Чи можлива унія Туреччини та Катару, або нестандартний погляд на катарські прагнення вступити до Альянсу.
Про це у своєму блозі пише співзасновник Центру дослідження Африки, кандидат політичних наук Олександр Мішин, передають Патріоти України.
"Минулого тижня — 5 червня — минув перший "гіркий рік" від початку блокади Катару з боку "арабської четвірки" в особі Саудівської Аравії, ОАЕ, Бахрейну та Єгипту. Офіційними причинами глибокої деградації відносин між колись братніми державами стали обвинувачення на адресу Дохи в тому, що катарці підтримують тероризм та екстремістську ідеологію, а також втручаються у справи інших арабських держав.
Зокрема, Катару закидали пряму фінансову підтримку руху "Брати-мусульмани", терористичних організацій "Аль-Каїда" та "Ісламська держава". В Ер-Ріяді та Абу-Дабі з острахом дивляться на діяльність "братів", яких підтримує катарське керівництво. Ця організація заборонена в Саудівській Аравії та ОАЕ, оскільки сповідує ідеологію скасування спадкової абсолютної монархії. А в Єгипті з 2013 року уряд президента Абдул-Фаттаха ас-Сісі веде курс на придушення діяльності "братів" та здійснює проти них суворі репресії.
Понад це страшенним подразником для арабської сунітської спільноти стала тісна співпраця Катару з ворожим до неї Іраном. В ультимативних "13 пунктах" до еміра Катару містилися жорсткі вимоги розриву дипломатичних відносин з Тегераном, закриття супутникового телеканалу "Аль-Джазіра", що став символом могутності країни, а також припинення військової співпраці з Туреччиною та висилку турецької військової бази з території емірату.
Якби Катар виконав усі забаганки Ер-Ріяда та його компаньйонів, то став би країною, цілком позбавленою не лише державного суверенітету, а більше того — своєї гідності. Складалося враження, що Катар може навіть без застосування військової сили, а лише під шаленим дипломатичним тиском перетворитися на "другий Бахрейн".
Нагадаю, що найменше за розміром арабське королівство — Бахрейн — в 2011 році, в дні "арабської весни", ледь не пережило повалення керівної сунітської династії Аль-Халіфа, що належить до клану Бані-Утбах. Цей клан наприкінці XVIII століття зміг вигнати персидських чиновників з архіпелагу, де більша частина населення є шиїтами. Лише завдяки військовій інтервенції саудитів і еміратців та фактичній окупації бахрейнський король Хамад зміг втриматися у владі. Проте перетворився на цілковито залежного від рятівників правителя, позбавленого привілеїв суверенітету.
Саме реальний суверенітет шалено багатого емірату Катар став головним об’єктом атаки з боку арабських побратимів, для яких його автономна геополітична гра стала джерелом різноманітних незручностей і проблем. Арабські монархії демонструють згуртованість лише перед обличчям зовнішнього ворога. Раніше таку функцію виконували ризики експорту іранської ісламської революції чи комуністичної ідеології, пропагованої СРСР, або ж загарбницька діяльність іракського диктатора Саддама Хусейна, який в 1990 році перетворив Кувейт на свою "19 провінцію".
Якби Катар виконав усі забаганки Ер-Ріяда та його компаньйонів, то став би країною, цілком позбавленою не лише державного суверенітету, а більше того – своєї гідності.
Якщо радянська та іракська загроза пішли у небуття, то Іран нікуди не зник і продовжує послідовно втілювати в життя план побудови "шиїтської дуги" від Перської затоки до Лівану територіями Іраку та Сирії. У випадку отримання Тегераном свого незалежного коридору до Середземного моря він стане справжнім регіональним лідером, що поставить хрест на відповідних гегемоністичних амбіціях Саудівської Аравії та ОАЕ.
Для Катару зручно подекуди посилювати та підігравати іранцям, аби відволікати сили саудитів та еміратців. Ситуацію ускладнює й активізція Анкари в районі Затоки: турки мріють стати регіональним "газовим хабом" та замкнути на собі енергетичні потоки з Ірану, Катару та Кувейту у європейському напрямку. Для Катару це цілком вигідний сценарій диверсифікації поставок свого газу суходолом, бо флоту LNG-танкерів загрожує морська блокада.
Оскільки Туреччина на відміну від Саудівської Аравії та Ірану географічно розташована поза межами Перської затоки, то саме вона є найбільш безпечним у військовому сенсі союзником. Принаймні, туркам можна довіряти більше, ніж будь-кому іншому: їм географічно та логістично складніше від інших анексувати крихітний Катар.
Історично землі емірату вже перебували під владою персів, оманців, саудитів та бахрейнців, а також чиновників Османської імперії. Так само, як колись Україна, Катар тривалий час був об’єктом зазіхань іноземних гравців, що не давали ствердити самостійну державу. Попри і без того невеликі розміри країни, інші арабські сусіди висувають територіальні вимоги до катарців.
В 1920-1930-х рр. засновник саудівського королівства Ібн Сауд планував анексувати Катар, але у підсумку саудити обмежилися лише захопленням частини катарської території, позбавивши емірат спільного кордону з ОАЕ. В 2018 році Ер-Ріяд оголосив свій план будівництва каналу Сальва довжиною 60 км на кордоні з Катаром, що має перетворити державу на острів. Таким чином, саудити хочуть остаточно відгородитися від ненависного їм емірату. Не відстає і Бахрейн, який висунув до Катару пакет територіальних претензій. Уряд в Манамі нагадав, що жадає повернення під свою владу катарського архіпелагу Хувар та півострову Зубара на материковій частині країни. За вимогами бахрейнців стирчать вуха тих самих саудитів.
Останньою краплею для катарців стали висунуті в жовтні 2017 року вимоги Бахрейну заморозити членство Катару в Раді співробітництва арабських держав Перської затоки (РСАДПЗ). Таким чином, Доха позбавлялася будь-яких безпекових гарантій, й емірат став беззахисним. Це підштовхнуло державу шукати нові шляхи захисту свого суверенітету від навали ризиків, що лише зростали.
Так само, як колись Україна, Катар тривалий час був об’єктом зазіхань іноземних гравців, що не давали ствердити самостійну державу.
Важливо, що річна блокада та дипломатична ізоляція Катару не дала очікуваних зисків організаторам цих обмежувальних заходів. Звісно, країна несе втрати, але вони не катастрофічними. Найбільше постраждали сфери нерухомості, туризму та авіаперевезень. Лише за перші 6 місяців блокади країна втратила $600 млн прибутків від туризму, бо число туристів знизилося на 20%. Вартість катарської нерухомості впала на 10%, флагман катарської авіації QatarAirways втратив $3 млрд прибутків. Водночас в країні зберіглося економічне зростання на рівні 2,1%, а в 2018 році МВФ прогнозує приріст ВВП на рівні 2,6%. Арабські ЗМІ пишуть, що Катар виграв "блокадну війну", і тепер саудитам, щоб зберегти обличчя, треба змінювати свою стратегію приборкання "неслухняного геополітичного підлітка".
Оскільки вжиті економічні та дипломатичні заходи блокади не виправдали себе, проти катарців може бути розпочата реальна війна. Про серйозність ситуації свідчить жорстка реакція Ер-Ріяда на спроби катарців придбати в росіян зенітні ракетні комплекси С-400. Саудити небезпідставно підкреслюють, що ці ЗРК будуть нести загрозу для їхнього повітряного простору. Отже, саудівська армія зробить усе, аби ліквідувати цю загрозу, враховуючи ведення бойових дій.
При цьому Ер-Ріяд сам в 2017 році вів переговори з цього питання з Москвою, і хотів ексклюзивно володіти цією зброєю в районі Перської затоки. Тож тут можна вести мову про спробу росіян підлити бензину у вогнище "катарської кризи". Навіть без придбання С-400 Доха стає все більш важливим покупцем на ринку озброєнь, і основними постачальниками виступають США та держави ЄС. Більше того, Катар — єдина країна Затоки, військові поставки до якої схвалив німецький Бундестаг.
Катарські військові хочуть придбати 200 німецьких танків Leopard 2A7, самохідні гаубиці PzH-2000 та бойові розвідувальні машини Fennek. Одночасно наявні угоди на $8 млрд щодо закупівлі у Франції 36 винищувачів Rafale та 500 одиниць БМП VBCI-2. Лондон має поставити 24 винищувачі Typhoon. Насамкінець у Дохи є контракти з Вашингтоном, що передбачають поставки 36 винищувачів F-15E, ракетних систем HIMARS, зенітно-ракетних комплексів Patriot і протиракетних комплексів THAAD.
Описані контракти між Катаром та державами-членами НАТО вказують вектор розвитку збройних сил країни та підкреслюють її прагнення модернізувати відносно невелику катарську армію (до 9000 військовослужбовців) саме за стандартами Північноатлантичного альянсу.
На тлі агресивного тиску "арабської четвірки" Катар втрачає безпекові гарантії в рамках функціонування спільних збройних сил РСАДПЗ "Щит затоки", а щодо членства в "арабському НАТО" під егідою Саудівської Аравії ставиться дуже підозріло. Тому, щоби вийти з глухого безпекового кута катарці вирішили активізувати процес набуття членства в найбільш потужному безпековому клубі світу — НАТО.
В січні 2018 року було укладено безпекову угоду між Катаром та НАТО в рамках Стамбульської ініціативи, а вже в березні була укладена й військова угода на найвищому рівні. Водночас на території Катару вже давно розташована найбільша американська військова база на Близькому Сході, де перебуває 10000 військовослужбовців. На додаток до цього тут наявні ще й бази інших членів НАТО: британців, а віднедавна й турків.
Оскільки вжиті економічні та дипломатичні заходи блокади не виправдали себе, проти катарців може бути розпочата реальна війна.
Якісна модернізація збройних сил, наявність численної військової інфраструктури держав-членів НАТО, активізація політичного діалогу з блоком у сфері боротьбі з тероризмом склали комплекс аргументів, з огляду на які в Досі вирішили зробити доволі сенсаційну заяву. 5 червня 2018 року міністр оборони країни Халід Бен Мохамед Аль-Аттія в інтерв’ю офіційному каналу Altalaya заявив про намір Катару шукати можливості набути повноцінного членства в Північноатлантичному Альянсі. За словами міністра, Катар є головним позаблоковим союзником НАТО (хоча самі члени НАТО цього офіційно не визнають) і може розмістити у себе один зі спеціалізованих центрів оборонного блоку.
Проте спроба Катару заручитися підтримкою в напрямку повноцінної інтеграції до лав НАТО зазнала поразки. Вже 7 червня генсек НАТО Єнс Столтенберг заявив, що Доха не може претендувати на статус члена НАТО, бо це суперечить положенням ст.10 Вашингтонського договору, згідно з якими членами Альянсу можуть бути лише держави Європи, за виключенням двох держав-засновниць — США та Канади, що розташовані по інший бік Атлантики. Отже, двері НАТО поки є зачиненими для катарців.
Тут на згадку приходить випадок Марокко: держави, яка в 1987 році подала заявку на набуття членства в лавах ЄС, проте отримала відмову переважно з географічних причин. Як відомо, вся територія королівства розташована в Африці. Якщо колись в Альянсі і переглянуть географічну концепцію побудови організації, то першим членство з регіону Близького Сходу має всі шанси отримати Ізраїль — саме він найбільше відповідає вимогам та цінностям НАТО.
Попри це, у Катару все ж таки є шанс стати повноправним членом Альянсу — але для цього держава муситиме поступитися частиною свого суверенітету. Мова йде про створення спільної конфедеративної держави між Туреччиною та Катаром. Оскільки Туреччина вже є членом НАТО, то перегляд статусу цієї країни шляхом створення політичної унії з Катаром може автоматично відкрити Досі шлях до членства в НАТО.
Певним прецедентом в цьому контексті виступає випадок возз’єднання Німеччини. Після падіння Берлінського муру Німецька Демократична Республіка (колишня радянська зона окупації Німеччини) стала частиною Федеративної Республіки Німеччина і, відповідно, була автоматично інкорпорована до складу НАТО.
Враховуючи той факт, що Туреччина та Катар мають спільні інтереси в переформатуванні Близького Сходу та зближені між собою ідеології відновлення Халіфату на базі неоосманізму, їхня Унія може стати першим дієвим кроком в напрямку втілення цього геополітичного проекту в життя.
Тим паче в ісламському світі вже відомі проекти конфедерацій, як от Об’єднана Арабська Держава — федерація Єгипту та Сирії (1958-1961) або Сенегамбія — союз Сенегалу та Гамбії (1982-1989). Тому в питанні набуття Катаром членства в НАТО ще зарано ставити крапку. Втім, парадоксом ситуації виступає необхідність для катарців поступитися частиною такого важливого для них суверенітету. Втікаючи з саудівської пастки, вони цілком можуть потрапити до турецької неволі. Така ціна безпеки в сучасному світі."
Інформація, котра опублікована на цій сторінці не має стосунку до редакції порталу patrioty.org.ua, всі права та відповідальність стосуються фізичних та юридичних осіб, котрі її оприлюднили.
