"Друг Тихон": "Смерті не боюся, боюся не дожити до перемоги", - найстарший воїн-доброволець України (фото)

«Друг Тихон» — таким позивним кличуть цього сивовусого чоловіка бойові побратими. Уже п’ятий рік поспіль Борис Антонович воює в зоні АТО. Керує автомобілем, нарівні з молодими хлопцями риє окопи, а у вільний час замість автомата бере до рук бандуру та співає українські народні пісні, передають Патріоти України.

Днями Бориса Антоновича внесли до Національного реєстру рекордів як найстаршого українського добровольця. Про те, як їздив у «самоволку» у Піски, про улюблену онуку Михайлинку, про те, чим шкодять смартфони на передовій, та що робити, аби швидше закінчилась війна, «друг Тихон» розповів журналістам.

— Знаєте, мене, бува, питають, чи не тяжко воювати в моєму віці, — говорить Борис Мельник. — Гадаю, молодим хлопцям тяжче, бо для них то перший життєвий вишкіл, а я вже загартований трудом. Три роки відслужив в армії у Чечні, в оперативному дивізіоні військ Міністерства охорони громадського порядку СРСР. Все життя пропрацював. Ким я тільки не був! Хіба що пілотом та бухгалтером, — сміється.— На Майдані, під час Революції гідності, обстріляли шумовою гранатою, пошкодило коліно. Тому вибухи мені були не в дивину. Та й чого боятися в такому віці? Пішов воювати, бо несила було сидіти вдома. Як всидиш, якщо врешті-решт з’явилась можливість перемогти споконвічного ворога України!

— Ви пішли на фронт услід за синами.

— Так, першими на схід поїхали мої сини, записались до лав добровольців. Старшого Устима одразу прийняли, а меншого, Данила, спочатку забракували. У нього з дитинства проблеми з тазостегновими суглобами, переніс вісім операцій. Але зрештою їх обох взяли у батальйон «Донбас», коли той ще підпорядковувався Національній гвардії.

— Сини просили батьківського благословення йти на війну?

— Вони самі це вирішили, але я, звісно, благословив їх на цю путь. Краще хай боронять державу там, на сході, аніж вороги прийдуть до нас у хату. Але суворо наказав, щоб вони постійно були один біля одного, підтримували, допомагали. І це не раз рятувало обом життя. Знаю випадок, коли на їхню позицію увірвався п’яний сепаратист, крикнув, що він, мовляв, свій, а потім підняв зброю і поцілив Данилові у груди. Устим крикнув братові: «Падай!» — і той встиг пригнутися до того, як куля просвистіла у нього над головою. Тоді Устим розрядив у ворога магазин.

Ми з матір’ю переживали за синів страшенно. Особливо було тяжко під час Іловайського котла, те потрясіння й словами не передаси. Ми з хлопцями щодня зідзвонювались, вони розповідали, де вони, як. Ну те, що можна було розповідати. Тож я знав, що вони біля Іловайська. Коли у пресі вперше з’явилась інформація, що туди їде колона військової техніки з боку Росії, я одразу зателефонував своїм хлопцям. Попередьте, кажу, командира, що буде лихо, що треба тікати звідти, бо то вірна смерть. Але що вони могли вдіяти? Наказ є наказ. А потім зв’язок обірвався. І це було дуже страшно. Я знаю, вони навіть гранати тримали напоготові, щоби не датися ворогу живими. Слава Богу, сини вирвалися з котла, але ті події далися взнаки, психіка в обох порушена.

Коли Устим і Данило повернулися додому, настала моя черга їхати на схід. Було ясно, що у військкомат нема чого пхатися, у моєму віці не візьмуть. У серпні 2014 року я поїхав на полігон «Десна», відбув вишкіл і записався до лав добровольчого батальйону «Правого сектора» ДУК. Незабаром був уже в АТО.

— Як вас прийняли у батальйоні?

— Добре. Там тоді були справжні патріоти, усі без винятку. Не контрактники, не заробітчани, а добровольці, які готові були за Україну йти на смерть. Їм не треба було пояснювати, чому я у свої 73 взяв зброю до рук. У нас були одні мотиви, одні цілі, одні бажання. Зараз до батальйону приходять всякі. Трапляються й ті, які поводяться ніби сепари. Говорять москальською, думають лише про гроші. А хтось тікає від жінки, бо вона вдома випити не дає, і починає бухати там, на війні. Звісно, як комбат дізнається, одразу карає, саджає у яму, поки протверезіє. От такі-то «красені» питали мене: «Ты чё сюда пришел, дед? Иди домой, на пенсии сиди».

— Що ви в таких випадках відповідаєте?

— Я вам не скажу, — сміється. — Головне, до них доходить. Другий раз вже до мене з тим не йдуть. А загалом мої побратими швидко побачили, що я нічим не поступаюся молодим і навіть роблю більше за них. Не тільки чергую, рию окопи й беру до рук зброю, а ще й керую машиною та виконую функцію механіка.

— Ви воювали в найгарячіших точках — під ДАПом, в Авдіївці, Пісках…

— У Піски пішов у «самоволку». Було це у січні 2015-го. Тоді керівник рівненського «Правого сектору» Роман Коваль віз допомогу добровольцям, і я напросився з ним. Ми потрапили у самісіньке пекло: 15 годин тоді точилися безперервні бої, за день нас обстрілювали більше сотні разів. У мене автомата не було, дали «муху» — протитанковий гранатомет. Єдине, що добре, — у Пісках було де сховатися. Сараї, підвали, старі будинки. Ми відстрілювалися з церкви, де стіни товсті, а вікна маленькі. Там безпечніше.

Але найзапеклішим місцем бою для мене стали не Піски, а Старогнатівка. Там взагалі ніде було заховатися, навіть окопів не було. Коли в’їхали у «сіру» зону, трохи заблукали. Доводилось повертатись, і ми потрапили під мінометний вогонь наших хлопців. Їх теж можна зрозуміти: хіба могли вони здогадатися, що то свої, якщо ми їхали з боку сепаратистів? Підбили машину командира і штурмової роти, позивний «Да Вінчі». Але, дякувати Богу, не влучили у мою. Я їхав за кермом п’ятитонної вантажівки, вщерть заповненої боєприпасами. Якби поцілили в неї, то в радіусі кількох кілометрів не лишилось би нічого живого. Я свою машину під гілками дерева заховав, щоби до неї, боронь Боже, ніяка іскорка не долетіла. Сидимо в «зеленці», чекаємо на командира, який іде пішки. Аж раптом дивимось — безпілотник. Збивати його чи то наш? Хтозна. Покружляв над нами, полетів кудись, а в наступну мить почався страшний обстріл — потужний і дуже точний. «Сепари» розтрощили наш станковий гранатомет, чотирьох хлопців було вбито — трьох наших і одного ЗСУшника, який нам допомагав. А потім була Авдіївка, куди я поїхав вже як сапер 5-го окремого батальйону Української добровольчої армії.

— Ви постійно їдете у місця найбільшої небезпеки. Невже зовсім не боїтеся смерті?

— Не боюся. І не тільки тому, що вже пожив доволі. Річ у тім, що, коли йдеш на завдання чи коли починається артобстріл, боятися просто немає коли. Бачиш потрощені тіла вбитих побратимів, чуєш, як літають «Гради», але не жахаєшся. Просто робиш свою справу. Настає таке оціпеніння, ніби душа затерпає. Страх, біль — вони вдаряють пізніше, коли небезпека вже позаду. Особливо тяжко, коли доводиться супроводжувати тіло загиблого товариша додому. Коли його мати, дружина дивляться на тебе — і бува, без слів, одними очима, а бува, й напряму запитують: чому не вберегли? І ти почуваєшся винним, що стоїш живий, а він лежить у труні. Сльози дітей, які не дочекаються батька, то найгірше й найстрашніше, що може бути на світі.

На війні найтяжче не фізичне навантаження, не польові умови. Я, наприклад, за ці чотири роки навіть зміцнів, став загартованішим. Тепер взимку й в ополонці купаюся, а раніше того не робив. Мені кажуть, що я добре зберігся і молодо виглядаю. Ну це ж не тому, що я себе бережу. Навпаки, погано на здоров’я впливають надмірності в сексі, зловживання алкоголю, курево. А от од чого справді дуже страждають усі, хто воює, — це психологічне вигорання. Кожен рятується від нього, як уміє. Більшість втуплюється у свої смартфони. Кожну вільну хвилину заглядають в ті електронні дощечки і клацають, клацають…

— А ви у вільний час берете до рук бандуру.

— Я завжди, скільки себе пам’ятаю, співав. Люблю українські пісні, думи. Самотужки навчився грати на сопілці й дітей навчив. А для того, щоб співати із супроводом, опанував бандуру. Не гітару ж до рук брати, коли є такий гарний народний інструмент! Мені дали пару уроків професіонали, музиканти з капели бандуристів, а далі я вже сам. Любов до української історії, пісні, культури у мені зростив мій учитель, відомий український скульптор і художник Іван Гончар. Вся моя свідомість і духовність почалися з Івана Макаровича. Ще у сімдесяті роки минулого століття я їздив з ним по Україні в етнографічні подорожі, пізнавав свою землю, традиції, вчився відрізняти українські народні ікони, одяг, вишиванки. То був неймовірний час. Щодо бандури, то у вільний від несення служби час і коли не гудуть кулі, я беру її до рук. Буває, і хлопці просять заграти щось. Тільки самі вони не співають — не знають народних українських пісень.

— У батальйоні ви переважно спілкуєтесь зі старшими чоловіками?

— Є й серед молоді прекрасні люди — розумні, цілісні, високодуховні. Чого вартує той самий «Да Вінчі» — прекрасний хлопець, золота людина. І, попри молодий вік, чудовий командир. То не від віку залежить, головне — що у людини всередині. Є, приміром, хлопці зі сходу, які принципово не говорять російською. А є ті, хто, як один з наших начальників караулу, чудово знає рідну мову, але не вважає за потрібне нею говорити. Я намагався йому пояснити, що, воюючи за Україну, не можна говорити мовою ворога. Бо інакше перемоги не буде ніколи. Навіть якщо ми виженемо московську армію і відвоюємо Донбас, але продовжимо говорити російською, це буде поразка. Без українського духу, без любові до свого, рідного ми ніколи не станемо сильною нацією. Начальник караулу не став і слухати: «Ты что, дед, будешь мне тут указывать, на каком языке говорить? Хочу — и буду говорить по-русски, я начальник». У відповідь я процитував російського філософа й письменника Івана Ільїна: «Россия — самая паскудная страна во всей мировой истории. Методом селекции там вывели чудовищных моральных уродов, у которых само понятие Добра и Зла вывернуто наизнанку. Всю свою историю эта нация барахтается в дерьме и при этом желает потопить в нем весь мир». Начальник караулу зблід і сказав, що він мені того не подарує. З того часу став чіплятися, принижувати, кричати. Побачив одного разу, як я чищу яйце під час чергування: «Ты что, жрешь на рабочем месте? Сдать оружие!» Хоча їсти на чергуванні ніколи не заборонялося, на пост навіть пайки передають. Я кинув йому свою зброю і написав рапорт, що не можу служити під командуванням варяга через його упереджене ставлення до мене. Тепер він мене не займає, як бачить — обходить стороною. Я його поставив на місце. І для цього не потрібно було кричати. Я взагалі спокійна людина, тому і позивний дали «Тихон», бо тихо говорю.

— Час від часу ви буваєте вдома, бачитеся з родиною. Не хочеться в такі хвилини все покинути і залишитися з сім’єю?

— Навпаки, ще більше тягне на фронт. Я дуже люблю свою родину — дружину, дітей, маленьку Михайлинку. Вона мене раніше не впізнавала, тепер всміхається, проситься на ручки. Діти в мене теж молодці, усі музиканти, закінчили в Києві спеціалізовану музичну школу-інтернат імені Лисенка. 27-річний Устим грає на кларнеті, працює в президентському оркестрі. 29-річна Яринка і 25-річний Данило — бандуристи, тільки син закінчує аспірантуру в Інституті культурі, а дочка зараз не грає, сидить в декретній відпустці. Я справді дуже ціную кожну хвилину, яку проводжу вдома, але довго бути у відпустці не можу. Мушу їхати до побратимів. Не покидає думка, що війна іще триває. Ви питали, чи боюся я смерті. Смерті — ні. Боюсь, що раніше закінчуся я, а не війна. Боюся не дожити до перемоги.

— А що потрібно, щоби ми нарешті перемогли?

— Влада мусить підняти соціальний рівень життя людей, підвищити зарплати. Якщо люди будуть жити гідно і пишатися своєю Батьківщиною, ті самі «сепари» і козачки самі до нас прибіжуть, бо зрозуміють, що у нас краще. Але до того ще далеко. Зараз ми просто намагаємося вижити. Знаєте, коли ми знаходимося на базі у Великомихайлівці Дніпропетровського району, я щоранку роблю пробіжку до 400-річного дубу Нестора Махна у Дібровському лісі. Кажуть, що, коли його підпалили, дерево стогнало і плакало, немов жива людина. Але вистояло. Цей старий, обпалений, але незламний дуб для мене — символ України. Що би там не було, ми вистоїмо.