Як українці творили ярмо собі на шию, або остання війна Російської імперії

Ще незадовго перед тим бідував собі тихесенько відсталий край. Не примітний нічим, крім величезних просторів. А потуги він почав набирати завдяки Україні, - пише Мирослава Колядинська, передають Патріоти України.

"Ми чомусь оцінюємо Переяславську раду 1654-го розміром своїх втрат. Хоча не зашкодить придивитися, що від неї здобула інша сторона. Козаки зазвичай жорстко наголошували — Москва їх шаблею не здобула! Тоді чим? Підступом. Агітатори баламутили військо, міські громади та селян. Налаштовували міщан проти козацтва, вбивали клини між полками. А перший сепаратистський рух виник незадовго по смерті Хмельницького. Бунт проти гетьмана Івана Виговського очолив полтавський полковник Мартин Пушкар, підбурюваний із Москви. Чим не гібридна війна?

Та повернімося до їхніх надбань. Для царського уряду приєднання нових земель мало лише престижний характер. Він зі своїми ради не давав. Основне багатство становили люди. Мудрі, працьовиті, освічені, умілі, а головне — європейці за духом. Справа не лише у військах чи полководцях, котрі допомагали долати ворогів. Чи не важливішими стали науковці та державні управлінці, котрі несли організованість, порядок, культуру. Назвемо хоча б по одному з кожної галузі.
Енциклопедист, богослов, філософ. Втім, таланти Феофана Прокоповича — настільки різнобічні, що їх перелік займе надто багато місця. За наполяганням Петра І він переїхав із Києва до нової російської столиці. Став віце-президентом найсвятішого синоду, впорядкував життя монастирів, написавши указ про устрій чернецтва, творив академію наук. А ще став архітектором тих глобальних державних реформ, які відкрили Європі Росію і цинічно названі «петровськими».
В одному зі своїх віршиків заздрісний Олександр Пушкін написав такий рядок: «В князья не прыгал из хохлов». Це про найяснішого князя Олександра Безбородька. Втім, високий титул сам по собі ще нічого не означає. Українець із давнього козацького роду обіймав посаду канцлера уряду. Тобто, очолював виконавчу владу неозорої імперії. Він же ж започаткував у ній дипломатію європейського рівня.

99 років тому першим із споруджених у царській Росії пам’ятників знищили монумент, встановлений у Варшаві на честь Івана Паскевича, нащадка козака Паська, знатного військового товариша часів Хмельниччини. Фельдмаршал трьох держав, граф Єреванський, князь Варшавський, намісник царства Польського. На честь 50-ліття його армійської служби провели грандіозний парад у Варшаві, на який спеціально прибув цар Микола І із новеньким маршальським жезлом у подарунок.

Ось так! Українці будували ту імперію. Без України її б не було. А будуючи, ще й захищали, бо сам московський народ виявився не надто вправним у ратній справі. Цей причинно-наслідкових зв’язок так звані великороси усвідомлювали. Навіть комплексували від меншовартості. І гамували комплекси аґресією, намагаючись вирвати з коренем усе українське. Але так і не наважилися перерубати гілку, на якій сиділи.

Потім прийшли більшовики. Відпустили Польщу, Фінляндію, кілька дрібніших державних утворень. Зате кігтями вчепилися в Україну. Знали, чого хочуть. Республіка, названа «другою серед рівних», потягнула непосильний тягар — годувала, стала осередком енергетики та науки, прийняла на себе найболючіший удар у Другій світовій, а потім зробила найбільший і найжертовніший внесок у перемогу над гітлеризмом.

Українці своїм розумом і невтомністю від половини ХХ ст. вже творили не імперію, а світову наддержаву. І коли та затріщала, у людей вдумливих виникло кілька принципових запитань. Перш за все, відкинемо міф про те, що СРСР розвалився сам по собі. Це буде неповагою до переможців у «холодній війні». Але для нас незрівнянно важливішим є інше — політична лінія тоді ще радянської Росії, очолюваної Борисом Єльциним. Він звернувся до національних республік із гаслом «Беріть стільки суверенітету, скільки зможете проковтнути». А де ж знаменитий російський великодержавний шовінізм?

Нещодавно в Одесі українські патріоти пікетували російське консульство з нагоди їхнього державного свята, що припадає на 12 червня. Його ж на перший порах вважали днем незалежності. Від кого? Це було варте сміху — Росія виходить із СРСР! Що ж вони тоді замислили у надрах своєї азіатської ментальності? І чому так легко відпустили Україну, без якої немислима їхня імперія? Відповідь є!
У процесі руйнування імперій є щось містичне. Велетенська сила раптом починає розсипатися. Непереможні римські леґіони, що наганяли страх на три континенти, побиті варварами, котрі не вміють крокувати в ногу! Все дуже просто. По-перше — банальне старіння. Як у людському організмі. Тягав мішки усе життя і спрацювався. По-друге — вплив зовнішніх сил. Вони повинні зрушити те, що струхлявіло. А по-третє, найхитріша частина панівної верстви сприяє руйнуванню старого, бо вмотивована власними інтересами. В СРСР такою стала група вищих чинів партійно-державної номенклатури. Цим людям було тісно у рамці марксизму з його догматами соціальної рівності. Яка радість із багатства, коли його доводиться приховувати?

Так Москва, а саме в ній сконцентрувалася панівна верства, почала розхитувати човен із назвою «СРСР». Аби створити державу з вільною від партійного диктату економікою й управляти нею, не оглядаючись на якийсь там ЦК. Однак ці люди залишалися великодержавними шовіністами. Вони не відпускали Україну назавжди. Будьте певні, план її повернення розробляли ще тоді.

І ось ми дожили до втілення цього плану. Ми потрібні Кремлю як інтелектуальний ресурс. Як особливий народ, чия сутність полягає у праці. Але не як ціла держава республіки, а окремі губернії. Чи реґіони. Назва значення не має. Треба спершу роздробити, щоб назавжди унеможливити повернення незалежності. Без нас імперії у них нема і не буде. А вони так прагнуть її відновити! За неї Путін і воює. Але це для них — остання війна.

Росія є федерацією. Клаптиковим утворенням з внутрішніми адміністративними кордонами, які можуть перетворитися на державні. Як колись в СРСР. Але ми вже казали, що саме по собі нічого не розпадається. Потрібні рушійні сили. А їх там аж забагато!

Імперська будова Російської Федерації (РФ) не є класичною. Тут метрополією виступає не історично слов’янська територія, а Москва. Все інше — її колонії, з етнічними «рускімі» землями включно. Велетенська та неоднорідна країна за визначенням є нестійкою. Її може втримати від розповзання лише диктаторський режим. Але не довго. Досить яскравого спалаху, щоб він впав. Путін, сам того не усвідомлюючи, запалив на Донбасі бікфордів шнур, що тягнеться всередину дотепно називаної великою бензоколонкою країни. Війна загострить суперечності та запустить руйнівні процеси.

Фінансовий. На неозорих просторах від Калінінграда до Чукотки живуть місцеві олігархи. Вони не хочуть, щоб режим їх стримував, ліз командувати, оббирав. Врешті, витісняв за кордон чи навіть садив у тюрми тих, хто насмілилися стати надто незалежними. Вони хочуть бути насправді незалежними у себе вдома та багатіти безборонно. Так, як того хотіла 25 літ тому компартійна номенклатура. Дрібні князьки зараз обділені. Санкції їм шкодять більше, ніж Путіну. Ще доводиться платити за таку дорогу його затію, як війна. А вона їм і задарма не потрібна. Бо гроші люблять тишу. Ці люди бізнесовим нюхом відчують час вирішального внеску. І вкладуть ресурс, аби змести режим. У сподіванні сторицею надолужити витрачене.

Політичний. Москву, ситу та переповнену зневагою до провінції, ненавидять. Як і колоніалістську за сутністю центральну владу. Ненавидять навіть у заселених слов’янами реґіонах. То що казати про національні утворення! Ми бачимо лише гарячих кавказців. А є ще холодні зовні, але з кипінням у душах нащадки недонищених малих народів Сибіру. Тут вистачить і краплинки місцевої крові, щоб пробудилася свідомість. Для чого Якутії далека Москва? Можна самим продавати свої ж алмази і жити краще, ніж у Москві! А з іншого боку маємо міжнаціональну нетерпимість. Фобії проти кавказців, претензії «казаков» на право називатися окремим народом, давні образи підкорених народів. Відцентрові сили настільки потужні, що здатні здетонувати вибух серататизму.

Маси. Вони — неоднорідні. Але нескладними пропагандистськими прийомами можна легко скерувати в потрібний бік усіх. І тих, хто втратив рідних і друзів на безглуздій війні, і самих учасників тієї війни, котрих ніхто такими не визнає, бо вона ж — неоголошена. Й озброєних бандитів, котрі вже все на Донбасі розграбували і прагнуть нових авантюр. Врешті десятки мільйонів тих, хто не можуть змиритися з парадоксальним питанням — чому вони так жебрацьки живуть у багатій країні?

Законодавчий. Я не впевнена, що в Україні затвердять особливий статус Донбасу. Але про нього торочать стільки, що це формулювання вже засіло у головах росіян. Там у них, на окремих, окреслених адміністративними межами утвореннях, також захочуть такого статусу. Наприклад, щоб самим продавати алмази.
Це буде справжній, не насаджений ззовні сепаратизм. Обійдеться без зелених чоловічків. Армія режим не врятує. Вона настільки ж строката, як і вся РФ, навіть строкатіша. Представники неслов’янських народів уже становлять більшість особового складу збройних сил. Міністр, і той «інородець»! А спецслужби? Це контингент особливий. Із гострим відчуттям моменту. Будьте певні, не один мріє увійти під ранок і промовити грізно: «Гражданін Путін, ви арєстовани!»
Це станеться не завтра і не в один момент, але так буде. Мені навіть не цікаво, чи збережеться назва «Росія» за тими кількома областями, що входили колись у державу Володимира Великого. Може буде кілька тих Росій, як є дві Кореї. Гріє інше. Та імперія постала на нашій території, під Полтавою, в Україні і помре. На Донбасі, куди сама й влізла!"