"Наш народ звик оспівувати своїх героїв тільки посмертно. І цінити посмертно": 18-річний доброволець розповів свою "історію війни"

Про мотивацію бути на війні в неактивну фазу конфлікту, про перший досвід бойових дій та реакцію на загибель побратима "Діллі" молодий військовий розповів у першій частині відвертого інтерв'ю сайту "24", передають Патріоти України.

Хто такий доброволець?

Людина, яка не чекає повісток, не чекає запрошень, а сама йде на захист країни. Людина, для якої захист країни ­– святий обов'язок, а матеріальні цінності – далеко не головні.

Коли і як ти потрапив у "Правий сектор"?

Улітку 2015-го. Був молодий і буйний. Шукав щось пов'язане з армією. Не міг просто сидіти. Почав брати участь у вишколах молодіжної організації "Права молодь". Звідтам перші випробування себе: удачі й поразки. Першим серйозним вишколом став для мене 3-й Всеукраїнський, що відбувався у грудні 2016-го. Уяви: більше сотні людей, три дні шаленої напруги, і сну найменше, ніж усього іншого. Заняття – наряди, заняття – наряди.

Які саме заняття?

Тактика, топографія, зброєзнавство, медицина, смуга перешкод, фізична підготовка. Від початку проводили цільові вишколи – групували людей за інтересами. Я обрав тактику.

Як уперше потрапив на Схід?

Спробував одразу, як стукнуло 17 років. Домовився з другом, який вже їздив на війну. Вирішили всім сказати, що я повнолітній, і поїхати на базу. Щоправда, не доїхав тоді до війни, а тільки до бази. Місяць повишколювались там і повернулись назад.

Як переконував, що повнолітній?

Зробив ксерокопію паспорта й примайстерив у фотошопі 1998 рік народження.

Чи викрили обман на базі?

Так. Там був дружбан, який знав мій вік. На базі можна бути і 17-річним. Але на фронт тебе звідти не пустять.

Безпосередньо на передовій як опинився?

Теж за обманом. У вересні 2017-го. Подругу Олю – інформаційницю ДУКу – ще з квітня просив переконати командира, аби той хоч глянув на мене. Вона це зробила. Далі закінчив навчання, поступив на "заочку" і сказав мамі, що їду. Вона грозилася поховати всі мої речі і "снарягу". Відповів, що можу й голим поїхати. Врешті-решт зрозуміла і змирилася. З фестивалю "Повстанець", де волонтерив, поїхав у Дніпро, а далі прямо на Схід. Мав перебути ще кілька днів на базі перед виїздом на позиції. Пробув там 4 дні. Далі мене забрали. Я був так задоволений!

Знаєш, коли ми доїжджали до Мар’їнки, відчуття було буденне. Я не міг "вдуплити", коли почуття страху з’явиться перед передовою. Проїхали блок-пост.

Доїжджали до позиції – закинутого Мар’їнського інтернату… І тут черга з ДШК по нам! Навіть тоді не міг "вдуплити", що ось вона – війна.

Коли таки зрозумів?

"Литовець" попросив мене приготувати їжу. Я жарив макарошки за власним рецептом. Всі противились, мовби, то несмачно буде. От я зготував ці макарони. Спробував – смачно. Набрав тарілку командиру. От він вже їсть. А далі був "прильот" – вісімдесятка. Зі стелі посипалося. І прямо в мої макарошки, бо сковорідка без кришки була. Але то не здалося найбільшою проблемою. Земля під ногами здригнулась. І тоді поряд ще чотири нормальних "прильоти" лягло.

Які бойові завдання виконуєш?

Як заїхав, ні до бійничок, ні на спостережний пункт не пускали. Пересувався постійно у броніку і тільки після дозволів. Було так. Почав вчитися мінно-підривній справі. Маскуванням займався. Наразі я командир протитанкового гранатомета СПГ-9.

Що тебе змотивувало бути на війні?

Я можу безкінечно довго говорити про святу ідею. Просто розумів, що маю захищати. Я чоловік – і так має бути. Окрім того, хотів довести, що я не слабак, який буде ховатися. І своїм "правосєкам" – у тому числі.

Коли вперше приїхав додому з ротації, відчутно змінилося ставлення до мене. І то порадувало. Але, в цілому, мені було байдуже...

Чому?

Відбулася переоцінка цінностей та й буття взагалі. Час відсіяв непотрібних людей. Дав зрозуміти, хто є хто. Хто був героєм, той став ніким. Хто був ніким, той став героєм в моїх очах. Приїжджають деякі на позиції, розказують про свої подвиги... А коли знаєш "кухню" зсередини, можеш просто розсміятися в лице.

Настільки думав про безпеку, коли їхав на війну?

Кров кипіла в наших молодих головах. Про безпеку думалося в останню чергу. Їдеш і думаєш, що втрачати особливо нема чого. Можеш віддати себе боротьбі.

Останнім часом таки зрозумів, що життя має сенс. Є різниця в якій фазі дій загинути: активній чи пасивній. Віддати життя при активних бойових діях "не западло". Бій додає мотивації і сил. А от сидіти в окопі і чекати, коли прилетить твоя куля, твій осколок – це вже інше...

Коли вперше усвідомив, що про безпеку треба добряче думати?

На Мар’їнці була добра видимість. Чергував на посту, оглядав через бінокль ворожу територію, і прилетіла нормальна черга нам в бійницю. Тоді добряче усвідомив, що не треба "світитись". А твоє життя вимірюється часом, доки летить куля. Прошиває твою голову молоду, і падає твоє красиве неголене лице в пилюку спостережного пункту. І все – секунда неповернення. Тоді сприймається інакше.

Була ситуація коли на закинутому іподромі були сєпари. "Кошмарили" нас дня три. А потім вони вистрілили з АГС зависоко і самі себе "задвохсотили". Таких дурниць вистачає.

Де було найгарячіше?

Позицій було не так багато. Мар'їнка і селище Опитне під Донецьким аеропортом. На Мар'янці було набагато яскравіше. Можна було працювати.

Що мотивує лишатися в окопах в неактивну фазу конфлікту?

Я просто звик. Чесно кажучи, не уявляю, чим займатимусь у цивільному житті. 17 березня було півроку, як воюю на Сході. 4 рази був у відпустці.

Що відчуваєш у відпустках?

Розумієш, лишатися довго на мирній території не є безпечно. Некомфортно мені. Бо на війні зі мною завжди автомат, і я можу захистити себе та побратимів. А у відпустках бачу людську байдужість, безкінечні шмарклі. Запитують: "За що воюєш? За владу Порошенків? На тобі мотають гроші…" Можна було б це слухати від людей, які воювали в 2014-2015-му, а не від тих, чия хата скраю. Тому приїжджаю на 3-4 дні додому. Кілька днів проводжу у дівчини. І назад.

Коли скінчиться ротація?

Коли мені набридне. Треба – їдеш. Не треба – ні. Хочеш – лишаєшся.

Що бачиш перед очима останні тижні?

Останні тижні, навіть останні роки життя перед очима – сюрреалізм.

Коли почав втрачати побратимів, він посилився. Я ще по-дитячому не можу усвідомити, що от людини нема і все… У мозку закладаю, що ми просто перестали спілкуватися, хтось кудись поїхав абощо. Що їх немає, не можу сприйняти. Як у випадку з "Діллі". Коли він загинув, я просто не знав, що відчувати. Хотілося кричати. Дивився на фото, згадував вишколи і думав: "Як вже так?!"

А далі мститись почали. Кожен боєприпас може стати смертельним для ворога. Я на це дуже надіюсь.

Можеш розказати про вишколи, про "Діллі" і вашу дружбу детальніше?

Знаєш, як познайомились? Був вишкіл на Сумщині у 2016-му. Ми два дні тренувалися, і от він приходить у бундесі. Замість рюкзака мав парку. А в ній – речі замотані.

На вишколах потрапляєш у середовище таких, як ти сам. Дні спілкування з ними дають те, що не дають роки з іншими. З "Діллі" відразу здружилися. Ми з ним навіть чимось схожі. Любили поговорити, пожартувати, зробити міні-диверію. У нас була здорова конкуренція. З ним вишколюватись стало цікавіше і якісніше. Андрій був запальний, драйвовий, лабав на гітарі.

Якось приїхали на фестиваль "Конотопська битва". І слемились, за традицією, з гуртами. І "Діллі" в одному галстучку на голий торс вишивав. Ми штовхалися. Але слем відрізняється від дебільних двіжух тим, що коли ти впав, тебе не затопчуть, а піднімуть. То було круто. Йшли після концерту й орали пісень на весь Конотоп.

Перетинались лише на вишколах?

Так. Далі на зимовому вишколі в Черкасах вже допомагали інструкторам по тактиці. Температура -15, -20 була. Умови екстремальні. Атмосфера доросла. Коли у нас закінчились цигарки в останні дні, з нами поділились ДУКівці. Без фільтра. І ми одну на двох чи на трьох курили біля костра, грілися. Разом повзали, По смерті "Діллі" його почали називати янголом, зовсім дитиною, зважаючи на вік та гарну зовнішність.

Як оцінюєш таку реакцію людей?

Наш народ звик оспівувати своїх героїв тільки посмертно. І цінити посмертно. Коли гине молодий, їм не цікаво, за що він боровся. Тоді всі моляться і бажають всього найкращого нам в окопчиках. Зараз немало тих, які кажуть: "Наші біднесенькі хлопчики…." І жаліють. По-перше, не хлопчики, а Воїни. По-друге, не біднесенькі.

Воювати – свідомий вибір "Діллі". Він не був дурним. Так, молодий. Так, в нього кипіла кров. Але подвиг треба цінувати за життя. Бо коли людина гине, йому до того, що ви пишете, вже байдуже. Він не оцінить ваших писанин.

"Подруга Олень" каже: "Вишлю тобі цукерок". Вона хотіла відіслати грошей батькам "Діллі", а хтось дорікнув, чому не надсилала грошей, коли він був живий.

Разом бігали, разом залітали за довгі язики. І відтискалися.

Народ ніби віддає індульгенцію. Мовби, прийшов у ФБ, написав, що помолився за полеглого воїна, і тягар з душі спав. А робити реальні зміни не поспішають.

І ще одне. Оця маса штовхає тебе до боротьби. Це виглядає так, ніби попереду йде тисяча, і йде вона до прірви. І за ними тисяча, яка гукає: "Давайте, хлопчики, вперед, ми вас підтримаємо!" А коли та тисяча падає в прірву, задні розвертаються і йдуть назад: "О, ті не змогли, і ми не зможемо".

А що маємо робити, на твою думку?

Наводити порядок в своїй голові, найперше. Треба об'єднуватись на місцях і робити порядок. Але мало хто хоче діяти. Бо найлегше пожинати плоди інших і загрібати вугілля чужими руками, ніж робити щось своє.