Коли дізнався, що в мене рак, думав тільки про те, як скажу про це дружині: Боєць АТО потребує вашої допомоги

Боєць АТО розповів журналістам Depo.ua, чи шкодує про те, що пожертвував залишками здоров'я, як воював і що для нього є важливішим за життя, передають Патріоти України.

Він пішов на війну добровольцем, усвідомлюючи, що це його може вбити скоріше, ніж "Град" чи куля ворога. В Стаса - гепатит С, з таким діагнозом треба постійно приймати ліки і дотримуватися дієти. Але він вирішив, що маючи загрозу прожити ще тільки рік (а саме такий термін лікар відвів йому до початку цирозу), мусить встигнути зробити щось важливе. І практично втік у військкомат, коли нікого не було вдома.

Війна не забрала його життя, повернувся із перемогами і без жодного поранення. Натомість на добровольця-розвідника напав рак. Рак щитоподібної залози, з метастазами. Навесні минулого року в Стаса почалася друга війна, з якої він вийде переможцем тільки якщо знайде гроші на лікування. Треба не так і багато – 10 тисяч доларів. Але для родини, яка вже продала все, що мала цінного і з останніх сил тягне щоденне лікування, ця сума непідйомна.

34-річний Станіслав Антропов воював в 394 батальйоні. Розвідник. Разом з дружиною вони живуть в частині будинку в Пущі Водиці 1917 року будівництва. До війни обидва працювали в сфері нерухомості, потроху робили ремонт, їздили у відпустку в Крим і мріяли про дитину.

В 2014 році не стало Криму. Стас почав все більше часу проводити на Майдані, а коли почалася війна, зрозумів, що не може залишатися вдома, незважаючи на важку хворобу. Він не мав жодного військового досвіду і не знав, чим обернеться його рішення. На його Батьківшину напали і він знав, що часу їй якось допомогти залишилося небагато.

І він не шкодує, що вирішив саме так.

Далі - пряма мова.

"З в мене тільки середня школа. В батьків із грошима було дуже важко, старшого брата вивчити вистачило, а на мене вже не вистачило. Ким я тільки не працював! Але всі роботи цікаві. Найекзотичніша була - наставником-психологом в центрі реабілітації наркоманів та алкоголіків. Звісно бажано було б мати освіту психолога, але ж головніше – зрозуміти людину. А до війни працював начальником відділу продаж нерухомості. Класна робота, люблю спілкуватися з людьми.

На Майдані я чимало часу пробув, але в серйозних боях не брав участь. Коли відбулася остання битва - на Інститутській, я відчув, що все, треба вдягати шолом, ставати з усіма і битися. А Майдан як раз і закінчився. І в мене було відчуття чогось недоробленого. Там революціонери, Небесна сотня, а я що такого особливого зробив?

В мене в родині ані дід, ані прадід – ніхто не воював. Я відчув, що так треба. Не просто щоб "відмітитися". Просто треба і все.

Після Майдану одразу хотів піти, але дружина не відпустила, плакати стала. Пройшло трохи часу, я її відправив до мами, всі справи позакривав і пішов "здався". Потім вже звідти зателефонував, сказав їй. Вона сказала – "Антропов, ти божевільний".

Разом ми вже 14 років, п'ять років тому одружилися.

Чи міг би я себе назвати патріотом? До Майдану – ні. Тобто я знав, що ні за що б не переїхав в іншу країну, але особливого патріотизму не було. Він почав зароджуватися після Помаранчевої революції – народ показав свою силу, це відчувалося. А під час останньої революції ми всі стали патріотами: хто на словах, хто на справах…

Я потрапив в 394-й батальйон, це розвідка. Більше всього злякався, коли подумав, що мене кухарем оформлять. На полігоні в Рівному я побачив у своєму військовому квитку "військова спеціальність – кухар". Я ж і вдома не можу готувати, навіть коти через раз їдять. Як же так - йшов добровольцем на війну, а потрапив на кухню?! Вибачте, кажу офіцеру, тут якась помилка, я, кажу, якщо щось приготую, рота не зможе воювати. Плету що попало, і про патріотизм, і про те що доброволець, навіть хабаря запропонував. 800 гривень. Офіцер посміявся, каже – не треба, іди в розвідку.

В роті розвідки - всі контрактники, але кількох не вистачало і вони вирішили на полігоні вибрати когось з добровольців. Мене взяли тільки через те, що я сказав що 12 років не п'ю (сміється).

Дуже швидко ми потрапили в АТО. Старобільськ. В першу ж ніч – стрілянина. Метушня, ніхто нічого не розуміє. Частина контрактників вже були обстріляні, от я за ними бігав. Командири всі були молодші за мене років на десять, але справу свою знали добре, навчили нас що і як. Насправді, якщо ти робиш все як тобі кажуть, в тебе великі шанси повернутися живим додому. Дуже багато смертей було через необережність і через алкоголь: пішов за горілкою, підірвався на розтяжці, пішов за горілкою і в полон потрапив.

В нас були завдання з виявлення, ліквідації, з охорони важливих осіб. Було таке, що з боєм виривалися і прикривали когось. Чи на кордоні закривали периметр. Якось отримали інформацію про те, що на нашу територію прибули два міліціонери-зрадники з Луганська, треба було їх ліквідувати. Стріляти в населеному пункті не можна, тому ми їх зв'язали, упакували і віддали куди треба. Потім взяли в нашому тилу громадянина з карткою Інтерполу, в карманах - дві гранати. Начальника складів артилерії шукав. Диверсант.

Я вважаю, розвідка - це найцікавіше, що може бути в армії.

Бували зрадники, здавали позиції. Я знаю історію про ВДВшника, хлопці казали – точно знають, що комвзводу здав інформацію і загинули. Потім він на розтяжці підірвався…

Мене не пробували підкупити. Що б я робив, якби мені тепер дали гроші на лікування в обмін на військову інформацію? Я би щось набрехав (сміється) Ну мільйон дають, треба ж його якось вициганити… А якщо серйозно, я б мабуть ні за які гроші такого зробити не зміг. Ну так виховали, хоч і сім'я була бідна.

А працювати на кухні усе ж таки довелося. В нас був кухар, Андрій – він міг набрати тушонки, обміняти її на базарі на картоплю, зелень, масло, молоко. По стандарту – каша, в неї тушонку вилили, перемішали – жери. А він каже – хлопці, хочете смаженої картоплі? Тільки треба начистити. Сіли разом, начистили. Коли Андрій на дембель пішов – в нас траур був.

Пару разів було страшно. На першому бойовому виїзді розкидали нас по постах дуже далеко один від одного, посеред лісу, поряд село із недружнім населенням. Ніч, мій змінник спить, а тут почався шерех і я побачив світіння в кущах: незрозуміло, чи телефон, чи нас вже замінували, в мене паніка – а що зараз з якогось боку зайдуть. Я став досилати патрон в патронник, він випав, так я його і не знайшов.

Ми тоді просиділи п'ять днів в тому лісі. Є таке поняття секрет – вириваєш собі ямку, закриваєшся листям так, щоб тебе навіть зблизька не було видно і сидиш там, спостерігаєш. Не можна ані вставати, ані курити, лежиш. Навіть якщо на тебе, вибачте, мочаться, видавати себе не можна. Але особисто в мене такого не було.

В лікарні було страшніше, ніж на війні. Коли ти лежиш прив'язаний в холодній палаті і тебе немов розіп'яли – руки розведені, під спиною валик, щоб ти вигнувся в дугу, і тобі ріжуть шию. Паніка...

Страшно знаєте що – коли ти міг би вже бути здоровий, але не маєш грошей. І час іде не на твою користь.

Просити про допомогу страшно, важко, соромно, коли ти завжди був здоровим нормальним чоловіком.От бачите пляшка пластикова? Були моменти, коли я навіть кришку відкрутити не міг, просив дружину…

Страшно, коли тебе жаліють. Не хочу.

Медкомісію перед АТО пройшов за півдня. В мене з 2005 року - гепатит С, але я про це не сказав, мені написали на бігунці "Терміново – доброволець" і я без черги по всіх кабінетах: "Скарги є". "Ні". "Проходь". Єдиний хто причепився – терапевт, відправив на аналізи. Я швидко здав кров, дівчатам наговорив, що ледь не після обіду на фронт, вони мені швиденько зробили довідку. На підрозділі про мою хворобу ніхто не знав.

Я зараз розумію, що наражав хлопців на небезпеку. Але зізнатися не міг, бо одразу б списали і відправили додому. Гепатит передається статевим шляхом і через кров, в 2% випадків. Тож я для себе вирішив, що як буду поранений, одразу всіх попереджу.

Мій гепатит дуже швидко прогресував, лікар попередив, що в мене фіброз третього ступеня, наступна стадія – цироз. Смертельно небезпечна хвороба, таке вже лікується.На лікування треба було $10 тисяч, грошей я не мав, але мав ще мінімум рік на те, щоб зробити щось корисне, поки ще можу… Так, я розумів, що може краще залишитися вдома, поберегти печінку, але з іншого боку – я за цей час міг так і не знайти гроші.

Через місяць після дембелю я прийшов на повне обстеження і на ньому в один день мені сказали що рак, а на наступний – що цироз. Я не думаю, що це через війну - це Чорнобиль. Пухлини в мене були такі старі, що стали тверді як шматок кальцію – коли робили біопсію, їх довго не могли голкою пробити.Що спровокувало метастази я не знаю. Може й стреси, харчування, печінка перестала сумлінно виконувати свої функції.

Багато хто питає, що я відчував, коли дізнався, що в мене рак. Мені якось було все одно, я думав тільки про те, як я скажу про це дружині. Лікар мені сказала, що це онкологія, папілярна карсіома, треба оперувати. Я закляк на місці, нічого не розумію. Потім став думати, що робити і де лікуватися. Вже через два тижні мене прооперували. Потім була терапія – ти випиваєш радіокативний йод, десять днів лежиш в боксі з товстими стінами, жодного контакту з іншим світом, їжу розносили люди в спеціальних костюмах. Після цієї терапії виявилося, що щитоподібну залозу вирізали, але метастази ще залишилися. Це було в вересні 2016, мені призначили наступну хіміотерапію на лютий-березень, але грошей вже не було. Я не працював, дружина змушена була працювати значно менше, доглядала за мною. Так лікування і закінчилося.

Дружина в мене – молодець. Коли я лежав із зеленим обличчям і вже нічого не хотів, вона звільнилася з роботи, возила мене по лікарям, а коли трохи оклигав, постійно знаходила мені якісь справи.

Ми дуже хочемо дитину, але спочатку треба відновити здоровья.

Лікарі кажуть, що в мене дуже хороші шанси, я одужував. Я переміг гепатит, вірусу вже нема в крові. Я ще рак переможу, треба тільки трохи часу!

На лікування треба близько 10 тисяч доларів – на хіміотерапію, радіо-йодо-терапію, обслідування, аналізи і лікування. Витратив всі атошні, продав машину, монети з колекції (я захоплююся нумізматикою), колекцію вейпів, і практично все, що цінного було. Працювати не можу піти – за 15 хвилин "батарейки сідають". Намагаюся щось знайти щоб працювати на дому.

В день треба прийняти близько 20 таблеток – гормони, противірусна терапія. До їжі, після їжі, уколи. Якщо все іде рівно, в місяць близько 30 тисяч на ліки, це якщо в лікарню не лягати. Я не знаю, як ми справляємося. Постійно шукаю гроші. Беремо в борг. Дружина працює ріелтором.

Я звертався в десятки волонтерських фондів. Мені кажуть – можемо дати вам білети на концерт.

За один ранок я побачив на фейсбуці два дописи про смерть, тільки в одному випадку хлопці загинули на війні, а в другому - хлопець помер від раку, не дочекавшись допомоги. Я пройшов АТО, вижив там, а коли повернувся, отримав одразу два діагнози, які можуть вбити. Це ніби якийсь прикол…

Знаєте, я постійно думаю: от хтось шукає допомогу, і не може знайти, і щоб не померти залазить у такі борги, що сама думка, про те, що після одужання родина їх ще не один рік віддаватиме, заганяє у труну, а хтось навпаки з легкістю знаходить спонсорів, які згодні все оплатити. В мене так не вдається, от би хтось навчив, відкрив цей секрет.

Друзі одні, в яких я вірив, відморозилися, а інші, від яких не чекав, навпаки підставили плече. В АТО також дуже добре було видно, хто є хто. Люди пізнаються під час хвороби і на війні.

В 2016 році, коли я прийшов з АТО, все активніше було з допомогою. Зробиш допис, триста репостів, хтось скинув грошей, порадив хорошого лікаря. Зараз зробив допис, один плачучий смайлик від дружини і коментар "тримайся друже" від дописувача. Людям набридає допомагати хворим. Людина, коли допомогла, підсвідомо хоче, щоб ти через місяць одужав і написав пост із подякою, а коли воно кілька років тягнеться… Від цього втомлюються, як от зараз від війни.

Якби я тепер був би здоровий, я би став волонтером, громадським діячем. Допомагати людям дуже хочеться. В армію на контракт не пішов би. В АТО я пішов не тому, що хотів стати військовим, я пішов тому що це була справа честі. Поклик. Чоловічий обов'язок. Якби почалося військове вторгнення я б і зараз поповз.

Незважаючи ні на що, я не шкодую, що пішов на війну. Я радий, що зміг це пройти. Сподіваюся, що зробив це достойно.

Якщо ви маєте бажання допомогти Станіславу, банківські картки :

5168 7573 0832 6737 Приватбанк, гривня. Антропов Станіслав

5167 4989 9183 4130 Ощадбанк, гривня. Антропов Станіслав.

Крім цього, Стас розпродає майже за бесцінь свою колекцію старовини. Допомогти йому можна, придбавши щось з лотів. Більше - в нього на сторінці.