"Якби я могла звернутися до українців і знала, що кожен мене почує, то сказала б їм, щоб любили Україну": Як війна змінила життя донеччанки

Лаконічна зачіска, чистий погляд, охайний одяг – ніщо не видає емоцій жінки, яка переїхала з Донецька і пробує почати своє життя у новому місті.

Кухня, на якій Ольга працює

Маленька і тендітна Ольга Коломієць усміхається світло-карими очима та намагається забути війну, яка забрала в неї домівку, передають Патріоти України.

«До війни на сході я працювала у приватній фірмі з бухгалтерською програмою, − розповідає Ольга. Ми сидимо в їдальні пансіонату «Старий замок», негучно грає музика, яка створює атмосферу легкості та спокою. − Раніше я мала стабільну роботу і мене все влаштовувало. Жила разом з батьками на околиці Донецька».

Разом із сім’єю вона виїхала з-під Донецька в липні 2014-го, після того, як захопили летовище. «Коли почали стріляти, саме поблизу аеропорту, в мене ще не було розуміння, що війна почалася, − згадує Ольга. − Відчуття війни з’явилося, коли «Град» прилетів дуже близько від нас. Це було в п’ятницю зранку. В той час я ще не почала збиратися на роботу і тому була в ліжку. Раптом почула ці три удари, завмерла і зрозуміла, що війна близько».

Після цього люди почали масово виїжджати, додає Ольга.

«Олька, збери речі, воду і все, що потрібно на перший час»

«Коли ми їхали геть, то якось не думали, що покидаємо рідну домівку. В той момент просто хотіли ненадовго втекти від того, що відбувалося. Пам’ятаю, як моя подруга, яка теж виїхала з мамою і сином, в паніці зателефонувала і сказала мені: «Олька, збери речі, воду і все, що потрібно на перший час».

Тоді жінка склала всі потрібні документи й зібрала сумку. Таку часто називають «тривожною валізою» − у кожній-другій сім’ї вона була напоготові. Ольга переїхала чотири роки тому з думкою, що це ненадовго, та зараз все змінилося, зазначає жінка.

Хустка, яку Ольга привезла з дому

«Я була вдома, бо хотіла забрати речі, але після цього зрозуміла, що не буду там жити. Може, буду приїжджати, але в мене вже нема такого відчуття, що я туди повернуся. Це вже не моє».

Згадуючи про свій приїзд в Донецьк, Ольга з сумом каже: «Я відчувала, що там, вдома, добре, але все навколо стало для мене чужим». «Коли я приїжджала додому за одягом, то все аж защеміло всередині, зараз трохи заспокоїлася, − розповідає, спокійно тримаючи руки на колінах. − Увесь час прожила в одному місці, а тут таке враження, що тебе, як кошеня, взяли за шкірку – і на вулицю».

Коли жінка приїхала у Святогірськ, що на Донеччині, то відразу ж побачила різницю між побитим війною і мирним містом.

«Тут люди з іншого світу: в них свої справи, метушня. Я на них тоді дивилась і не розуміла: поки там така війна, «Гради», кулі, все летить, все руйнується, вибухає, тут в магазини всі їдуть і здається, що нічого не трапилося, − емоційно та швидко розповідає Оля. − Був шок, що тут всі спокійно живуть, а там таке відбувається».

Після переїзду з Донецька, каже жінка, вона вболівала за українських військових: «Я стежила за тим, як розгортаються події на сході та вірила, що скоро повернуся додому, але зараз всі зрозуміли, що це надовго. Найгірше те, що наші люди втратили житло. Залишили все там, а тут ми нікому не потрібні».

Батьки залишилися біля лінії фронту

Попри те, що жінка у безпеці, вона з хвилюванням розповідає, що поруч нема найрідніших та найближчих людей – батьків: «Вони живуть окремо в селі. Там поруч – бойові дії. Буває, що мама мені не говорить, що вдень обстрілювали, щоб я не переживала. Коли до них туди ненадовго приїжджаю, то ніби в інший світ – там не перестають стріляти, а тут люди живуть і нічого про це не знають».

Після Донецька, за словами Ольги, вона дуже легко адаптувалась у Святогірську, оскільки ще до війни приїжджала сюди в Лавру і вже знала місто.

«Після переїзду навіть рада була, що живу в цьому місці у такий час, що ходжу на службу. Спочатку думала, що розкажу подружкам, що я в Лаврі, – усміхаючись згадує жінка, – але й уявити не могла, що буду тут стільки часу. Мабуть, душа повернулася туди, де їй було добре, але це вже занадто довго».

Зараз жінка в Святогірську працює на кухні готелю. Оля скаржиться, що їй дуже мало платять, тому вона навіть не може орендувати собі житло: «Відколи почалась війна, я не купувала собі нового одягу, який я люблю. Взуття мені або передавала подруга, або були речі, які волонтери нам привозили. Якби я орендувала квартиру, то нічого б не заробила для себе. Лише тому, що безкоштовно живу в Лаврі, я можу економити. Це не життя».

Оля розповіла, що раніше хотіла залишатися і реалізовувати себе в Україні, але передумала. Жінка каже, що зараз не бачить можливості заробляти, щоб забезпечувати себе, тому хоче виїхати за кордон: «І хоч в мене з’явилися подруги, які приїжджають в Лавру і кличуть мене в різні міста, де вже знайшли мені житло, навіть заміж вже одна мене видає, − щиру усмішку жінки, підкреслює блиск в очах, − але я відмовляю їм. От не можу, не хочу ні Харкова, ні Дніпра, ні Києва тим більше. От раніше думала, що Київ особливий. Але це таке ж звичайне місто: ніхто тебе не буде зустрічати, бо нікому ми там не потрібні − що тут, те й там».

Ольга розповідає, що пережиті обставини вплинули на неї. Жінка помітила, що після того, як сама пережила біду і побачила багато людського горя, стала більш жорсткою та черствою: «Нема вже в мене того співчуття, яке було, коли ми жили в Донецьку. От задавлять кота чи іншій людині погано, то починала дуже сильно хвилюватися через це. Зараз я відчуваю, що стала іншою. Не знаю, до кращого це чи до гіршого. Нема в мене співчуття до людей. От чую, як хтось жаліється, і починаю думати, яка ж це насправді дурниця».

Жінка відповідально виконує свою роботу, і навіть простий ритуал вечері у «Старому замку» стає приємним, коли там є Оля, зазначають гості пансіонату. Вона проста і скромна, і хоч стверджує, що серце зачерствіло, часом можна зауважити, як вона допомагає відвідувачам чи гуляє з бездомним собакою.

«Якби я могла звернутися до українців і знала, що кожен мене почує, то сказала б їм, щоб любили Україну, − впевнено, але водночас із сумом в голосі зазначає жінка. − За себе треба боротися, відстоювати своє. Не треба слухати, що хтось говорить. Поки не побачиш все сам, не відчуєш, доти ти не роби висновків».

Не можна жити чутками, каже вона: «Як же хочеться, щоб люди добивалися всього самотужки, не сиділи і не звинувачували у всьому владу, а влаштовували життя самі».

Інформація, котра опублікована на цій сторінці не має стосунку до редакції порталу patrioty.org.ua, всі права та відповідальність стосуються фізичних та юридичних осіб, котрі її оприлюднили.

Інші публікації автора

З архіву ПУ. "Дуже спокуслива лялечка": Міс Україна без білизни продемонструвала свої принади крупним планом (фото)

вівторок, 19 жовтень 2021, 3:00

Українська похвалилася досконалими формами в пікантній фотосесії. Українська модель переможниця конкурсу Міс Україна 2018 Леоніла Гузь похвалилася шикарним бюстом у фотосесії фотографу Andrew White. Леоніла Гузь позувала топлес і без білизни в незвичай...

З архіву ПУ. "Камни с неба": "Ми ж люди, що ви з нами робите, зупиніться!" - мешканка Криму до "влади"

понеділок, 18 жовтень 2021, 16:00

Кримчани не розуміють, чому з моменту "возвращения в родную гавань" "влада" нічого не робить для розвитку півострова, і з кожним роком в Криму якість життя людей тільки погіршується. Як зазначає в Twitter блогерка RoksolanaToday & КримUA, сепаратисти д...