"Гібридна відповідь" підступному ворогу: Яким буде закон про деокупацію Криму і Донбасу (відео)

Про це в ефірі «Денного шоу» на Радіо Крим.Реалії розповів секретар комітету Верховної Ради України з питань національної безпеки та оборони Іван Вінник, передають Патріоти України.

– Як в українському парламенті дивляться на Крим і Донбас?

– На комітеті ми дійшли думки, що не називатимемо цей законопроект проектом «про реінтеграцію» – мова йде про деокупацію. Території, що перебувають під фактичним контролем Російської Федерації, ми називаємо окупованими. Цей термін дозволяє нам застосовувати міжнародні конвенції про відповідальність окупанта за утримання цих територій, зобов'язання потім платити репарації. Ми також припинимо використовувати терміни так званих «ДНР» і «ЛНР». Якщо законодавство буде ухвалене, то ми називатимемо їх «окупаційною адміністрацією Російської Федерації».

Ключова дискусія розгорнулася навколо того, в якому правовому режимі діяти Україні. Чи зобов’язані ми, згідно з Конституцією, запроваджувати правовий режим воєнного стану чи оголошувати війну, щоб звільнити ці території? Виявилося, що наша Конституція на сьогодні не надто пристосована до проявів гібридної війни, що існують у світі, напевно, з 1950-х років. Із моменту закінчення Другої світової не було випадків, коли б країна оголошувала війну іншій країні, хоча військові конфлікти були. Ще з часів Вестфальського миру міжнародне право будувалося так, щоб у разі оголошення війни починали працювати різноманітні форсмажорні оговорки в фінансових відносинах. Це призводило до того, що економіка країни-агресора або тієї, що піддалася агресії, починала зупинятися.

– Як було під час Першої світової війни з економікою Російської імперії.

– Абсолютно точно. Саме тому Росія, користуючись розумінням цього, застосувала саме прояв гібридної війни проти України, тобто, неоголошеної війни. Водночас Україна розуміє, що якби 2014 року вона б офіційно запровадила режим воєнного стану, то будь-яка співпраця з МВФ, міжнародними, міждержавними фінансовими структурами була б зупинена. Імпортні операції, суб’єктність України в зовнішньо-економічних відносинах так само була б зупинена.

– Але припинення дипломатичних відносин – це не оголошення війни.

– Безумовно. Дипломатичні відносини дійсно можна розірвати, жодних проблем немає. Але ми як парламент вирішили керуватися нормою Конституції про те, що питання дипломатичних відносин – це питання виконавчої гілки влади. Так, ми могли б зобов’язати Кабмін вчинити так, але ми ж розуміємо, що російська п’ята колона в Україні скористається цією нормою закону, щоб визнати рішення неконституційним. Дуже важливо, щоб у будь-якій гібридній війні Україна насамперед керувалася національним інтересом.

Наприклад, на сьогодні атомна енергетика, що генерує до 60 відсотків енергобалансу України, постачається з Росії. Ми не можемо вимкнути світло, так само як 2014 року не могли вимкнути газ, бо ми би просто замерзли. Так само ми не можемо зараз відмовитися від російських нафтопродуктів, які ми отримуємо опосередковано через білоруські, литовські підприємства: вони з російської нафти виробляють дизельне пальне, яким ми заправляємо українські танки. Це теж треба враховувати. Щоб перемогти в гібридній війні, треба давати гібридні відповіді.

– Нещодавно президент України Петро Порошенко заявив, що в новій Конституції потрібно врахувати інтереси кримськотатарської територіальної громади. Це буде зроблено? Яким чином?

– Складно собі уявляю, скажу чесно. Я, безумовно, вітаю корінне населення Кримського півострову й категорично заперечую будь-які факти обмеження в реалізації права на самоврядування й самовизначення. Водночас територія АР Крим зараз визначена в Конституції як територія України зі статусом автономії. Питання розширення цієї автономії потребує обговорення, але це не може статися раніше, ніж ця територія буде звільнена.

– Зараз ми бачимо, що всі переговори, які відбуваються щодо майбутнього статусу Криму й Донбасу, йдуть «без нас». Російсько-американська комунікація на рівні Волкер-Сурков – це консультації без Києва.

– Україна в певній мірі скомпрометувала свою самостійну суб’єктність, підписавши Будапештський меморандум і знищивши цим потужні арсенали зброї, включно з ядерною. На моє переконання, впродовж тривалого періоду – з 1991 до 2014 року – Україна перебувала під зовнішнім управлінням, здебільшого російським і в меншій мірі американським. Україна була геополітичним балансом між двома цими країнами. Сьогодні у зв’язку з побудовою власної армії ми намагаємося реалізувати свою незалежну, самостійну суб’єктність у міжнародній геополітиці. Чим сильнішими ми ставатимемо, тим частіше нас залучатимуть до різних переговорних форматів – не як об’єкт, а, нарешті, як суб’єкт.

– Наскільки реально, що це реінтеграційне законодавство буде проголосоване в парламенті? Особисто я маю великі сумніви щодо цього.

– У мене є досить вагомі підстави вважати, що ми матимемо результативне голосування в другому читанні. Як керівник робочої групи комітету з нацбезпеки та оборони я намагався інтегрувати якомога більше правок щонайменше від п’яти фракцій парламенту. Їх можна вважати продемократичними: це БПП, «Народний фронт», «Самопоміч», Радикальна партія та «Батьківщина». Ми врахували близько 250 правок, і я можу тільки подякувати депутатам усіх фракцій, бо вони дійсно покращили поданий президентом законопроект.

– Мені завжди здавалося, що в БПП та «Самопомічі» кардинально різні концепції щодо реінтеграції. Мені не зрозуміло, як можна було врахувати побажання всіх фракцій.

– Можу навести приклад. У нас є (принаймні так комусь здається) два діаметрально протилежні бачення. Одне бачення – це Мінські домовленості з деякими суперечливими термінами...

– М’яко кажучи, суперечливими.

– Так. Наприклад, амністія. І є ті, хто вважає, що всі безумовно мають бути покарані. Компроміс тут має бути на підставі міжнародного гуманітарного права. «Самопоміч» подала правку про невідворотність покарання, вона була врахована редакційно і звучить приблизно так: усі особи, які брали участь у збройній агресії Росії та сприяли її реалізації або працювали в окупаційній адміністрації, несуть відповідальність відповідно до Конституції України, якщо вони вчиняли діяння, заборонені нормами міжнародного гуманітарного права. Що це значить? Якщо людина вбивала або забезпечувала вбивство українців, то вона буде покарана. Якщо ж вона в силу якихось невідворотних обставин змушена жити і працювати на окупованій території, скажімо, вчителем чи водієм автобуса, то вона, безумовно, буде звільнена від покарання. Це і є компроміс.

– Наприкінці розмови запитаю про Вашу думку щодо виборчого права. Чи одразу після реінтеграції жителі нині окупованих територій повинні брати участь у виборах парламенту, президента? Чи має бути перехідний період, щоб ці регіони знову почали жити єдиним політичним життям із рештою України? Адже зараз ці території перебувають під дахом російської пропаганди.

– Я дозволю собі суб’єктивну думку, щоб не казали, що це позиція комітету. Ми це обговорювали, вивчали історичний досвід наших партнерів, який говорить про те, що жителі таких територій не беруть участь у державних виборах протягом певного часу – від 5 до 10 років. Це світовий досвід, це не є формою порушення прав та свобод. Місцевих виборів це не стосується, вони відбуватимуться. Єдине, що президенту як гаранту Конституції буде надане імперативне право розпускати такі місцеві утворення, якщо вони порушуватимуть норми самоуправління. Якби таке право було 2014 року, можливо, ми не мали б такої ситуації в Криму і на частині Донецької й Луганської областей.

– Питання щодо законопроекту полягає ще в тому, наскільки міжнародні союзники зрозуміють Україну.

– Мінський процес у разі ухвалення такого деокупаційного законодавства буде зобов’язаний суттєво змінитися, оскільки зараз суб’єктності Російська Федерація в цьому процесі немає. Вона виступає гарантом мирного процесу в Україні, фактично не будучи їм. А так Росії доведеться стати стороною перемовин.