Підла тактика росіян: "Вони просто бояться. Це їхні "старшиє братья" так учать. Тому що так воювали в Сирії. А зараз вовком виють, коли американці сотнями їх поклали…", - екс-військовополонений

Про це Ляса розповів в інтерв'ю "Обозревателю", передають Патріоти України.

"- Коли для вас настав той момент, коли ви чітко усвідомили, що все вже позаду, що ви вже вдома фактично?

- Це, напевно, сталося наступного дня, коли за мене взялись лікарі. Мене почали просвічувати всім, чим можна, як можна. Дуже серйозно досліджувати, скажімо так.

- З чим через відсутність нормальної допомоги тоді – довелося зіткнутися нашим лікарям зараз?

- Тут, у Київському військовому госпіталі лікарі стабілізували стан з тиском, бо він у мене "стрибав". Дуже часто боліла голова. Лікарі все це усунули. Зараз мені вже куди краще.

- Це важко - повертатися з полону? Думками. Серцем.

- Повертатися до нормального життя? Я би не сказав. По собі, принаймні, не помічав. Хіба, можливо, є певний дискомфорт при великих скупченнях людей – здається, що на тебе багато уваги звертають.

А так – нічого такого страшного немає.

- А чи є серед тих, кого звільнили разом з вами, ті, кому це важче дається?

- Ніхто з хлопців нічого не говорив. Просто є хлопці, які не хочуть розуміти ситуації. Тобто він поки сидів там, собі понапридумував чогось... Прийшов сюди і хоче так зробити. Хоча коли дивишся зі сторони – одразу розумієш, що це нереально. Тобто коли здорова людина скаржиться на проблеми зі здоров’ям, яких нема…

- Додому хоча б на день після звільнення не вдалося вирватися?

- Ні. До мене мама приїжджала два рази сюди, в шпиталь. Хлопці, які не потребували нагальної медичної допомоги, нагляду лікарів, мали можливість написати рапорт і з’їздити на Новий рік додому, на два-три дні – і повернутися на лікування. А я тоді поїхати не зміг.

- Як ваша мама зараз?

- Краще. Вже заспокоїлася. Скажу чесно, коли був обмін і нас везли вже в Бориспіль – я переживав, що вона теж буде там і у неї почнеться сильна істерика. Але мама не встигла приїхати. Може, це й добре. Мене зустрічав двоюрідний брат, який навчається у Києві. Тобто все було спокійно.

Потім вже, коли мама приїхала сюди, побачила мене, що я вийшов її зустрічати і мої руки-ноги на місці, йду сам – вже не було ні сліз, ні істерики. Вона мужньо все сприйняла.

- У мужнього сина і мама має бути мужньою.

- Я не вважаю себе ані мужнім, ані героєм, як хтось називає. Це неправильно.

- Людина, позбавлена мужності, навряд чи вставала попри те, що її били, аби змусити опуститися на коліна…

- І про це знаєте?.. Розумієте… Просто не хотілося лежати, щоб "козачки" об тебе витирали берці. Доки є можливість триматися гідно – потрібно триматися.

Різні ситуації бувають. Я вважаю, що якщо комусь в полоні довелося сказати щось, що змусили, на камеру, без камери – це не грає ролі. Тому що саме головне – що людина думає. І що вона буде робити далі.

А в полоні основна задача – зберегти життя і здоров’я.

- А ви вже знаєте, що будете робити далі?

- Є певні задуми, плани. Але я поки не готовий про них розповідати. Наразі ж хочу лише одного: поїхати додому, підтримати маму, братів, сестру. Тому що поки я був у полоні, у мене помер тато. Тепер вся відповідальність за них – на мені.

- Коли ви дізнались, що тата вашого більше нема?

- Буквально за три години після того, як це сталося. Мені дали знати. Подзвонили сепаратистам, зв’язалися напряму з Києвом. І повідомили, що сталася така біда.

Відтоді минуло багато часу. У мене була можливість все це обдумати, переварити.

- Скажіть, з боку держави до вас ніяких претензій нема?

- Я не ходив в ліс по гриби, я не заблудився. Був наказ. У мене на руках є витяг з результату розслідування про обставини потрапляння в полон. Ми проходили певні процедури, коли нас забирали. Це нормально. Так має бути. Ні в кого ніяких претензій немає.

- Обіцяних виплат вірите, що дочекаєтесь?

- Наскільки я знаю, закон підписаний і вступив в дію. І мені тепер треба впродовж півроку звернутися за місцем проживання в певні, скажімо так, структури, подати заяву – і чекати.

- Проблеми з документами були у вас? Знаю, у багатьох вони є.

- Я втратив військовий квиток. Щоб його відновити, мені треба буде приїхати у військову частину.

Щоб ви розуміли, коли я вже був тут, в шпиталі, за перших тижня два до мене передзвонили звідусіль, звідки могли передзвонити. Де вони брали номер – я не знаю. Дзвонили з оперативного командування "Захід", "Північ", потім з військової частини, приїжджав командир роти мій, з яким я служив. Він теж був мобілізований, зараз займається сільським господарством. Приїздив, підтримав мене. Постійно тримаємо зв’язок.

Телефонував командир батальйону, в якому я служив. Він зараз далі проходить службу в одному з підрозділів.

Проблем з документами ніяких немає. Які довідки з військової частини мені потрібні були - це все зробили. Які питання були – все вирішується.

Я чув різні ситуації, що там десь когось звільнили заднім числом, не встиг він взяти тут, в шпиталі, документи на руки, а його виписують… У мене таких проблем нема. Наскільки я знаю, і зарплата платилася.

Так вийшло, що я служив в окремому танковому батальйоні. Це окремий військовий підрозділ був, який могли прикомандирувати до іншого підрозділу на підсилення. І у нас було своє матеріальне забезпечення.

А за час, коли я був у полоні, мій батальйон став лінійним підрозділом однієї з військових бригад ЗСУ. І мені телефонували з військової частини і сказали, що там з певних причин була затримка з виплатами – тому вони подзвонили до мене, попросили номер картки, тому що потрібно погасити заборгованість.

Тобто вони самі йдуть на контакт і хочуть вирішити ці питання.

- Ви собі уявляєте, як би могла закінчитись ця війна?

- Вона могла би закінчитися хоч через 3 дні. Коли люди, які надумали собі, що вони мають право забрати частину території і певну кількість мирного населення взяти в заручники, зрозуміють, що це не так.

А мирне населення там і справді в заручниках. Коли ми були в комендантському полку і пізніше, вже в макіївській колонії, з житлових масивів недалеко від колонії терористи вели артвогонь по підконтрольній Україні території.

Неодноразово чули від самих сепаратистів, що от, сьогодні вночі біля школи на стадіоні ГРАДи працювали їхні, тобто здійснювали запуск.

Це не війна – ховатися за спинами! Виходьте в поле!

- Вони так не вміють.

- Вони просто бояться. Це їхні "старші братья", як вони їх називають, їх так учать. Тому що вони так воювали в Сирії. А зараз вовком виють, коли американці сотнями їх поклали…

Ніхто ж не прийшов до них відрізати шматок Ростовської чи іншої області, шматок території. Чому ж вони лізуть?

І саме найгірше для мене – це те, що у країни, яка хвалиться на весь світ, що в них сама сильна, сама розвинена армія, бракує сміливості визнати: так, ми тут присутні.

- Для вас же це не питання – що вони таки присутні? Бо ви бачили…

- Для мене – не питання. Я бачив тих, кого вони називають "добровольцями" і які приїжджають на Донбас. Там, де мене тримали, був військовослужбовець з Сочі, він про себе розповідав, що живе там. Служив у них в батальйоні “Оплот”. Він говорив, що був в Чечні, і прямо звідти їх перекинули на схід України.

Коли він про це розповідав, був вже кінець 2015-го року. Тоді нас забирали на роботи. А він – охороняв. Все бідкався, як його все дістало, що вже хоче додому поїхати – і ніколи більше ніде не воювати.

Дуже було багато таких їхніх військових, які казали, що вже все набридло, що вони не хочуть воювати - але вони бояться йти здаватися в Україну. Бо, по-перше, тому, хто би й захотів це зробити, треба діяти так, щоб його товариш, з яким вони ще вчора були в одному окопі, його не розстріляв за зраду.

А по-друге, вони бояться кримінальної відповідальності, тюрми, бояться, що з ними тут хтось буде розправлятися. Хоча це не так. Я знаю точно, що були сепаратисти, які скористалися програмою СБУ “На тебе чекають вдома” - і все. Пройшов суд і, я впевнений, що вони деякий час вони перебували під наглядом. Але в цьому нічого страшного нема. Особливо, враховуючи, що це – плата за шанс нормально жити далі.

- А чого вартий хоча б той факт, скільки людей, запрошених тією стороною на обмін, просто відмовилися повертатися в окупацію?

- Так. Коли у нас був обмін, нам на зустрічі в Верховній Раді говорили, що багато людей вибрали 8 років в українських тюрмах, аби тільки не повертатися на окуповані території.

І знаєте, скажу таке: в Україні рідні могли вийти на якийсь мітинг, писати звернення, домагатися зустрічей, аби пришвидшити процес обміну. А там такого немає.

Я пам’ятаю, коли в 2015 році, рідні людей, які воювали на тій стороні, в Донецьку зібралися до Захарченка на мітинг - їх просто розігнали. Виїхали "Урали" з зенітними установками, просто почали стріляти понад головами. Їх жорстоко розганяли.

Там за таке люди потрапляють на підвал. І це добре, якщо він з півроку посидить в підвалі, а далі хтось вирішить за потрібне його відпустити, а не він просто помре від якихось хвороб або знущань.

- Але якщо там така обстановка – виходить, ми взагалі не можемо стверджувати, що хоча би приблизно розуміємо настрої серед населення? Співвідношення, умовно кажучи, патріотів і сепаратистів?

- Про настрої можна, я думаю, судити за співвідношенням кількості місцевих в окопах – і людей, які до цього часу працюють на шахтах, двірниками, будь-ким. Я розумію, що людям потрібно виживати. І я радий, що там багато адекватних людей, які за ті 15 тисяч рублів не спішать брати в руки автомат, бігти в окопи.

- Тобто для вас не питання – чи є там за кого воювати? Бо таки є за кого – навіть якщо відкинути питання повернення територій?

- Там є за кого воювати. І я не згоден з людьми, які говорять, що цю територію треба відрізати, як апендицит. Або зробити зачистку – так, як Росія зробила в Сирії. Це просто неможливо. Ми мусимо відновити територіальну цілісність України. Бо то наша земля. І там є наші люди."