"Хрулі-на-Сулі", або сільпанк по-полтавськи: Як переселенець з Криму розвиває вмираюче село (фото)

"– Спишемось потім, біжу доїти кіз, – відповідає Паша за кілька днів до нашої зустрічі.

Чоловікові 32, а на його відповідальності чотири хати, коти, собаки, кури, цап з вівцею та кілька кіз з козенятами. Він спілкується з ними, наче з дітьми. Кожній тварині дав ім’я.

– Козенята Дощик і Сніжок звуться так, бо народилися, коли йшов сніг з дощем, – пояснює. – Є ще Ріжок, бо має маленькі ріжки, є Сірєна, бо любить покричати.

Старших кіз звати Марта, Білашка, Кульбабка й Квіточка, вівця Циля і цап Кремчик. А ще є півень Ігор і його подруга – курка Ірочка.

Творити своє

Раніше Паша уже допомагав розбудовувати хутори "Червоний Кастричнік" в Білорусі та "Обирок" на Чернігівщині. В останньому жив після переїзду з Криму. Але два роки тому Паша з Настею захотіли створити власний хутір. Знайшли на Полтавщині село Хрулі́. Вирішили створити його тут і купили старі напіврозвалені хати. Тут живе всього 46 людей. Немає ні школи, ні магазину – все у сусідніх селах. Доїхати в Хрулі можна лише на таксі з сусіднього села Піски, де зупиняється електричка, або ж йти пішки майже 8 кілометрів.

– Пам’ятаю, з якого Вавилону я сам приїхав, коли вперше потрапив у подібне українське село, – згадує Павло. – Я був наче з майбутнього, де в мене було все: від туалету в будинку й все, що завгодно. Два роки тому на хуторі не було нічого.

Тепер Хрулі-на-Сулі – це чотири хати: одна Насті, друга – Паші, яку він поєднує з майстернею, є хостел і хата-читальня, які є власністю обох.

Майже все на хуторі Паша і Настя робили власними силами. Двоповерхові ліжка у хостелі будували нашвидкуруч зі старих сервантів і старого паркану, бо не мали як купити нові дошки – терміново готували табір для учасників АТО. Тепер ці ліжка викидати шкода. Результатом такої роботи Паша задоволений і вважає це досягненням, бо за дуже обмежений час вдалося придумати й реалізувати ідею з ліжками.

У Хрулях-на-Сулі є навіть лазня. Бак нагріву зробили її зі старої пральної машинки, купленої на металоломі. Такий підхід до роботи Паша називає сільпанк.

– Буває, щось плануєш, але не обмежуєш себе в часі й усе тягнеться довго. А тут за місяць ми створили просто диво.

Зараз у хостелі можуть поселити до 15 людей. Але й цієї кількості місць на хуторі замало, розповідає чоловік:

– Якось ми селили людей навіть у будинок Насті, хоча не плануємо його перетворювати на хостел.

Майстерню у своїй хаті Паша теж робив сам. Тут він займається гончарством й навчає інших, коли хтось приїжджає на хутір.

Піч для випалювання глини отримав від програми підтримки внутрішньо-переміщених осіб.

Тутешню хату-читальню допомагали будували волонтери культурно-освітнього проекту "Будуємо Україну разом". Книжки дарували усі охочі зі своїх домашніх бібліотек. Тут є кімната митця, аби різні митці могли жити й створювати свої проекти, коли приїжджатимуть у Хрулі. Місцеві вже питають Пашу, чи можна зайти в читальню. Але він хоче приймати людей, коли простір буде повністю готовий.

Паша

За освітою Паша – політолог.

– Вчився в часи Помаранчевої революції. На третьому курсі пішов на роботу в політичну партію, попрацював трохи і розчарувався, – розповідає. – Вже зараз, після всіх подій, зрозумів, чого нас там навчали. Була жорстка політична пропаганда, але ми тоді її не відчували.

Після університету чоловік працював на різних роботах, зокрема, й на будівництві. Каже, що така робота була вигідною, бо за тиждень міг заробити мінімум 100$. Тоді йому було 20. А ще заробляв на гончарних виробах, які виготовляв сам.

– Коли я поїхав з Криму й реєструвався як переселенець, мене відправили на біржу праці. Тут в селі майже всі живуть на соцдопомогу.

Щомісяця, коли треба було їхати в місто й показувати довідку, мовляв, нема роботи, в автобусі їхало півсела. Деякий час я був на біржі, але дуже швидко мені стало огидно від того, що я наче теж, як і всі, прошу соціальної допомоги.

Паша вже звик жити на материковій частині України, хоча за Кримом сумує досі. Позаторік у Хрулі приїздив його тато.

– Мені здається, це трохи небезпечно, щоб тато приїжджав сюди частіше. Тут я влаштовую різні заходи для учасників АТО – мені це цікаво і я надалі займатимусь цим, – пояснює. – Але батькові, після того, як він сюди приїздив, казали, що він їздив у бандерівські табори.

Паша +1

– О, йде місцевий малий, – показує чоловік. – Теж грає в так звану гру з хутором, хоча сам цього не усвідомлює.

Хлопчик – теж Паша. Йому 11. Має ще сестру та двох братів. Малий часто приходить допомагати старшому Паші по господарству.

– Ну що ти, Паша, готовий працювати? – питає старший молодшого.

– Я йду на човні кататись, – гордо відповідає хлопчик.

– Тільки не зараз, – відказує чоловік.

– Ти, Паша, нехароший. Росіян! Москаль! – сміється малий Паша. – Українською не балакаєш!

– Чого це я не балакаю?! Іноді балакаю, – обурюється чоловік. – Коли підростеш, будеш згадувати свою полтавську говірку. Тут такий діалект, що я ще не навчився ним говорити.

Старший Паша російськомовний, однак вчиться розмовляти більше українською.

Розповідає, що для 11-річного хлопчика ідея хутору – це прорив, бо він бачить багато цікавих та відкритих людей з-поза меж села. Малий Паша, як і інші місцеві діти, практично нікуди не виїжджає, окрім сусіднього села – щоранку за ними приїжджає шкільний автобус. Взимку обидва Паші каталися на ковзанах на замерзлій річці Сула, яка оточує село. Зараз хлопець навчився кататися на човні. Паша старший ремонтує ще один, складає катамаран.

Хрулівські плани

Окрім розвитку ремесл і зеленого туризму, Павло з Настею планують розвивати фермерство в Хрулях-на-Сулі – хочуть створити козину ферму й виготовляти сири.

– Раніше в мене було простіше й менш відповідальне життя. Я ліпив вироби з глини й був щасливий. Але нерозумно жити в селі й не мати свійських тварин, – переконаний чоловік.

За останні два роки він усього двічі залишав своє господарство в Хрулях на кілька днів – їздив у Київ і Полтаву. Настя навідується в Хрулі раз на місяць.

Обоє планують робити в Хрулях-на-Сулі фестивалі. Вже почали з малих подій: два роки тому взимку приїжджали діти з Києва і на хуторі організовували школу колядок. Наступної зими влаштовували Маланку разом із дітьми та дорослими – робили костюми, водили козу. На хуторі організовували табори для дітей із зони бойових дій.

– Раніше мені говорили: "Та хто сюди приїде? Та припини!". А зараз ті ж люди приїжджають сюди і кажуть, як же тут в Хрулях їм подобається все. Деякі приїжджають з міст і теж купують поруч з хутором хати.

Завдання Хрулів-на-Сулі – створити не лише зимовий фестиваль. Паша мріє, щоб колись на захід у село приїхали 3000 людей.

– Хтось житиме в наметах, хтось поселиться у місцевих. Коли місцеві зароблять на цьому перші гроші, вони всі почнуть грати в туризм. Моя мета – щоб місцеві заробляли.

Я за те, щоб усе робити хоч завтра – краще зроблю щось по-своєму, але вже зараз, ніж потім. Так вийшло і з тими ліжками чи з лазнею. Мене часто критикують за такий підхід до роботи. Але якби я лише думав, як це все тут на хуторі виглядатиме, коли я все зроблю через п’ять років, то не було би нічого."