Дивізія CC "Галичина": Що спонукало українців іти до лав армії Третього рейху

Про цей підрозділ, який воював у Другій світовій війні на боці Третього рейху, Радіо Свобода поговорило з істориком Яною Примаченко, передають Патріоти України.

– Причини, через які німці пішли на формування галицької дивізії, цілком зрозумілі: сталінградська катастрофа, великі проблеми в Африці, розгром армій німецьких союзників… Тобто, їм забракло солдатів. Але для чого це було українцям? На початку німецько-радянської війни ще були сподівання, що німці дозволять створити українську державу. Але вони не лише не погодилися, а взагалі розчленували Україну! І за таких умов німці пропонують галичанам створити дивізію, – а ті погоджуються! Навіщо, для чого це було потрібно українцям-галичанам?

– Мотивації були дуже різні. Націонал-патріотичні, оскільки для української молоді питання наявності власної армії було дуже важливим. Український політикум, який підтримав цю ідею, тобто Український центральний комітет на чолі з Володимиром Кубійовичем, долучився до процесу формування.

– А що це за інституція – Український центральний комітет?

– Це громадська організація, яка інституційно представляла українців Генерал-губернаторства і співпрацювала з окупаційною владою, представник української громади. Український центральний комітет долучився до цього процесу. Вальтер Вехтер, керівник дистрикту Галичина, який входив до Генерал-губернаторства, цю ідею підтримав.

Українці відчували: для того, щоб відбулася Українська держава, їй потрібна армія. Для армії потрібні офіцери, це завжди було проблемою для української армії. Навіть в Українській повстанській армії, яка на той момент була у процесі формування і почала діяти, дуже відчувався брак старшинського складу. Залучення до такої потужної армії, якою були на той момент збройні сили Німеччини, давала можливість виховати свій офіцерський склад, набути досвіду і сформувати військо, яке стане ядром майбутньої армії.

Другий аспект мотивації для молоді: під час формування дивізії СС «Галичина», усім добровольцям обіцяли непогані умови та допомогу родинам. Коли дивізію сформували, то через те, що ці умови допомоги родинам не виконувалися, навіть траплялися дезертирства.

– Німці обіцяли й не виконували?

– Не все виконували. Багато хто здезертирував, зокрема, до лав Української повстанської армії. Деякі дослідники вважають, що формування дивізії «Галичина» було також спробою відтягнути людські ресурси від УПА. Битва за ресурс була дуже потужна.

Бандерівці добряче дошкуляли окупаційній владі, тож була директива не брати їх до лав дивізії СС «Галичина». Але окремі симпатики бандерівського руху йшли до дивізії з метою набути військового досвіду, а потім приєднатися до УПА. Причому, люди тікали у повному обмундируванні зі зброєю. Одна з причин, що тренувальний табір дивізійників, який попервах був на території Польщі, перенесли вглиб Німеччини, подалі від Галичини – щоб не було дезертирства і контактів з УПА.

– Ви кажете, що йшли з національно-патріотичних міркувань. Але в такому разі логічніше було піти в УПА або навіть в радянські партизани. Бо там була Українська Радянська Соціалістична Республіка, був український уряд, була якась українська радянська атрибутика. А під німцями нічого такого не було.

– Ми говоримо про Галичину, яка мала досвід радянської окупації 1939–1941 років. І це був доволі жорстокий досвід, дуже багато людей було депортовано, багато замордовано у тюрмах. І перше, що німці зробили – відкрили тюрми Львова, щоб показати замордованих більшовиками в’язнів. Це справило гнітючий вплив. Масові депортації, репресії, які відбувалися протягом кількох років, поки на Західній Україні була радянська влада, не додали їй симпатій.

Другий аспект: у Галичині був дуже тривалий досвід співіснування й співпраці з німцями. Це й Автро-Угорська імперія, яка показала німців як цивілізований народ, яка дала багато позитивного Галичині. Тоді ще не було бачення Німеччини як абсолютного зла.

– А 1941-1943 роки не показали, що Німеччина нехтує українські інтереси?

– У певних аспектах показала, але змінювалася політична кон’юнктура. Взагалі, сам процес вербування, який розпочався 28 квітня 1943 року, в пресі подавався під національно-патріотичними гаслами. Дехто проводив паралель СС із Січовими стрільцями, була апеляція до спадку Української галицької армії. До військової управи, яка керувала цим процесом, були залучені представники армії УНР.

Безперечно, командування дивізії СС «Галичина» було німецьким, але офіцерський склад розраховували сформувати з колишніх офіцерів Української галицької армії, армії УНР, українських офіцерів колишньої польської армії. А потім їх мали підготувати відповідно до стандартів вермахту.

– Чому вермахту? Це ж була дивізія зброї СС.

– Дивізія зброї СС – все ж таки не класичні есесівці. Навіть сам Гітлер у розмові з Борманом, здається, влітку 1942 році, провів чітку межу між тим, що таке СС і що таке війська СС. Він казав, що СС – це еліта, яка віддана партії, а дивізійники – звичайні вояки.

Завжди біля кожного диктатора є конкуренція представників різних відомств за доступ до тіла вождя, до його розуму – апеляції до якихось ідей. Конкуренція була досить потужна. З одного боку, був Генріх Гіммлер, який очолював СС, з іншого боку – Альфред Розенберг, який очолював Міністерство східних окупованих територій. Кожен з них мав своє бачення і свою програму. Гітлеру більше імпонувало те, що йому казав Гіммлер. Тому Гіммлеру вдалося підім'яти під себе формування цих іноземних структур.

– Повна назва – 14-а гренадерська дивізія зброї СС «Галичина». Ця дивізія була бойовим підрозділом чи каральним?

– Це був однозначно бойовий підрозділ. Загалом, було понад 30 дивізій з представників різних народів окупованої Європи. До формування великих підрозділів зі слов’ян підійшли у 1943 році, після Сталінграда. Коли нацистська расова теорія поступилася прагматичним міркуванням почали формувати ці підрозділи за військовим зразком.

– Як пояснити нищівний розгром «Галичини» у битві під Бродами влітку 1944 року? Радянська пропаганда часто пояснювала це тим, що це був каральний підрозділ, не готовий воювати проти регулярних військ.

– Дивізія була у складі 4-ї танкової армії, групи армій «Північна Україна». Протистояв їм Перший український фронт. З військової точки зору, дивізія себе показала дуже добре. Але на той момент Радянський Союз набрав повну потугу, перехопив ініціативу, і німцям мало що вдавалося зробити, щоб зупинити цей процес. Бо за великим рахунком, війна з Радянським Союзом для Німеччини була великою авантюрою.

Після битви під Бродами лишилося 3 тисячі дивізійників, близько 3 тисяч потрапили в полон, а десь 4 тисячі – загинули. Рішення відновити цю дивізію ухвалили у вересні 1944 року. Той кістяк з 3 тисяч бійців, які пройшли скрізь Броди, доповнили ще до 8 тисяч добровольців. І вже новий склад дивізії СС «Галичина» продовжив свій військовий шлях.

Вони були перекинуті у Словаччину, де боролися проти словацьких комуністичних партизанів, потім воювали у Югославії проти партизанських військ Тіто. Тому радянська влада приліпила їм ярлик карателів, але це були військові акції.

– Антипартизанські акції часто супроводжувалися воєнними злочинами. Скільки перевірок пройшли вояки дивізії і що показали ці перевірки?

– Радянська влада зробила багато для дискредитації дивізії СС «Галичина». Дивізійникам вдалося уникнути репатріації до СРСР. Вони залишилися на Заході, проводили активну діяльність у діаспорі. Це псувало імідж Радянському Союзу, і треба було щось зробити, щоб їх дискредитувати.

Попервах дивізійники пройшли британську перевірку на предмет причетності до воєнних злочинів. Перевірку пройшли – звинувачень не було. Потім у 1980-х роках була спецоперація КДБ: була інспірована ідея, що до США і Канади під час післявоєнної міграції переїхало багато людей, які не пройшли належну перевірку, і начебто серед них багато воєнних злочинців. Навіть була інспірована ідея, що доктору Йозефу Менгеле, який ставив досліди на в’язнях у концтаборі, вдалося емігрувати в Канаду.

Треба було на такі звинувачення реагувати. У США в 1979 році створили відповідну структуру – Бюро спецрозслідувань, яке займалася повторною люстрацією. У Канаді у 1985 році була створена Комісія Дешена, яка мала перевірити: чи емігрував доктор Менгеле і чи є там люди, причетні до воєнних злочинів? Була проведена повторна люстрація дивізійників – воєнних злочинців виявлено не було.

Взагалі, постійне накручування цієї теми Радянським Союзом настільки обурило британський уряд, що у 2005 році матеріали перевірок були розсекречені, й вони тепер є у вільному доступі.

– Про що вони свідчать?

– Про те, що ці дивізійники не були причетні до воєнних злочинів.

– До речі, коли постало питання про можливу видачу дивізійників, вже роззброєних й інтернованих, до Радянському Союзу, то за них заступився генерал Андерс, який очолював польські війська на боці західних союзників. І це дивно, бо це здебільшого колишні громадяни Польщі, які воювали на боці німців, а Андерс воював проти німців. Чому він допоміг, щоб їх не видавали СРСР?

– Там була дуже велика роль Павла Шандрука, генерала УНР, який доклався до формування Української національної армії. А дивізія СС «Галичина» була переформатована у Першу дивізію Української національної армії. Німці уже під кінець війни дали згоду на таке переформування.

– І на чому домовилися Андерс і Шандрук?

– На тому, що більшість вояків дивізії були польськими громадянами, багато хто з них служив у польській армії й мав військові заслуги перед Польщею. У 1939 році вони боронили Польщу, тобто свою присягу вони виконали.

– У Львові доводилося чути, що неправильно казати дивізія СС «Галичина», правильно – ваффен-СС «Галичина». Інколи таке враження, що фіговим листочком «ваффен» намагаються прикрити непристойне «СС». Як ви розцінюєте цю термінологічну казуїстику? І взагалі, у контексті політики національної пам’яті, де Ви бачите місце цього формування?

– Думаю, що про це формування треба говорити й не боятися цього. Бо колабораціонізм не властивий виключно українцям, це було явище характерне для всієї окупованої Європи. Про це треба говорити, пояснювати, у чому різниця між СС і дивізіями зброї СС, ваффен-СС. А там все ж таки була різниця. Не варто боятися говорити про складні теми. Тим більше, Україна у період Другої світової війни була бездержавною нацією.

– Та невже? УРСР стала однією з засновниць ООН.

– Якби Сталін міг, то він би посадив туди усі 15 республік, але йому дозволили тільки Україну й Білорусь. Це вже аспекти, які відбувалися у процесі розгортання Холодної війни. А Україна, фактично, була бездержавною нацією, тому українці опинялися у різних збройних формуваннях, по різні боки барикад. Це частина нашої історії, яка вимагає спокійної розмови й осмислення.

– А чи була перспектива антинацистського повстання у дивізії «Галичина», як, наприклад, власівці у Празі повстали проти німців на початку травня 1945 року?

– Наскільки мені відомо – ні, там були інші процеси.