"Коли побачила складених штабелями загиблих - зрозуміла, що готова душити вбивць свого народу голими руками", - Марія Берлінська

Досі не визначено, який дрон має бути на рівні взводу, роти, батальйону, який на рівні бригади, - йдеться в матеріалі Цензор.НЕТ, передають Патріоти України.

"Інтерв’ю з Марією ми записували в декілька етапів. Під час першої нашої розмови вона дуже вибачалася, що не встигнемо дописатися, бо поспішала на зустріч з міністром оборони. За її словами, Степан Полторак вирішив зустрітись з аеророзвідницею, щоб обговорити резонансу тему: визнання судом факту, що дівчина добровільно воювала на сході, і апеляції цього рішення суду з боку міністерства оборони. Детально про те, навіщо Марія звернулась до суду і про те, яку відповідь отримала від держави, вона описала у своєму пості в Фейсбуці .

Коли ми зустрілися з аеророзвідницею вдруге, вона розповіла, що під час розмови з Полтораком порушила багато важливих питань і щодо статусу добровольців, і щодо розвитку аеророзвідки, і щодо прав жінок в українській армії.

Майдан. Коли я побачила складених штабелями загиблих, зрозуміла, що готова душити вбивць свого народу голими руками.

Я народилася на Хмельниччині, в містечку Городок, але моя родина переїхала в Кам’янець-Подільський, коли я була ще зовсім маленькою. Закінчила історико-правовий профіль у нашому міському ліцеї - це заклад для обдарованих дітей, а потім вступила до Кам’янець-Подільського національного університету на історичний факультет, закінчила бакалаврат - і в 2013 році приїхала в Київ, щоб поступати в магістратуру "Могилянки" (університет "Києво-Могилянська" академія), насправді не вірила, що поступлю: "Могилянка" - це високий стандарт, але мені це вдалося.

Зараз, дивлячись на те, як змінилося моє життя протягом наступних чотирьох років, в мене враження, що я мала бути в Києві в той час. В студентські роки я займалась організацією концертів, музики, і, поступивши в університет, думала, що паралельно буду так само тут займатись культурним менеджментом. Але сучасна українська історія розпорядилась інакше.

Для мене Революція Гідності почалася зранку 22 листопада 2014 року. Тоді я зрозуміла, що відбувається саме революція - одразу поїхала на Майдан. І далі я періодично приходила туди, щоб підтримати, а потім бралася за різну роботу: від бутербродів – до коктейлів Молотова, коли прийшов час їх робити. В ніч побиття студентів мене не було на Майдані, саме тоді я поїхала до батьків у Кам’янець. Наступного дня повернулася в Київ – і вже до кінця була на площі.

Можливо, в мене якась манія величі, але я впевнена, що під час подій у ніч з 10 на 11 грудня, попередила наших про штурм "Беркутом". В ту ніч я була вдома, але побачивши в новинах чергове попередження про штурм, я чомусь повірила цій інформації – і терміново приїхала на Майдан. Пройшла площу по периметру і - ніби все спокійно. Людей мало. Десь о першій ночі, стоячи біля пам’ятника засновникам Києва і збираючись викликати таксі, щоб повернутись додому, обернулась і побачила відблиски касок "Беркуту" під мостом на Інститутській. Зрозумівши, що їх там легіон, я примчала до сцени, щоб попередити, що всі в небезпеці. Врешті-решт на Майдані оголосили, що з боку Інститутської готується наступ. В ту ніч "беркутівці" йшли з усіх сторін, але поки я не переконалася, що ми відбили всі штурми - до ранку звідти не поїхала.

На Майдані часто було страшно. Коли 22 січня відбувся черговий наступ, відчувався навіть звірячий страх, бо можна було потрапити їм у лапи. Я молилася в той період про одне: "Господи, дай дожити до весни, я не хочу померти в цій брудній холодній зимі".

Напередодні лютневих розстрілів мене врятувало те, що я потрапила в лікарню з повним букетом: отитом, гайморитом, двостороннім запаленням легенів. Але 18 лютого хтось з сотників написав мені зранку повідомлення, що щось передбачається. По обіді, дізнавшись, що там відбувається, я теж прийшла на Майдан з лікарні – і пробула на площі до ранку.

Тоді горів будинок профспілок. Я була одна з тих, хто намагався його гасити. Поранених і загиблих ми евакуйовували в Михайлівський собор. Вся та ніч пройшла миттєво, в активних діях - і 19 лютого зранку я валилася з ніг. Але я дуже добре пам’ятаю - перед тим, як повернутись в лікарню, щоб перепочити, ми з друзями стояли біля Поштамту, і дивлячись в бік стели, я не могла відірвати очі – це був світанок і Київ в вогні. Я просто не вірила, що таке можливо. В ту мить мені дуже важко було піти з Майдану - це б означало втратити можливість впливати на якісь події. Але я розуміла, що виключусь прямо зараз, якщо не відпочину. Я добрела до Олександрівської лікарні - і там подивилася на себе в дзеркало, але не впізнала: з дзеркала дивилася людина років на 40 старша за мене. А коли дійшла до палати, то просто впала в ліжко. Втома була такою, що прокинулась я тільки через добу – зранку 20 лютого. В той день я вирішила виписатися з лікарні, щоб завезти додому речі і йти на Майдан.

Тоді в місті була хаотична ситуація: ходили чутки, що почнуть вводити військовий стан, було абсолютно незрозуміло що буде далі, зрозумілим залишалось лише одне - зараз у центрі Києва можна запросто отримати кулю в голову. Мені почали дзвонити знайомі і просити, щоб я в жодному разі не їхала туди. Вирішити, що робити, було дуже непросто, я себе ламала, було дуже страшно, але я пішла на кухню, закурила цигарку - і подумала, що поки я буду її курити, прийму рішення: їду я на Майдан, чи ні. Звісно, мені не хотілося вмирати, але я розуміла що маю бути там. Саме цей день для мене був піком страху, який в кінцевій точці переплавився на ненависть. А сталося це тоді, коли я побачила складених штабелями наших загиблих – тоді я зрозуміла, що готова душити вбивць свого народу голими руками.

Коли скінчилась активна фаза революції, мене дуже накрило. Я не розуміла, як взагалі можна жити далі, повернутись до звичайного ритму - ходити в універ, бачитись з друзями, працювати - коли загинуло стільки людей. Це був шок. В мене не було відчуття перемоги – лише відчуття великої трагедії. Кілька місяців я не знаходила собі місця, але згодом стала членом волонтерської організації "Ініціатива Е+". Ми займались тим, що складали Єдину базу даних постраждалих на Майдані. Приймали людей з вибитими очима, відірваними руками, родичів загиблих. І я дуже добре пам’ятаю цей стан, коли дзвониш, наприклад, дружині майданів ця і кажеш, що ось Ваш чоловік постраждав - і ми хочемо внести його в базу для подальшого соціального супроводу, а вона відповідає: "Я саме зараз його ховаю". Спочатку все це було великим моральним навантаженням, але одночасно це мене і рятувало – побачивши цих людей, я зрозуміла, що існує немало тих, кому набагато гірше ніж мені, і їм потрібна моя допомога.

Для мене Майдан – це перша вакцина від ілюзій, таких як: неможливо, щоб в місті розстрілювали людей на площах, що нас захистять, що хтось допоможе. Тієї зими я дуже чітко зрозуміла, що нам ніхто не допоможе, окрім нас самих. Але я точно знаю одне - якби чотири роки тому це не відбулося, ми б жили в зовсім іншій країні. З диктатурою Януковича і його "сім’ї" - в напрямку "досягнень гуманізму" Північної Кореї. Зараз ми дуже повільно рухаємось по шляху змін, але важливо, що вперед.

Схід. Під час польоту нас обстрілювали, але саме того дня я зрозуміла, що хочу пілотувати.

Коли влітку активно почалася війна, я знову стояла перед вибором – їхати на схід чи ні. І так само, як під час Майдану, вибір давався нелегко, але я вирішила, що поїду і почала готуватись до цього. Купила собі на секонді бельгійську форму. З деякою амуніцією мені допоміг "Фонд Діани Макарової". Я походила трохи на вишколи, а потім почала шукати, в який підрозділ йти служити. І саме Діана порадила мені звернутись або в "Правий сектор", або в "Айдар". Вибір зупинила на "Айдарі". Подзвонила в батальйон - і виявилось, що на той момент їм потрібні були фахівці з аеророзвідки. Я не мала технічної освіти і не знала, що таке дрони, але була готова вчитися - і мене відправили на кількаденні курси по управлінню квадрокоптерами. Там я політала на іграшкових дрончиках, а справжній "Phantom" (Квадрокоптер, - ред.) бачила один раз. Але моя практика почалася на фронті, і здобувала я її методом власних спроб і помилок.

На схід я потрапила на початку вересня 14-го року. Це було місто Щастя. І перші мої відчуття – це невідомість. Для адаптації в зоні бойових дій необхідно хоча б декілька тижнів, щоб базово зрозуміти правила гри. Спочатку я їх не розуміла, було ясно лише одне - працює арта з обох боків, і по нам працюють "Гради".

Одне з самих перших завдань – нас послали в селище Металіст, в той момент, коли нульовий блокпост був на Веселій Горі, а ми поїхали ще глибше в тил. Командир групи, який їхав з нами - бувалий воїн, який пройшов літню кампанію 14 року, попередив: "Що за нульовкою – невідомо. Одразу вам кажу, що ви можете не повернутись. Хто не готовий – крок в сторону". Але ніхто не відмовився виконувати завдання. Літали ми на квадрокоптерах "Phantom 2". Саме під час того завдання я встигла побачити з дрона Луганськ і наші покинуті позиції.

І саме тоді, впродовж мого першого приїзду на фронт, в мене в житті відбулася одна незабутня подія, яка згодом дуже його змінила. Мені разом з пілотом вдалося зробити розвідувальний політ на справжньому двомісному літаку. Пролітаючи над зайнятими територіями, ми шукали певні об’єкти. Нас обстрілювали, і враховуючи, що ми летіли дуже низько, ворог прошив наш літак наскрізь кулями. Але коли ми повернулися, я була дуже щаслива. Побратими думали, що від того, що я вижила, насправді я була щаслива від польоту. Саме в той день я зрозуміла, що хочу пілотувати літаки. Це було неймовірно круте відчуття.

Я жила з цим бажанням два з половиною роки, доки взимку 17-го випадково не побачила сюжет про льотчика з Коломиї, Ігоря Табанюка, котрий розвиває малу авіацію і є ентузіастом своєї справи. Я знайшла його в фейсбуці, написала, що хотіла б навчитися літати, Ігор Петрович запросив, і в результаті я приїхала до нього вчитися. Офіційний курс PPL (Private Pilot License - ліцензія приватного пілота, - ред.) дороговартісний для мене, але Ігор Петрович погодився давати мені уроки за символічну плату. Зараз я на деякий час припинила польоти, але обов’язково повернуся до цього. Літаки - це те, що дає мені можливість перезагрузитися, і в чому я знаходжу сили. Мені цікаво в майбутньому не просто літати, а займатись пілотажем.

Центр підтримки аеророзвідки. За два з половиною роки роботи наш центр випустив близько 200 фахівців з аеророзвідки.

Вже тоді, коли я робила перші польоти, стало ясно, що для батальйону потрібні апарати різного типу, а тим більше безпілотники. Я поїхала в Київ і почала моніторити цю тему з нуля: що виробляється в Україні, що в інших містах; хто літає, хто вчить літати, і на якому воно все рівні. Вивчаючи ці питання, я усвідомила, що ця галузь тільки зароджується. На той момент темою аеророзвідки займались кілька волонтерських спільнот, наприклад, "Армія SOS" і "Аеророзвідка", може, ще декілька організацій. Врешті решт я знайшла спонсора, який був готовий оплатити літак для нашого батальйону. Куплений нами безпілотник називався "Patriot" компанії "Айтек". Я знайшла для себе льотного інструктора, це був Дмитро Старостін, професіонал авіамодельного спорту, і почала вчитися. Безпілотник відлітав півтора року – і влітку 16 його збили біля авдіївської "промки". Однак мій літак своє виконав на всі сто – бачив всю лінію фронту вздовж і поперек багато разів, і здобув для нас безліч інформації. Проте мені все одно було дуже шкода його втратити. Після цього я знову повернулась до коптерів, а в Києві для мене почали збирати новий літак. Проте оскільки наші інструктори роблять це в вільний від роботи і від навчання час, процес затягнувся аж на рік, хоча в принципі він вже скоро буде готовий.

В процесі навчання на "Patriot", ще восени 14-го року, я дуже чітко розуміла, що нам потрібно створювати центр, який би готував фахівців з аеророзвідки, тому що їх взагалі ніхто не готує. А паралельно необхідно акумулювати зусилля на те, щоб шукати для них дрони. Пізньої осені 14-го я приймаю рішення створити навчальний Центр. Позаяк в 21 столітті воювати потрібно технологіями – дрони, роботи, битви в кіберпросторі, високоточна зброя – тобто інтелектуальні системи ведення війни. Ми ж досі воюємо людьми.

З цією ідеєю я почала стукатись в усі двері. В більшості з яких на мене дивилися доволі іронічно, бо фактично я розповідаю про поле, на якому треба будувати все з нуля, залучивши неабиякий ресурс. Паралельно я їздила працювати в "Айдар" - і ці виїзди мені все більше і більше давали розуміння того, що потрібно на фронті. З "Айдару" я пішла взимку 2015, з різних причин, хоча планувала підписати контракт, але по-перше,там почався розподіл влади між командуванням, по-друге, не було такої посади в штатці, як оператор БПЛА, і взагалі я зрозуміла, що можу спокійно їздити працювати з різними бригадами по лінії фронту. Літати там, де є найбільша в цьому потреба. В подальшому так і робила - виїжджала на фронт вільним екіпажем, тобто на прохання різних командирів.

Якось абсолютно випадково я вийшла в публічний простір, після того, як зі мною записала перше інтерв’ю моя знайома журналістка. Вона запропонувала спершу піти просто на каву, а при зустрічі включила диктофон. Коли його опублікували, почалися дзвінки за дзвінками - і саме публічність допомогла знайти необхідний ресурс для створення нашого "Центру підтримки аеророзвідки". Згодом у нас уже була команда людей, які і досі є його ядром: Дмитро Старостін, Віктор Генін, Сергій Гаврись, Катерина Терех, Ігор Катеринюк, Гєна Корнєв.

В’ячеслав Степанович Брюховецький (Перший ректор і почесний президент "Могилянки", - ред.) допоміг нам з приміщенням, яке було оснащене комп’ютерами, а перші кошти на закупку матеріально-технічної бази дала Оксана Сивак (На той період заступник міністра охорони здоров’я, - ред.), з якою ми працювали колись як волонтери в "Ініціативі Е+".

Таким чином у січні 15-го року ми запустились. Запросили з фронту першу групу бійців. Спочатку тренували їх на симуляторах, начитували теорію, потім виводили хлопців на польоти в поля. Робили з ними нальоти і так далі. Далі ми розжилися на свої ноутбуки, а через кілька місяців створили ГО і відкрили офіційний рахунок.

В середньому групи в нас були по 10 чоловік. Навчання відбувалось протягом місяця-півтора. Головне правило – курсанти мають бути з передової. Незабаром пішов цілий потік відгуків від бійців, мовляв, ви нам дали професію: до цього ми якісь окопи копали, а тепер літаємо, або просто дякували, що їм це врятувало життя.

У процесі підготовки курсантів, ми багато чому навчилися самі. А ще намагалися все організувати таким чином, щоб консультувати хлопців і надалі після курсу. Закупляючи безпілотники, ми теж віддавали їх фахівцям. Важливо було, щоб вони безпосередньо потрапили туди, де сто відсотків будуть ефективно використані. З січня 15-го року по літо 17-го наш Центр випустив близько 200 фахівців.

Але зараз нам дуже необхідно виходити на новий рівень - ми майже три роки працюємо на ентузіазмі, тепер прийшов той час, коли люди мають отримувати зарплату. Як саме ми будемо вирішувати це питання? Є різні варіанти: або шукати фонди, які стануть донорами, або приватних спонсорів, або робити курси для цивільних на комерційній основі, завдяки яким буде окупатись навчання для військових.

Взагалі, якщо говорити про таку галузь як аеророзвідка в структурі армії - головна проблема полягає в тому, що в нас немає єдиної системи координації даних, системи поставки безпілотників різних класів і різних типів на фронт. Досі не визначено, який дрон має бути на рівні взводу, роти, батальйону, який на рівні бригади. Але зараз декілька організацій, такі як " Аеророзвідка", "Армія-SOS", "Сестри Перемоги", включаючи нашу, які розуміють, що на державному рівні того, що ми робимо досі не існує, об’єдналися спільно з Проектним офісом реформ та однією з військових частин, і створили спільну концепцію розвитку цієї галузі. Ми приходили з нею до міністра оборони, він нам пообіцяв, що буде збільшення фінансування галузі, і що він її підтримає. Але гарантувати, що міністр це виконає, я не можу. Тому поживемо - побачимо.

"Око Небесне". Я возила дрони "Phantom 3" на фронт просто пачками, вожу їх і досі.

Восени 16-го року на одному з українських каналів під час політичного ток-шоу мені надали слово в прямому ефірі, я чітко і прямо сказала свою думку, про те, що відбувається в нашій країні. В тому числі, під час того виступу я згадала проблему аеророзвідки. Виступ викликав сильний резонанс, в інтернеті відео сумарно набрало понад мільйон переглядів. Люди поширювали мій виступ, я отримала потік повідомлень – і зрозуміла, що зараз зручний час використовувати цю хвилю уваги до себе для діла. Я написала в фейсбуці пост про те, що якщо люди підтримують мою ідею щодо розвитку аеророзвідки, давайте не просто розмовляти, а спільно купляти і привозити солдатам дрони. Вирішила їх особисто розвозити по фронту і навчати бійців керувати ними. Додала офіційні реквізити і назвала проект "Око небесне" - і тут почалася масштабна хвиля підтримки - першу партію дронів я відвезла в грудні. Потім я возила "Phantom 3" на фронт просто пачками, вожу їх і досі. Насправді, це зовсім непростий проект - окрім того, що треба привезти машину дронів, часто необхідно людям з нуля пояснити ази управління ними, і переконатися, що вони зможуть це робити і не розіб’ють їх. А оскільки такі навчання щоденно повторюються як мантра - за 10-14 днів на фронті я страшенно вимотуюсь, особливо якщо це зима. Загалом в рамках проекту "Око небесне" до сьогодні нам вдалося привезти на передову дронів на декілька мільйонів гривень.

Зараз я намагаюсь трохи відійти від цього проекту, але я залишу його відкритим, і ті, хто захочуть допомагати, зможуть це робити. Проте сама я приділятиму цьому менше уваги – зараз є ще куди дівати свій ресурс, а окрім того я відчуваю банальне вигоряння - все ж таки чотири роки волонтерської активності. Треба перезагрузитися, видихнути, принаймні на якийсь місяць-півтора точно.

"Невидимий батальйон". Про те, що в армії, жінок-снайперів оформлюють кухарками, я говорила скрізь, - і крига скресла.

Ще в 15-му році паралельно з іншими справами я запустила проект "Невидимий батальйон" - зібрала команду дослідниць з "Могилянки", і ми вперше в історії України провели соціологічне дослідження участі жінок у цій війні. Його результати були представлені 4 грудня 2015 року в "MediaHub", а для того, щоб його візуалізувати, паралельно було створено фотопроект.
З цього проекту почалася велика адвокаційна компанія, яка була направлена передусім на те, щоб зробити цей жіночій батальйон видимим, і найголовніше - розширити можливий перелік посад для жінок в армії. Важливо, щоб люди дізнались про цю проблему. Про те, що в нас, наприклад, жінок-снайперів оформлюють кухарками, я говорила скрізь, де тільки можливо. Так само, як і про те, що нам потрібно брати найкращий досвід з найсильніших армій світу і застосовувати його в Україні. В результаті, за підтримки деяких притомних народних депутатів і чільників міжнародних організацій, вдалося створити такий тиск і лобіювання наших вимог, що міністр оборони був змушений розширити посади сержантського, старшинського і солдатського складу для жінок на 63 позиції. Однак досі дуже багато посад досі закриті, зокрема і деякі офіцерські, частково закрито частину спеціальностей по військовій освіті. Але певні зміни все одно відбулися, і в історії української армії ці зміни безпрецедентні. Таким чином одним проектом можна змінити можливості служби, військової освіти і кар’єри для мільйонів жінок у майбутньому.

Навесні цього року я стала продюсером документального фільму "Невидимий батальйон". Одна з його цілей така ж , як і в усьому проекті загалом - розповісти про жінок на фронті. Окрім того - це наша летальна зброя в гібридній інформаційній війні.

24 листопада відбулася прем’єра в Києві. А подальша доля фільму - показати його не тільки в Україні, а й світу. Після перегляду цієї стрічки необхідно робити дискусії, привозити наших героїнь на покази, щоб з ними могли поспілкуватися глядачі. Зараз в нас є підтримка посла Канади, який був на прем’єрі, і ще декількох конгресменів в штатах. Окрім цього ми подали його на світові документальні фестивалі.

До чоловіків, які воюють з давніх часів, всі звикли, а "Невидимий батальйон" - це жіночий погляд на події в країні. У фільмі показано жінок, які не розв’язували цю війну. І ніхто з них раніше не пов’язував своє життя зі службою. Вони пішли воювати добровільно, хоча могли цього не робити. Проте вони зробили цей вибір, бо не могли інакше. Українські жінки воюють з чоловіками на рівних, а значно чисельнішу російську армію просто перемагають.

Якщо підсумувати останні чотири роки мого життя, то зараз воно нерозривно пов’язане з життям українського суспільства. І для мене дуже важливо, щоб в Україні оце маленьке ядро ідейних людей - добровольців, правозахисників, журналістів, переросло у великий прошарок громадянського суспільства. Україна знаходиться на тому етапі, коли дуже легко втратити те, що ми маємо, і відкотитись далеко назад. Тому втримати наші здобутки – життєво необхідно. І та молодь, яка підростає і виховується дещо за іншої реальності і цінностей , яка відходять від "совка", буде посилювати, те, що ми почали. Тільки коли це трапиться, можна буде говорити про зміни. Я вважаю, що наша головна зброя – це освіта, сміливість і любов один до одного."