Є два варіанти: Військовий експерт розповів про ситуацію в Азовському морі та реакцію України

Про це розповів координатор групи "Інформаційний спротив", нардеп Дмитро Тимчук, передають Патріоти України.

- Місія ОБСЄ опублікувала дані про новітні російські РЕБ на Донбасі. Інформація була виявлена наприкінці липня, а опублікована вже в серпні, минуло близько двох тижнів до моменту публікації. Перед цим була інформація про те, що особисті профілі спостерігачів СММ ОБСЄ злили росіянам. Наскільки взагалі актуальна тема шпигунства на користь російської сторони? Чи можна щось зробити з цим?

- Росія, країна-агресор, представлена в Раді безпеки ООН, ОБСЄ, причому там не називають її агресором в обличчя, не ставлять питання про те, як вона взагалі може давати якихось спостерігачів для того, щоб стежити за власною агресією. Це, по-моєму, нонсенс.

Проблема в тому, що ті інструменти міжнародної безпеки, які створювалися в останні десятиліття, насамперед європейські, не могли ігнорувати Росію як найбільшого гравця. Відповідно, вона інтегрувалася куди тільки могла: від того ж ПАРЄ, закінчуючи наглядовими місіями ОБСЄ. На цій підставі вони, загалом-то, і діють. Ми свого часу давали інформацію про те, що представник російських спецслужб очолював ціле управління в ОБСЄ в 2014 році. Питання: на кого він працює? Чи може людина, яка вчора служила у російській спецслужбі, а сьогодні раптом стала чиновником ОБСЄ, бути якимось незалежним спостерігачем і проводити якусь політику, не пов'язану з запитами Кремля? По-моєму, це нонсенс.

Але росіяни переконують, що це все нормально. Європейці не сильно з цього приводу обурюються з однієї простої причини. Вони розуміють: якщо зараз почати блокувати Росію, то може посипатися механізм безпеки, який існує. Як на мене, то, звичайно, краще взагалі без такого механізму, оскільки його ефективність досить сумнівна. А ми не маємо можливості в цьому механізмі якось нейтралізувати людей, які вбивають наших хлопців на Донбасі.

Але тим не менш європейці вважають, що в такому вигляді цей механізм недосконалий, але нехай вже працює, як є. На щастя для нас, останнім часом ОБСЄ почала демонструвати якусь об'єктивність. Знову-таки, виявлення новітніх зразків озброєння та обладнання російського виробництва на території Донбасу. Безумовно, це грає нам у плюс в тому плані, припустимо, що про ті ж новітні станції РЕБ ми, група "Інформаційний спротив", заявляли неодноразово. Їхня робота була дуже насиченою під час подій на дебальцевському плацдармі – за допомогою цих станцій на мобільні телефони наших бійців розсилалися різного роду СМС, тобто проводилися інформаційно-психологічні операції. У цьому році таке неодноразово відбувалося в районі тієї ж Світлодарської дуги.

Але одна справа – коли ми говоримо про це як волонтери, а інша справа – коли про це заявляють спостерігачі ОБСЄ. Якраз це є підставою для звернення в міжнародні організації з тим, щоб дати оцінку діям Російської Федерації. Не знаю, скільки десятків разів вже таке було, але це черговий доказ того, що Росія має прямий стосунок до бойових дій на Донбасі.

- Як може вплинути на ситуацію обмеження або заборона пасажирських перевезень з Росією? Чи це відповідь на те, що відбувається в Азовському морі?

- Безумовно! Принаймні, проблема пасажирських перевезень, ми знаємо, виникла саме в контексті подій в Азовському морі. Але якщо ми говоримо про те, що Україна на законодавчому рівні визнала окупацію Криму та деяких районів Донецької та Луганської областей, якщо ми говоримо, що проти нас йде агресія Російської Федерації і в законах визначено, що Росія окупує нашу територію, я, чесно кажучи, не можу зрозуміти логіку наших громадян, які до цього кричали, що торгувати з окупантами не можна, а тепер, коли і їздити не можна в країну-агресор, починають обурюватися. "Чому це не можна? У мене там брат живе!" Давайте вже якось будемо послідовні. Якщо Росія – окупант, якщо Росія – агресор, які відносини ми з нею можемо взагалі підтримувати, крім зустрічі в якихось міжнародних інстанціях, наприклад, тих же судових, коли ми подаємо позови проти Росії?

- Поїзд "Київ-Москва" – це найбільш прибутковий напрямок "Укрзалізниці" в 2017 році.

- Не знаю. Я в Росії не був з дитинства, народившись у місті Чита. Батьки виїхали, коли мені було 7 років, більше я там не з'являвся. І, чесно кажучи, мене туди особливо не тягне. Я не бачу ніякого інтересу для себе їхати в Москву. Так, у мене там якісь друзі дитинства, можливо, залишилися, але я з ними ніяких стосунків не підтримую і підтримувати не збираюся – просто через те, що ця країна напала на мою країну.

Що думають і як думають українці, які сновигають туди-назад, я не знаю. З іншого боку, звичайно, спрацьовує ще й економічний чинник. Тут вже проблема нашого уряду, зокрема Верховної Ради – чим швидше буде оздоровлена економічна ситуація, чим більше будуть зарплати, чим більше буде робочих місць, тим меншою буде актуальність поїздок в Росію.

З іншого боку, наскільки я пам'ятаю, під час Другої світової війни Радянський Союз в розпал бойових дій на території СРСР теж не відрізнявся надуспішною економічною ситуацією, але я не пригадаю, щоб, наприклад, був потяг "Москва-Берлін" і щоб він користувався популярністю №1 на всій території Радянського Союзу. Тому я вважаю, що це політика подвійних стандартів.

- Яке значення має новий формат привітання "Слава Україні – Героям слава", замість "Здоров'я бажаю"? Наскільки важливі в армії взагалі подібні речі?

- Потрібно розуміти, що у нас всі військові традиції (і не тільки традиції) до останнього часу були радянського зразка. Ті ж загальновійськові статути – це просто перекладені на українську мову документи часів СРСР. Були деякі доповнення, але далеко не найбільш дотепні. Наприклад, Статут гарнізонної вартової служби доповнювали деякими речами, які просто спричиняли розрив мозку.

Я пам'ятаю ці чудові статути, коли вони тільки з'явилися. Наприклад, якщо в радянському статуті було чітко описано, коли вартовий на посту застосовує зброю без попереджувального пострілу вгору, так що і дебілові було зрозуміло, то українські нововведення стали складніше. Все – як за радянським документом, але не можна було застосовувати зброю, якщо відбувається напад інвалідів, вагітних жінок, крім випадків, коли вони здійснюють груповий напад. Я просто хочу подивитися, як натовп вагітних жінок атакує пост, по-перше. По-друге, боєць на посаді – хіба гінеколог? Він бачить, що на нього біжить дівчина з подушкою під сукнею або як він взагалі повинен визначати, вагітна вона чи ні? Загалом, були такі далеко не найрозумніші доповнення.

Проблема в тому, що ця спроба модернізації радянських традицій і радянських документів навряд чи була ефективною. Насправді, ми давно стояли перед необхідністю починати або згадувати традиції, які були, грубо кажучи, в часи УНР, або створювати нові – чисто українські традиції української армії. Адже мавпування радянської армії на сьогодні виглядає не тільки безглуздо, але й неетично, враховуючи, що Росія як правонаступниця СРСР веде бойові дії проти України.

Тому я вважаю цілком нормальним, коли змінюються елементи форми, вводяться нові звання (є такі проекти), змінюється військове вітання тощо. Це більш ніж нормально. Ті випадки, коли деякі військовослужбовці не сприймають ці зміни (і на цьому працюють, до речі, різні проросійські ресурси), дійсно є. Згадаймо навіть, коли міняли берети морської піхоти, то були випадки, коли деякі морпіхи висловлювали невдоволення. Але потрібно розуміти, що військові самі собою – народ дуже консервативний. Це сприймається не з точки зору якоїсь ідеології чи прихильності до радянської ідеології, а суто через консерватизм. Особливо це стосується тих старших офіцерів, які починали службу ще в радянській армії, звикли до одного і важко сприймали, коли вводили українську символіку, нові кокарди, пряжки на ременях, шеврони і так далі. Зараз, коли йде подальший процес змін, у них це все одно викликає протидію. Але це потрібно робити рано чи пізно. Якщо окремим товаришам це не подобається, то заради Бога, у нас демократична країна, зараз знову діє закон про те, що можна розірвати контракт – розривайте контракт і їдьте піднімати економіку, немає проблем.

- Багато з того, що показали на параді, навряд чи можна використовувати на фронті. Чи розробляється те, що можна використовувати?

- Я вам наведу приклад, який зараз, по-моєму, у всіх на слуху – події в Азовському морі. Коли Росія, почавши фактично економічну блокаду в Азовському морі України, насамперед у Бердянську та Маріуполі, перекинула близько 60 нових одиниць військово-морської техніки, у тому числі з Каспійської флотилії, ми раптом зрозуміли, що ми можемо охороняти узбережжя або наземними зразками озброєння, або прикордонними катерами, які у нас є. Тут же почався черговий варіант "зради", що у наших ВМС, виявляється, зараз нічим захистити узбережжя не тільки в Азовському, але і в Чорному морі. Але, вибачте, з 2014 року, коли тільки почалися події на Донбасі, ми зрозуміли, що у нас немає тих озброєнь, які актуальні сьогодні.

Зрозуміло, що в останні три роки вся увага була зосереджена на створенні повноцінних сухопутних військ, які беруть участь в основному в бойових діях на Донбасі. Основні засоби, які були на придбання військової техніки, витрачалися саме на те, щоб наситити війська бронетехнікою. До речі, цю проблему досі не вирішено. Але дякувати Генштабу і Міноборони, що вони, виконуючи ці першочергові завдання, все одно не забували ні про Військово-повітряні сили, ні про Військово-морські сили. Але тут ми зіткнулися з дуже великою проблемою – це відсутність коштів. Коли ми сьогодні говоримо, що на сферу оборони в 2018 році ми витрачаємо більше 3% від ВВП, а загалом на сферу нацбезпеки і оборони – не менше 5%, як це записано в коаліційній угоді, то треба розуміти, що наш ВВП не настільки великий.

Кінець ХХ століття засвідчив, що країна, яка знаходиться в стані збройного конфлікту, витрачає на оборону від 20 до 30% від ВВП. Ми витрачаємо вдесятеро менше. І зрозуміло, чому. Якщо ми зараз викладемо хоча б 20% ВВП на оборону, то економічний колапс станеться протягом декількох місяців. Ми знаємо, Україна і так дає на оборону навіть більше, ніж може.

Повертаючись до теми ВМС. Військово-морська техніка традиційно найдорожча в світі. Ми пішли шляхом створення москітного флоту не від хорошого життя. Були б кошти, ми б наклепали хоча б корветів, а ми єдиний ніяк не можемо добудувати. І скільки ще це триватиме – поки незрозуміло.

Тому виникає питання: як ми взагалі могли встановити паритет у Чорному та Азовському морі? За ідеєю ми повинні були передбачити ситуацію, оскільки Азовське море, завдяки угодам 2003 року, є внутрішнім морем відразу двох держав – України і Росії. Росія де-юре нічого не порушує, кордону ж немає. І вона каже: "Ми діємо в своєму внутрішньому морі, в чому проблема?" У нас є два шляхи, і ці варіанти ми мали реалізовувати не вчора, а позавчора. Перше – звернення в судові інстанції, хоча б за визначенням кордону в Азовському морі. В угоді 2003 року передбачено, що цей кордон мав бути встановлений в двосторонньому порядку. Росія ж весь цей час блокувала спроби України цей кордон якось зобразити. Але ми бачимо, як працюють міжнародні суди. Для того, щоб отримати якісь рішення, необхідно дуже багато часу, і ще більше – щоб щось реалізувати.

Другий варіант – це різке збільшення потужності наших ВМС. Знову-таки, крім часу, це ще й дуже великі гроші, яких в Україні на сьогодні немає. Я не сумніваюся в тому, що при розгляді бюджету на 2019 рік це питання буде враховане, і на ті ж ВМС будуть виділені додаткові кошти. Але ці гроші ще треба звідкись взяти. Я впевнений, що тут буде найпотужніша битва з Кабміном, зокрема – з Мінфіном, який у нас гроші на оборону дає зі скрипом. Зрозуміло, у них купа інших проблем, але, боюся, у Мінфіні не розуміють, що якщо ми не вирішимо питання з обороноздатністю, то завтра можна буде взагалі ніякі питання не вирішувати.

- Але їм потрібно знайти гроші, серед іншого, на купу пільг.

- Їх можна зрозуміти, але треба пам'ятати – ми в стані війни. Якщо ми її програємо, то вся їхня метушня перетворюється на мишачу, вона просто нічого не буде коштувати. Якщо Кремль буде керувати територією "Новоросії", а це вісім областей, то для України це не просто зубодробильний удар, а варіант її знищення.

Крім того, у нас є ще одна відкрита тема. Проблеми ВМС спливли у зв'язку з діями Росії в Азовському морі. І ще є питання двох ділянок в Чорному морі, які належать Україні та які Росія використовує для видобутку газу. Тут ми взагалі чомусь нічого не робимо. Вони охороняються силами Чорноморського флоту, російським спецназом. Пам'ятаю, коли кілька місяців тому наш літак пролітав поруч, його обстріляли, потім Міноборони показали ці кульові отвори. І що далі?

Ми літаємо над своїми територіальними водами, а агресор з наших територіальних вод нас обстрілює! І ніякої реакції, ніяких рухів. Це взагалі нонсенс! Такі питання можна вирішувати тільки різким збільшенням Військово-морських сил і діяти треба симетрично. Зрозуміло, що цей сценарій може бути використаний Кремлем для відкритих бойових дій, якщо не у вигляді вторгнення в Україну, то принаймні на морському театрі військових дій. Але якщо нічого не робити, то ми можемо втратити не тільки Азовське, але і Чорне море.

- Ми за фактом контролюємо щось в Азовському морі, крім узбережжя?

- А що ми можемо контролювати? Ми навіть не можемо силами катерів провести там якісь виштовхування силою російських засобів на цьому театрі. Нам просто нічим це робити. Ми можемо захистити узбережжя. Ми на сьогодні можемо сказати, що якщо Путін буде проводити десантну операцію, то отримає по зубах. Для нас варіант економічної блокади Азовського узбережжя це ніяк не знімає, це не знімає збитків, які зазнає Україна через простоювання портів у тому ж Маріуполі. Це економічний удар.

- На соціальне життя це теж впливає?

- Природно. Це зменшення робочих місць, зменшення зарплат тощо. На тлі такого складного регіону і міста, як Маріуполь, це серйозна бомба, яка закладається.

Коли ми говоримо про ВМС, не можна забувати і про повітряні сили. У нас там теж дуже багато проблем, які стосуються і бойової авіації, і засобів протиповітряної оборони. Є варіанти модернізації комплексів, але кожен з них має межу модернізації. Щоб закуповувати їх десь чи виробляти самим, знову-таки, необхідні дуже серйозні ресурси, але невідомо, де їх взяти. Маса проблем. Тому і вище військово-політичне керівництво держави, і профільний парламентський комітет, і Міністерство оборони, і Генеральний штаб зараз намагаються зробити неможливе – при мінімумі ресурсів заткнути всі дірки, забезпечити обороноздатність України хоча б на якомусь більш-менш прийнятному рівні.