Громадський активіст
БЛОГИ
- 5 вересня 2014-го о 10:45 хвилин я став бійцем 34 батальйону. Тоді ще "Батьківщина". Там зустрів Ігоря Бектімірова, теперішнього свого побратима. Відтоді ми з ним не розлучаємось, - згадує лейтенант. - У перші дні служби мене здивувало, що нам платитимуть зарплату. Я йшов просто воювати за Україну. За деякий час потрапив на блокпост біля селища Озерянівка Донецької області. Це Горлівський напрямок. Як механік-водій бойової розвідувально-дозорної машини. Там 5 жовтня 2014-го прийняв перший бій.
Пригадуєте чи він загубився серед десятків інших?
Проти нас виїхало 3 автомобіля. Першим їхав "Додж" на якому був прикріплений кулемет "Утес". Відстань до нас становила близько 75 м. Він розвернувся задньою частиною до нас і бойовики відкрили вогонь. Пошкодили оптику, вивели з ладу всі прибори у БРДМ. До посіченої броні заскочив прапорщик Юрій Санич із позивним "Кащей". Почав стріляти по ворогам наосліп. Визирав із машини, знову ховався і гатив, гатив.
Друга машина, КамАЗ з окупантами, розвернулась і втекла під час бою. Третій автомобіль - "Шевроле Лачеті" ми розстріляли. У ньому знаходились гранатометник і 2 автоматника.
У цьому бою відзначився молодий хлопець Роман Зілінський. Не заховався у бліндаж, а відкрив вогонь по ворогам. У його руках заклинили 2 кулемети ПКМ. Але за той час, що Рома відтягував найманців на себе, "Кащей" встиг заскочити до БРДМ і відкрити вогон. Це дало змогу нам зайняти позиції та відсікати ворога.
У цьому бою ми знищили 8 бойовиків, захопили великі запаси їхньої зброї та одного взяли в полон.
Хто він був, звідки?
Не пам'ятаю, але носив шеврони з надписом "Беркут". Він досі у тюрмі. Минулого року мене викликали на допит. Яка його доля на даний момент, невідомо.
Один із убитих був корінним росіянином, усі інші – жителі Донецької області. Вбиті кулеметники були з Горлівки. Зовсім нещодавно бачив один сюжет у російських ЗМІ про цих покидьків. Третій товариш цих вбитих, який знаходився у КамАЗі та втік з поля бою, розказував дружині загиблого, що вони всі бились героїчно і так далі. Проте він не сказав дружині вбитого, що кинув друзів. Там, як завжди, все красиво прибрехали і вийшла пропагандистська картинка. Якби я мав зв'язок з ними, б їм розказав, як все насправді було.
Десь за годину на телефон одного вбитого бандита зателефонував ватажок терористів Ігор Безлер і домовився, що забере трупи своїх підлеглих. Командир нашої роти дав слово офіцера, що їх ніхто не буде розстрілювати. Тому "Бєс" безперешкодно забрав своїх. Хоча були в нас такі, які хотіли покінчити з ним.
Треба віддати належне ворогові - вони посміли відкрито битись із нами. А це заслуговує на повагу. Якщо ми не поважатимемо їх, то ніколи не виграємо. Бо перед нами серйозний противник.
Чи відбувались якісь подібні бої в подальшому на цьому напрямку?
Там я перебував до кінця ротації та вийшов із Озерянівки перед Новим 2015 роком. Сам блокпост пізніше російські найманці знищили. Там стояв 17 батальйон 57 бригади ЗСУ. У бліндажі, який я будував, знаходився молодий хлопець. Прямо туди попала міна і вбила його.
Уже 2015-го нас закинули в Херсонську область, щоб охороняти лінію розмежування. Там побули недовго. І нас знову повернули в зону бойових дій. Спочатку Торецьк, а потім Майорськ (обидва міста в Донецькій області - ред.).
7 серпня 2015-го я там вдруге народився. Ми знаходились на фермі в районі кар'єру, малої промки в напрямку Гладосове. Я тоді був у званні сержанта. Під час одного з боїв наш кулеметник, який був прикріплений до ДШК, помилився при зарядженні бойових стрічок. Патрон заклинило і він передав по рації про цей недолік.
Я підбіг до нього і підняв кришку короба та побачив, що стрічки перекинуті, тому патрон не заходить у патронник. У цей момент ворожа куля попала мені в обличчя. Вона зайшла в праву щоку, розтрощила щелепи та вийшла через ліву. Все сталось близько першої ночі, а в шостій ранку мене евакуювали. Я ще перебитим ротом встиг повідомити, що поранений. Хоча до цього дня не розумію, як мене могли зрозуміти інші.
Завдячую своєму побратиму "Балу", який на даний момент командир 3 роти у нашому батальйоні. Тоді він був санінструктором. "Балу" надав мені першу допомогу. І зменшив критичні наслідки поранення.
Спочатку мене вивезли до Артемівська, а пізніше до Харкова. Осколки витягували з рота без наркозу. На той момент у них не було навіть знеболюючого. Проте вмішались волонтери, які відправили мене до Дніпра і там зробили кілька операцій.
Коли перебував у Харкові, вручили нагороду – Народний Герой України.
Що сталось із кулеметником, який відповідав за ДШК?
Наступного дня після мого поранення його теж поранило. Біля кулемета розірвалась міна, потім ще було одне поранення. Просто це місце було засвічене і вони відкрито накривали нашу вогневу точку. Хоча я ще перед своїм пораненням говорив, що кулемет треба звідти забирати.
Скільки тривало ваше лікування?
Вже у жовтні повернувся на позиції. Не міг довго сидіти в тилу. Хоча, якщо говорити правду, то на момент поранення я був майже звільнений. Рік мобілізації закінчився, думав, що відпочину і знову в бій. Уже стояли всі записи у військовому квитку, які засвідчували моє звільнення. Залишалося тільки поставити печатку. Зранку 7 серпня я мав це зробити, проте поранення перешкодило.
Печатку про те, що я продовжую службу, мені поставили тільки в лютому 2016-го. Тодішній комбат 34 батальйону - Красільніков, був здивований, що я повернувся. Він казав, що Бог поцілував мене в голову, інакше ніхто не міг пояснити те, що я вижив після такого поранення. Якби куля пройшла трішки вище, мене б не було уже в живих.
Цікаво, що зі мною в палаті теж лежав хлопець, якому куля пройшла навиліт через обличчя. Пробила одну щоку, позбивала трішки коронки на зубах і вийшла через другу щоку.
Поранення якось вплинуло на вас? Додало злості чи, навпаки, в'язало по руках?
Було важко зосередитись і налаштуватись на бій. Перші дні я не виходив напряму на ворога, керував із бліндажа. Але потім стався випадок, який знову привів мене до тями.
Одна з машин на позиції не завелася. Я сів за кермо іншої, щоб підштовхнути. У той момент між нами пролетіла протитанкова ракета, випущена терористами. Тільки лічені метри знову врятували від загибелі. Але відтоді я знову прокинувся. І почав вести активну війну.
Днів за 10 по нашій позиції почали стріляти. Я вийшов із бліндажа, щоб зв'язатися з нашим водієм і проїхатись місцями обстрілівІ раптом між нами упав ВОГ- "стрибунець". Це граната, яка падає на землю, підстрибує та розривається. Спалах в очах і ми розлетілись по обидва боки. Сергія, мого водія, сильно контузило, а мою голову прошили осколки. За півтори дня я вже повертався на позицію, щоб знову воювати.
Що відбувалось із вами у подальшому?
Ми були на цьому напрямку до кінця 2016-го. Нас замінила інша бригада, а ми перешли на 3 блокпост. Це шахта "Южна", що в Торецьку. Там уже було окопна війна. Вперед не йдемо і назад теж. Як "цербери", щось охороняли, але що і для чого, невідомо.
Звідти ми пішли на відпочинок до Херсонської області. Там мене направили на офіцерські курси до Львова. Вже в мирній країні поламав ногу і знаходився на лікарняному. Після чого, мене терміново викликав комбат і сказав, щоб я приймав під своє командування 2 роту. Саме в такому званні я уже попав до селища Піски, що біля Донецька.
Окупанти нас зустріли в перший день вогнем артилерії. Ми тоді промовчали, але наступного дня так відповіли, що вони нераді були нашому приходу. І зрозуміли, що це прийшли не хлопці, які копатимуть шанці та ховатимуться в них. Хоча копати теж треба.
Як ви себе відчуваєте, пройшовши шляхами війни від механіка-водія до офіцера?
Я кожного дня приймаю заспокійливі ліки. Мене переслідують думки, щоб хтось із моїх бійців кудись не вліз. Адже у моїй відповідальності десятки людей. Це частина батальйону. Ця робота і взагалі війна вижимає усі соки з тебе.
Ви офіцер, який здобув своє звання в боях, а не десь у штабі. Відчуваєте свою перевагу в професійності й умінні командувати над тими командирами, хто не нюхав пороху?
У нас є одна різниця. Вони 5 років читали літературу, я 5 років військове мистецтво вивчав у полях. Хоча саме Статут Збройних сил України має визначати наш напрямок розвитку. Проте знову ж таки, не потрібно забувати і про людський фактор. Адже сам статут люди можуть використовувати сухо. Забуваючи, що між бійцями і командирами має бути зв'язок, іскра. Вони мають відчувати одне одного. На війні без цього ніяк.
У нашому статуті є багато радянських нормативів, які потрібно викоріняти. Видають багато незрозумілих наказів, але з часом все це зміниться.
На даний момент більшість офіцерів – це бойові хлопці, які пройшли бої. Їм легше спілкуватись із рядовими воїнами. Саме вони мають змінювати статут. Але знову ж таки, велику роль відіграє людський фактор як з одного, та і з другого боку.
Як, на вашу думку, змінились самі бійці? Що керує ними зараз, які мотиви?
2014-го бійці на фронт йшли добровільно, їх мобілізовували. Зараз єдиним стимулом залишився контракт. Тоді ніхто не говорив: "Дайте мені щось"? Тепер усі кажуть: "Я маю отримати одне, друге, де воно?"
Але ж контрактна армія – це ключ до професійності?
Не зовсім. Є люди, якими керує бажання воювати, а є заробітчани. Для них головне – гроші. І така ситуація не тільки в нашому батальйоні, а у всіх інших підрозділах. Наприклад, коли батальйони знаходяться на ротації в мирній країні, туди приходять багато людей.
Пройшло півроку і підрозділи повертаються в зону бойових дій. З'являються бійці, які раптово стають хворими, вони просто не хочуть іти на війну.
За великим рахунком, ми ще не зовсім готові до контрактної армії. У нас немає хороших навчальних центрів, які б готували висококласних бійців. Котрі б розуміли, що служба – це служба, а війна – це війна.
Як впливає окопна війна на самих бійців?
Жодним чином не впливає не впливає. Вони не розуміють, що це теж різновид війни, більшість із них. Вони думають, що сьогодні окопи, а завтра наступ. Тільки цього не буде! Будь яке просування чи робота в окопах – це ланцюжок великих змін, які виростають десь там у верхах.
Багато бійців, не розуміючи, що швидкого наступу не буде, беруть і зловживають алкоголем чи роблять ще якісь нехороші речі. Сьогодні війна набрала високоточний і вимотуючий характер. Саме теперішня ситуація показує, наскільки добре морально, фізично і технічно підготовлені бійці. Такого уже не буде, що солдати візьмуть пістолет і з криками: "за Порошенка, Юльку" – побіжуть вперед.
Наступ можливий?
Наші війська готові до наступу. Як говорив один мій вбитий друг і побратим: "Дайте команду". Але крім команди, має бути розроблена операція у штабі ЗСУ і тих підрозділах, які наступатимуть. Найголовніша роль відводиться не генералам, а тим солдатам, що в окопі! Я вам скажу так, що на все свій час!
2017-го один із генералів ЗСУ, перебуваючи на передовій, заявив, що ми не можемо воювати проти московських окупантів, тому що вони – сильніші.
Я зрозумів, про що ти. Уже п'ятий рік триває війна і ми воюємо саме проти росіян. Ніхто не має права так казати. Тим паче бійцям на передовій, які б'ють тих же росіян, котрі із зброєю в руках прийшли забирати українські землі. І ще одне додам: "Не такий страшний чорт, як вам кажуть". Я був там у них і знаю, як вони живуть. Це тут на кордоні вони герої, а там усередині у них болото і гниль.
Надто багато політиків і військових чиновників заявляють, що волонтери уже непотрібні нашій армії в такій кількості, як це було 2014-го. Яка ваша думка щодо цього питання?
Я не казатиму про інші бригади, але наша 57 бригада ЗСУ не той підрозділ, який зможе обійтися без волонтерів. Якщо є такі в Україні, я радий за них. Нам волонтери дуже потрібні. У нас все добре на даний момент, проте є речі, які дістають тільки через них. Хоча навіть пачка кави чи чаю від волонтера піднімають настрій більше, ніж отриманий статутний харчовий пайок. І в цьому весь секрет допомоги.
За час війни загинуло чимало ваших друзів, побратимів. Це стимулює, додає злості в бою чи, навпаки, пригнічує?
Їхня загибель кличе нас іти вперед. Не інакше. І так воно буде, ми помстимося за наших друзів і здобудемо перемогу над загарбниками.
25 березня за новим стилем (7 квітня - за старим) - Благовіщення Пресвятої Богородиці, яке належить до числа дванадесятих свят, тобто, найбільш значущих у житті Ісуса Христа і Богородиці. За Біблією, саме в цей день Архангел Гавриїл повідомив Діві Марі...
За новоюліанським календарем християни східного обряду України вперше святкують день ангела жінки на ім'я Віра, Любов, Надія і Софія. Ще минулого року цей день припадав на 30 вересня. Також в честь цього дня іменинницям обов'язково потрібно сходити в ц...
