сухопутних військ, інших видів Збройних сил, дати професійний висновок, наскільки готові ЗСУ до відбиття агресії? Головне, що без знань морально-ділових рис вищого та середнього командного складу (як чинного, так і того, що вже перебуває в запасі) як він зможе швидко провести правильну кадрову чистку і нові призначення? Тим більше, що кадри і час дійсно вирішували тоді все.

– Що відповів Тягнибок?

– Він вислухав і сказав, що треба дати Тенюху час, що вони не можуть образити людину, якій щойно довірили цю посаду. На цьому розмова закінчилася.

– Формально Турчинов мав рацію, коли сказав у суді, цитую: "Ні Марчук, ні Смешко, ні Кучма з Кравчуком не входили до складу парламентської більшості і, відповідно, не мали можливості пропонувати відповідно до регламенту Верховної Ради кандидатів на посаду того чи іншого міністра".

– З юридичного погляду ця відповідь бездоганна. Щоправда, залишається запитання: навіщо тоді цікавилися нашою думкою? Адже це була думка тих, хто вже з честю пройшов серйозні випробування першою спробою захоплення влади Мєшковим у Криму в 90-х, випробування Тузлою у 2003-му, Майданом 2004 року. Не кажучи вже про практичний досвід розгортання в найкоротші терміни однієї з найкращих за чисельністю та боєздатністю бригад в Іраку 2004 року. Це, до речі, за оцінкою самих американців.

Навіть за квотного розподілу портфелів в уряді ініціатива завжди залишається за лідером політичної коаліції. Якщо думати про оборону країни, особливо під час війни, то як можна віддавати квоту міністра оборони іншим? Замість неї можна було запропонувати "Свободі" іншу квоту, наприклад, міністра внутрішніх справ...

– Як ви оцінили реакцію Турчинова на кандидатуру Радецького у 2014-му і зараз, коли вже відомі подробиці фактичного здавання Криму?

– Мені вже доводилося про це говорити: до влади 2014 року прийшли політичні сили, які ніколи не мали власного кадрового потенціалу з досвідом керівництва професійними силовими структурами держави. Вони не були готовими до війни, воювати не хотіли й не планували. Їх цікавила тільки влада, особливо та частина, що пов'язана з бюджетом, економічними ресурсами й підконтрольною тільки їм правоохоронною системою.

– Ви розумієте, чому ледь адвокат почав питати Турчинова про Радецького, різко підскочили обидва прокурори й стали вимагати від судді зняти запитання?

– Така реакція передбачувана. Прокурори в суді теж виконавці. Політична влада чудово розуміє, що у критичний момент не розставила на головні посади професіоналів. Чим відрізняється професіонал від політичного призначенця? Аполітичний професіонал ніколи не прогнеться під політичну кон'юнктуру, не розміняє свого імені на політичну вигоду. Буде сам неухильно додержуватися законів, правил, технологій і владі спокою не дасть. Наприклад, постійно наполягатиме на створенні ставки Верховного головнокомандування під час війни та введення воєнного стану в районах бойових дій.

Професіонал не розуміє, як можна воювати й відбивати напад на країну за законами мирного часу. Як можна за зовнішньої агресії не виконувати закону "Про оборону"? Адже там усе давним-давно виписано, треба тільки виконувати. Але професіонали саме тим і незручні політикам, що вимагають виконання Конституції, законів і дотримання правил військового мистецтва. Альтернатива? Політичні призначенці, які факультативно займаються обороною і безпекою у країні, що воює та стікає кров'ю. Як думаєте, американські політики дурні?

– Ну, після обрання президентом США Дональда Трампа в мене немає однозначної відповіді.

– Так, нинішній президент США прийшов із бізнесу і не мав до цього жодного досвіду державної діяльності. Але водночас він і політична сила, яка привела його до перемоги, запрошують на головні силові посади в державі не бізнесменів і партійних функціонерів, а загартованих професіоналів зрілого віку, які до цього ніколи не займалися політичною діяльністю.

Наприклад, міністр оборони генерал Джеймс Меттіс, який понад 40 років відслужив у морській піхоті. Радник президента США з питань національної безпеки (еквівалент нашого секретаря РНБО) генерал-лейтенант Герберт Макмастер – кадровий офіцер теж із майже 40-річною кадровою військовою службою за плечима. Порівняйте наших керівників Адміністрації Президента, починаючи з 2014 року, із генералом Джоном Келлі, який очолює апарат Білого дому.

– Який висновок я маю зробити з ваших слів?

– Радше запитати: чому у США на головні посади в силовий блок призначають аполітичних генералів із колосальним реальним практичним досвідом кадрової військової служби? Причому призначають самі ж політики, які прийшли до влади. А у нас практично з вулиці вибирають людей за принципом особистої відданості. І готові надати їм відразу маршальське звання.

Про небезпеки практики політичних призначень і вимивання професіоналів з усіх силових структур держави я безперервно торочу з 2005 року, але виборець, на жаль, поки не чує. Тому що більшість ЗМІ, особливо масове телебачення, про цю проблему мовчить.

– Після свідчень Турчинова в суді один генерал мені сказав: "Це суд не над Януковичем, а над нинішньою владою, яка в гонитві за піаром дорозслідувалася до того, що вийшла сама на себе". Згодні з цією думкою?

– На жаль, схоже на те. Політичний піар замість професійної роботи – дуже небезпечна річ. Вінстон Черчилль зауважив: "Різниця між політиком і державником полягає в тому, що перший думає про перемогу на чергових виборах, а другий – про майбутні покоління".

Наші політики звикли до використання влади для особистого збагачення, відповідно, до "договірняків". Сподіваються, що знову зуміють усіх "розвести". Це фатальна помилка. Давно відомо: можна довго обманювати небагатьох, можна недовго обманювати багатьох, але не можна нескінченно обманювати всіх.

– Не відчуваєте і своєї провини в тому, що чотири роки тому не дотиснули керівництва України, не переконали його поставити міністром оборони професіонала, а не чергового політичного призначенця?

– А як ще ми могли "дотиснути"? Як можна було більше вплинути? Не забувайте, що кадрові офіцери – найбільш дисципліновані й законослухняні люди у світі. Вони не політики, політичні ігрища не для них... Хоча ви навіяли мені певну асоціацію.

Саме з деяких офіцерів дійсно вийшло чимало справжніх державників. Ким, наприклад, були Вашингтон, Наполеон, Маннергейм, де Голль, Ататюрк, Черчилль? Військовими, які у складних умовах, іноді авторитарними методами, створювали умови для будівництва демократії у своїх країнах.

– Якщо зараз, після свідчень у суді, зустрінетеся віч-на-віч із Турчиновим, що йому скажете?

– А про що говорити? Кожен іде в цьому житті своєю дорогою. На жаль, у мене не було жодних ілюзій про основних політичних гравців у нашій країні ще 2004 року. Але справа ж не в мені, а в політичній культурі та електоральній пам'яті, у головних ЗМІ й у критичній масі виборців у країні. Саме вони й визначають майбутнє.