Кінець "іранської весни": Чому згасли масові протести в ісламській республіці

Час покаже, наскільки коректними є ці прогнози, але після його виступу хвиля антиурядових демонстрацій дійсно пішла на спад, - передають Патріоти України з посиланням на Європейську правду.

Протести, які охопили країну наприкінці грудня і за тиждень призвели до загибелі понад 20 людей, виявилися несподіваними і для влади країни, і для експертної спільноти. Власне, саме нелогічність протестів, а також їх занадто швидка еволюція досі залишають питання щодо новорічних подій.

Виступи почалися під соціально-економічними гаслами. Демонстранти були незадоволені підвищенням цін і погіршенням економічного становища в країні. Але зараз економіка Ірану зростає і починає виходити з кризи, однією з причин якої стали міжнародні санкції в рамках "іранського ядерного досьє". Та й зростання цін був досить помірним – в останній рік інфляція не перевищувала 10%, хоча ще 5 років тому вона сягала 30%.

Втім, суто економічні гасла протрималися недовго. Їхня трансформація вiдбулася практично миттєво, без видимих зовнішніх причин. Вже на другий день гасла мали переважно політичний характер, виступи дедалi частіше супроводжувалися закликами до зміни влади.

Оцінка кiлькостi мітингувальників сумарно по всій країні варіюється від 15 тисяч (заяви КВІР) до 350 тисяч (оцінки деяких правозахисних груп). Іранська поліція заявляла про близько 40 тисяч мітингувальників. Для 80-мільйонного Ірану це не дуже багато.

Однак частка радикально налаштованих учасників була непропорційно високою, зіткнення з поліцією почалися дуже швидко, що призвело до жорсткого розгону демонстрацій і до жертв.

Які ж висновки можна зробити з цього яскравого сплеску вуличної політики в Ірані?

Перш за все, люди на вулицях не виявилися системними опонентами влади, у протестів не було стратегії. Про це свідчить відсутність лідерів, навколо яких могли консолідуватися демонстранти.

Спекуляції навколо імен організаторів і натхненників протестів стали, мабуть, найгострiшою і найбільш обговорюваною темою, пов'язаною з іранськими протестами. Експерти і журналісти в Ірані і в усьому світі приміряли цю роль до безлічi потенційних кандидатів: і консервативного кандидата на останніх президентських виборах Ібрагіма Раїсi, і його тестя Ахмада Аламолода (позиції цих впливових клерикiв є особливо сильними в Мешхеді, одному з двох міст, де почалися протести), і колишнього президента Хатамі (який, за чутками, ще восени 2017-го опинився під домашнім арештом).

Були й зовсім екзотичні версії: протести пов'язували з прихильниками поваленої в 1979-му династії, з міфічним лівим крилом іранських клерикiв, що походить вiд аятолли Махмуда Талегані.

Останні версії – насправді екзотика. У сьогоднішньому Ірані існує певна політична конкуренція, в тому числі на президентських виборах. Дійсно, можна умовно виділити консервативне і реформістське крила, але протистояння між їхнiми представниками – не завжди таке вже принципове.

До того ж ніхто з "прохідних" політиків не дав підстав вважати себе організатором протестів. "Консерватори" вiд самого початку виступали за жорстку позицію стосовно демонстрантів, хоча й підтримували обгрунтованість економічних вимог, критикуючи уряд Рухані. Частина "реформаторів" підтримувала демонстрантів, але лише в перші дні, поки ті не вдавалися до насильства. А після перших жертв і в реформаторському крилі стали критично ставитися до протестів.

Таким чином, події минулого тижня свідчать, що в Ірані тепер існує несистемна політично активна частина населення, готова до вуличних протестів.

Причому готовність до протесту – це не обов'язково готовність до революції. Недарма Мустафа Таджадех, один iз високопоставлених урядовцiв часів президента-реформатора Мохаммада Хатамі, ще в перші дні виступів назвав право на публічний протест гарантованим іранською конституцією, підкреслюючи, що протестувальники залишаються в рамках закону.

Стрімка радикалізація вимог, перехід від соціально-економічного до однозначно політичного порядку денного продемонстрували здатність "несистемних протестувальникiв" формулювати позицію, відмінну від позиції мейнстрім-політиків.

Так, вони не здатні сформувати власну стратегію, вони не продемонстрували вміння об'єднуватися. Але, безумовно, в іранській політиці з'явився новий, цінний ресурс. І його не забудуть використовувати як іранські політики, для посилення своїх позицій, так і іноземні гравці – для послаблення Ірану.

Нарешті, протести завдали помітного удару по реформам Рухані. І духовні керівники Ірану, і консерватори, і навіть частина реформаторів назвали змiни, що їх впроваджує президент, причиною виступів.

Іран – соціальна держава, яка надає адресну допомогу чималiй частинi населення: за допомогою субсидій, через фіксовані ціни на базові продукти, через розвиток інфраструктури, особливо в провінції. Ці заходи особливо важливі для сільського населення і мешканців маленьких міст, де запит на політичні свободи – невеликий, а матеріальний добробут залишається головною цінністю.

Це – основна база режиму. Спроба Рухані трохи зменшити тягар соціальних витрат на бюджет, щоб виділити кошти на модернізацію економіки та активізацію підприємництва, вперше за довгі роки завдала удару по інтересах саме цієї частини населення.

Тепер від президента вимагатимуть відновити статус-кво, істотно обмеживши його можливості.

Новорічні протести не стали початком нового етапу політичної історії країни, але вони не будуть забуті ані в іранському суспільстві, ані за кордоном. Від здатності режиму чомусь навчитися в цій ситуації буде залежати, як швидко повторяться такі процеси – і наскільки масштабними вони будуть наступного разу.