"Ніколи не чув, щоб хтось йшов в атаку за Сталіна. Не було такого!", - ветеран Другої світової

19-річним добровольцем він потрапив на фронт і всю війну пройшов у парашутно-десантних військах, тричі у складі диверсійних груп був закинутий у тил ворога, визволяючи шість європейських країн, був двічі поранений і двічі контужений, - йдеться в матеріалі Нової Тернопільської газети, передають Патріоти України.

"Розмову з колишнім фронтовиком, інвалідом війни другої групи, гвардії капітаном у відставці Петром Ластівкою веду біля старенького настінного годинника, мирне поцокування якого немов єднає у часі минуле і сучасне. Поряд на спинці крісла — святковий кітель ветерана, на якому більше двадцяти бойових і мирних нагород, як віхи його звитяжного і трудового життя.

— Петре Трохимовичу, мені здається, що серед цих нагород є така, що вам найпам’ятніша, найдорожча.

— Ну ось ордени Червоної Зірки, Вітчизняної війни. А цей орден Богдана Хмельницького — це лицарський орден, отже, я ще й лицарем став. Але найдорожча мені медаль „За відвагу”, якою нагороджений за участь у форсуванні Дніпра.

— Якщо не помиляюся, то цією медаллю воїнів нагороджували нехай за невеликий, але за особистий подвиг, особливий героїзм.

— Так, особистий. Я криваву воду з Дніпра випив за цю медаль. Ми з нашими десантниками серед перших, під страшним вогнем противника, форсували Дніпро у районі ділянки Мішурин Рог. На човнах, на плотах, на катерах — як мовиться, на будь-яких плавзасобах. І полягло на дніпровських кручах наших десантників багато.

Вже після гарячки бою, як усе стихло, підійшов до води, щоб напитися. Нахилився і бачу: по Дніпру, наче пасма розчісуваних дівочих кіс, криваві пасма пливуть. Поглянув уверх течії, а там лежать мої хлопці вбиті, вода дніпрова їхні тіла омиває, і течуть пасма кривавії. То була страшна картина, я плакав над тілами своїх десантників. Але щасливий був, що ми виконали наказ – форсували Дніпро і що напився тієї освяченою кров’ю водиц. Це були і трагедія, і свято моє, тому що про Дніпро думав ще тоді, як на території Росії, на Північно-західному фронті воював. І ось випало до Дніпра дійти, пощастило мені Канів визволяти і потім село своє рідне Савинці, що неподалік Білої Церкви.

Я був вихованцем уславленого колективу Київського заводу „Арсенал”, перед війною закінчив фабрично-заводське училище. Підприємство одним із перших серед київських терміново евакуювали на схід, у Російську Федерацію. У багатьох із нас була „броня”, але вже через рік 82 арсенальці, серед яких був і я, добровільно пішли на фронт. З війни із них повернулися тільки троє.

У першому ж дуже запеклому бою я дивом уцілів. Казав собі, що мене Бог береже, бо всю війну проніс на грудях подарований мамин хрестик. Оберігав він мене ще відтоді, коли в довоєнні роки сталінських репресій з нашої великої родини Ластівок одним махом знищили всіх одинадцять чоловіків. Досі невідомо, де вони загинули і як. Тоді за одну ніч із моїх рідних Савинців забрали майже двісті мешканців. Я не міг цього простити.

— Отже, ви йшли добровольцем не за Сталіна воювати.

— Ні, не за Сталіна! Я всю війну пройшов і скажу відверто, ніколи не чув, щоб хтось із наших десантників крикнув хоч раз, йдучи в атаку: „За Сталіна”. Не було такого! І сам ніколи не крикнув, бо не міг: мені б язика покорчило. Тоді розумів, що все те зло йшло від нього. Я мамі залишив листа, в якому написав: ”Мамочко, йду воювати не за рябого, а за тебе, щоб над тобою німець не стояв”. Вона потім того листа всю війну ховала за припічком.

— Кажуть, попри постійну смертельну небезпеку, що на фронті завжди чатувала на кожного, людина все одно не могла жити однією тільки війною: психіка не витримала б такого навантаження. Тому був і скромний солдатський побут: писали листи, латали вбрання, голилися, відзначали дні народження, складали вірші тощо.

— Мені генерал-лейтенант Горохов за високу бойову активність і життєву енергійність присвоїв звання молодшого лейтенанта, бо я ще й був неформальним лідером батальйону. Після кожного бою на своїх розвідників подавав рапорт про їхнє нагородження. Тож у своєму офіцерському планшеті завжди носив зошит, у який щось своє писав, зокрема й вірші…

— А скажіть, це важко ось так зблизька людину вбити, навіть на війні?

— Не знаю. Мене внуки запитували: ”Дідусю, а ти багато німців убив? ”Я відповідав: „Не знаю”. Хоча в бою запеклому, особливо таке було на Курській дузі, за годину 7-8 кулеметних стрічок вистрілював по ворогу. Але це було в гарячці бою. А впритул убити людину — це страшно. Я двічі відмовлявся розстрілювати полонених німецьких офіцерів. Хоча політрук у нас такий був, який це робив спокійно: відведе вбік, розстріляє, виймає зошит і записує. Я ж так не міг, в мені все клекотіло від такого, бо це ж не героїзм, а звичайне вбивство. Тому й казав онукам, що не вбив жодного, хоча в бою зі станкового кулемета, можливо, викосив багатьох…

— А тепер ваш старенький годинник перенесе нас у мирний час, який теж для вас сповнений незабутніх спогадів. Перш за все — це любов. Любов на все життя із незабутньою Марією Олександрівною, яка ось дивиться на нас з портрета, — теж чудовою артисткою Тернопільського театру. (На початку війни в своєму селі вона врятувала трьох червоноармійців, переховуючи їх, коли потрапили в оточення. Ризикувала смертельно і своїм життям, і своїх рідних). Ви були разом 54 роки. Народили і виховали сина, відомого нині режисера театру, заслуженого діяча мистецтв України Петра Петровича Ластівку. Нині він очолює театр у Черкасах.

А які ваші творчі віхи чудові: 126 ролей у театрі, зокрема, лише в Тернопільському служили понад сорок років. І ще шість ролей у кінофільмах. Драматургічний доробок — дев’ять п’єс, частина з яких були інсценізовані. І, як логічний підсумок, — високе звання народного артиста України.

— У березні 1946 року я пішов у відпустку і складав іспити на кіноакторському факультеті в Києві. Приймав екзамени геніальний наш Амвросій Бучма. Прийшов я до Бучми в офіцерському кітелі й кажу: „Амвросію Максиміліановичу, я здав усі три тури. Що мені тепер робити?” Він до мене: „Ластівка? Ах ти ж, чортяко, лети до себе в частину і терміново демобілізовуйся. Та лети соколом і одразу вертай, бо не зарахуємо”.

Через командуючого Воронезьким військовим округом мене звільнили в запас, були на те підстави, бо ж у мене два поранення і дві контузії. Тоді вже на першому курсі почав у Бучми в фільмі „Люди з чистою совістю” зніматися. Для мене то була радість і гордість неабияка!

— І на закінчення нашої розмови не можу не торкнутися нинішньої так званої гібридної російсько-української війни. Адже проти гітлерівських загарбників і Росію, і Україну представники, як тоді казали, братніх народів визволяли пліч-о-пліч.

— Мені, ветерану війни, який з боями пройшов шість країн Європи, болить серце, коли чую щодня повідомлення з нинішнього східного фронту в ОРДЛО про загиблих і поранених наших бійців, а також мирних жителів. Путін породив величезне зло. Він по-кадебістськи цинічно зруйнував наше бойове братерство.

Бо мета всіх диктаторів – не єднати, а розділяти, щоб самому якнайдовше владарювати.

На тій війні з нацистською Німеччиною ми були справді бойовими побратимами. І я до останнього свого подиху буду з вдячністю згадувати моїх однополчан росіян – командира полку Героя Радянського Союзу З. Ісхакова, лейтенанта М. Брагіна, старшого сержанта Івана Молохова і багатьох інших синів і дочок Росії, які дорогою до Берліна загинули, визволяючи нашу Україну, наш Київ, моє рідне село Савинці, наш Тернопіль.

Минуть роки, загояться й нові рани. Але в пам’яті нащадків, як і Гітлеру, не буде прощення Путіну від тисяч вдів і сиріт, посивілих матерів і батьків, яким він приніс невиправне горе.

Але закінчити нашу розмову хочу словами щирого привітання тим моїм фронтовикам-побратимам, кому Бог подарував довге життя, хто разом зі мною зустрів сьогоднішній 73-ій День Перемоги.

Не забуваймо тих, хто навічно залишився на тій страшній війні, віддавши за Перемогу найдорожче. Все складніше простягати ниточку від покоління до покоління.І буде страшно, якщо вона обірветься. Бережіть пам’ять про людей, які захистили рідну землю в лиху годину."