Не ховався за спинами підлеглих, а був у перших рядах: Мережу вразила історія ще одного героя АТО

"Він про щось розповідав офіцерам, як виявилося, говорив про серйозні й важливі речі, але робив це якось спокійно та впевнено," - пише Олександр КІНДСФАТЕР на сторінках видання Народна армія, передають Патріоти України.

«Дім Дімич» — так підполковника Дмитра Г. називає переважна більшість його друзів і товаришів по службі. Він народився і виріс у Запоріжжі — місті козацької слави, історія якого започаткована військовим поселенням Хортиця. Він зростав у атмосфері козацького духу, а по закінченні школи вступив до військового училища. Проходив армійську службу в різних частинах Збройних Сил України, з часом звільнився в запас та активно долучався до військово-патріотичного виховання молоді. А коли 2014-го розпочалася війна, він без вагань добровольцем пішов до батальйону територіальної оборони «Хортиця» (був призначений командиром роти), у складі якого брав участь у визволенні від проросійських найманців Маріуполя, Павлополя, Пищевика.

— У серпні, після того, як російські танки увірвалися до Новоазовська і виникла пряма загроза захоплення Маріуполя, нашому батальйону довелося висуватися назустріч регулярним російським частинам та ставити заслін на шляху їхнього наступу на місто, — пригадує офіцер.

Підполковник Г. замислився, перевів подих, немов знову повернувся в спекотне і трагічне літо 2014-го…

— Не вистачало техніки, людей… Коли підійшли до селища Безіменне, потрапили під щільний обстріл російської артилерії. У нас летіли міни, снаряди, ракети з установок «Град». Причому вогонь вівся і з території Росії. Не маючи серйозної підтримки, ми відійшли до Комінтернового, розташованого лише за 15 км від Маріуполя. Вирішили там закріпитися, відновити сили та гідно зустріти ворога. Під час відходу ми втратили багато людей, тому бій прийняли групою лише з 12 бійців. Не було зв’язку, підкріплення, закінчувалися боєприпаси… Упіймав себе на думці, що навряд чи залишуся живий. Ми, буквально вгризаючись у кожен клаптик землі, дали ворогу бій, який тривав дев’ять годин. Противник явно не очікував від нас такого опору. Коли нарешті надійшла команда про відхід на запасні позиції, я відчував, що сили майже залишили мене, — так згадує своє перше серйозне бойове хрещення командир батальйону однієї з омбр Дмитро Г., який за той бій поблизу Комінтернового отримав орден Богдана Хмельницького.

Так співпало, що мій перший виїзд у батальйон, яким командував тоді ще майор Дмитро Г., припав на час, коли підпорядкований йому підрозділ зайняв нові позиції під Павлополем і Гнутовим. Коли ми в супроводі заступника комбата прибули на одну з позицій, бійці активно «вгризалися» в землю. Вони вже облаштували бліндаж, з’єднували окопи ходами сполучення. Ґрунт був важкий, доводилося довбати його кирками. Буквально за кілька днів батальйон просунувся вперед на кілька кілометрів. Не встигли ми ознайомитися з обстановкою, як раптово розпочався бій. Першими тишу розірвали постріли снайпера. Кулі просвистіли над головами бійців, за цим пролунали кулеметні черги, а після того прилетіло кілька гранат із підствольника. Всі швидко припинили роботу і взяли до рук зброю. Відстань до найближчих позицій окупантів становила трохи більше ніж 300 метрів. Отже, наш вогонь зі стрілецької зброї був досить ефективний. Мабуть, загарбники вирішили викликати допомогу, бо за півгодини від початку бою ми почули мінометні «виходи», і перші міни впали з незначним «недольотом» перед нашими траншеями. Розпочався тривалий мінометний обстріл. Декілька снарядів упали поряд із бліндажем. На щастя, втрат серед нас не було, хоча двоє солдатів все ж таки зазнали легких контузій. Однак наша група, в складі якої були цивільні журналісти, не мала змоги залишити позицію. Ворожі снайпери розташувалися на обох флангах наших позицій і вели прицільний перехресний вогонь під прикриттям кулеметів і гранатометів. Командир ВОПу вийшов на зв’язок із комбатом і доповів йому обстановку. Нам було запропоновано залишатися на місці та чекати на допомогу. Яким ж було моє здивування, коли через нетривалий час на позицію з групою бійців підкріплення прибув сам Дім Дімич.

Він поставив завдання гранатометникам придушити активність снайперів. Оскільки всі намагалися не висовуватися з окопів через щільний вогонь, відправив кількох людей на запасні позиції для виявлення вогневих точок противника. А сам, сховавшись за укриттям, бив гранатами з підствольника в напрямку снайперських позицій. Причому робив це так упевнено і швидко, що здавалося, ніби вогонь веде не одна людина, а підрозділ. Нарешті ворожі снайпери замовкли, але замість них із боку російських окупантів почала працювати «беха». Вона виїжджала на пагорб, давала кілька черг з автоматичної гармати і вшивалася. Дім Дімич зайняв позицію біля СПГ і сам навів приціл на місце, звідки вела вогонь ворожа «беха». Під час чергової її появи пролунав постріл, і граната чітко врізалася в корму ворожої броні. «Бешка» навіть не доїхала на вихідний рубіж. Після влучення в неї гранати, вона «закурилася» і стала відповзати, але незабаром заглухла й зупинилася. Комбат дав команду про переведення вогню на неї. Бійці з великокаліберних кулеметів, гранатометів і стрілецької зброї «накрили» всю ділянку, де знаходилася бойова машина. Вже за півгодини бойовики запросили режим тиші, щоб забрати своїх «300-х», а ближче до вечора відтягнули пошкоджену БМП.

У тому бою Дім Дімич уразив мене своєю неймовірною впевненістю й холоднокровністю. Його спокій передавався іншим бійцям. Здавалося, що він наперед знав, як діяти у ситуації.

Зараз за плечима Дім Дімича вже три роки війни. Після дострокового отримання звання підполковника Дмитро Г. вступив на заочне навчання до Національного університету оборони України. Його бойовий досвід, набутий у ході бойових дій на Донбасі, неабияк допомагає в навчанні.

А нещодавно підрозділ підполковника Г. знову пройшов випробування вогнем. Протягом 33 днів батальйон виконував бойові завдання в районі Авдіївки. Для нього та його підлеглих це був важкий, виснажливий місяць справжньої чоловічої роботи. На превеликий жаль, не всі бійці батальйону повернулися з того небезпечного місячного відрядження — двоє з них загинули. Там, за 50 метрів від позицій російських окупантів, українські воїни щодня, ризикуючи власними життями, вели жорсткі позиційні бої та ефективно протидіяли проривам диверсійно-розвідувальних груп російських терористів. І знову, як у тому першому бою під Комінтерновим 2014-го, комбат Г. не ховався за спинами підлеглих, а був у перших рядах захисників.