"Про особливості національної медицини", - Євген Комаровський

Про це для журналу "Новое время" пише лікар і телеведучий Євген Комаровський, передають Патріоти України.

"У мене складне ставлення до нинішньої реформи української охорони здоров'я. З одного боку, її кроки правильні та давно назрілі, але зовсім не підкріплені юридично, економічно та інформаційно. Всі прекрасно розуміють, що нинішня команда МОЗ — тимчасова, як і постать в. о. міністра. Всі знають, що будуть парламентські вибори, відповідно, новий Кабінет Міністрів. А ті, хто прийдуть, вони хто будуть?

У політиці, кого не візьми, всі проти нинішньої глави МОЗ. За неї діючий прем'єр-міністр, але скільки людей навколо говорять, що на наступних виборах ця команда до влади може не дійти. Дуже багато нинішніх розважливих починань МОЗу не можуть бути реалізовані через дефіцит коштів, а кількість недоброзичливців, які хочуть, щоб ця команда щось вкрала або в чомусь помилилася, зростає.

Я б дуже хотів мати запевнення влади на наступні вибори, що реформа медицини не має зворотної сили. Раптом прийде знову затятий досвідчений чиновник, який відновить совкову медицину і буде нам розповідати, яка вона унікальна. Перш за все я дуже боюся. Тому так, ми рухаємося у правильному напрямку, але слизькою дорогою. Йдемо голі та босі, а шансів досягти мети у нас небагато. Крім того, вцілілі та ті, що вирушили в путь періодично сумніваються, а чи треба їм цим шляхом ходити? Міграція професійних медичних кадрів за кордон величезна.

З квітня, за задумом реформаторів, нам усім доведеться підписати декларації зі своїми лікарями.Однак впоратися із цим за час, що залишився до парламентських виборів, — нереально. Я спробував зробити це в своєму місті Харкові. Знаю доктора, якого поважаю і бачу своїм лікарем. Але в нинішніх списках немає ні його поліклініки, ні його прізвища. Тобто цього я зробити не можу. Чому? Не знаю. Але якщо так працює система в Харкові, то в маленьких містах — ще гірше.

Проблеми не тільки в цьому. Не може МОЗ і вся система охорони здоров'я існувати окремо від країни, вона живе за її законами. Наприклад, ви — пацієнт, який приходить до мене з пневмонією. І я кажу — це запалення легенів, його потрібно лікувати ось цими ліками. Але у мене немає грошей на ці ліки, а якщо є, то ці ліки в аптеці підроблені. От і реформуйте на здоров'я. Всі говорять правильні речі, але в країні немає грошей на ліки і хороших лікарів, немає чинного закону, який суворо карає за фальсифікацію медичних препаратів.

Люди в Україні часто говорять: хочемо європейську медицину. Так от, для початку їм потрібно пояснити, що це таке — європейська медицина, щоб розвіяти ілюзії. У європейській медицині немислимо, щоб при високій температурі дитини лікар прийшов до вас додому за викликом. Цілий лікар, та ще й з медсестрою! А ви йому 100 грн дали і дивувалися, чому він незадоволений. У кожної жінки є сережки або каблучка, але ж ніхто не думає, що десь там у Бельгії персональний ювелір робить їх особисто для неї. Механік не приїде до вас додому лагодити ваш автомобіль, він запросить вас на станцію техобслуговування. Але ми звикли, що лікар до нас приїжджає додому. Унікальність професії лікаря у нас втрачена, тому ми навряд чи зрадіємо по-справжньому європейській медицині.

Є речі, на які я в європейській медицині молюся, — це гарантія якості ліків у аптеках, відсутність горезвісного "потерпи". Ніхто не робитиме людині боляче, якщо є можливість цього уникнути. І ти знаєш: якщо доля від тебе відвернеться і ти помиратимеш, медицина гарантує якість смерті — ти не помиратимеш у муках і на мокрих простирадлах. І пацієнт, і лікар — люди, яких європейське суспільство поважає.

У нас є своя, українська національна медицина з "фуфломіцінами" й оксоліновою маззю, яка чомусь відрізняється від глобальної світової, заснованої на доказах і дослідженнях. Українські лікарі рідко лікують за міжнародними протоколами, говорять про необхідність локальних. Але локальні протоколи в більшості випадків не потрібні.

Наприклад, є протокол надання амбулаторної допомоги в педіатрії. Прийшли батьки зі скаргами. З характеру скарг випливає конкретний протокол обстеження і конкретні дії за його результатам. Ці протоколи універсальні та єдині для всього світу. Всі на світі педіатри на високу температуру дитини або атопічний дерматит реагують однаково. Інша справа, медицина стаціонарна: інфаркт, онкологія, коли ми просто змушені через нашу бідність придумувати місцеві правила допомоги, тому що держава не може виділити коштів на такий протокол. У 5% випадків важливі локальні протоколи, що враховують економічні можливості держави, наявність ліків від місцевих виробників, та інше. У всіх інших випадках дії лікаря в Україні не повинні відрізнятися від дії та призначень лікаря в іншому кінці світу.

Відмовитися від швидкої допомоги в її нинішньому вигляді, — злочин. Повинен з'явитися сімейний лікар, який знає: якщо його пацієнт із температурою або високим тиском звернеться не до нього, а в швидку, то він не заробить своєї частини грошей. Потрібно виростити нормальних парамедиків, здатних зробити все можливе, щоб рятувати життя в екстрених випадках. Тільки тоді можна прибрати швидку в нинішньому її вигляді.

Це важлива тема, але дивіться, яка "нудна". У нормальній країні на тему медичної реформи раз на тиждень має бути глобальне політичне ток-шоу, яке роз'яснює людям, чому важливі медичні протоколи, якою має бути швидка допомога. Але нашій цікавіше всоте обговорити, якою мовою нам говорити і кому ще пам'ятник знести.

Спалах кору українців дійсно налякав. Але, і я говорив про це, люди починають змінюватися тільки тоді, коли побачать реальні смерті. Без труни у дворах ми у вакцинацію не віримо. Але я не хочу, щоб людьми керував страх. Я хочу, щоб ними керували знання. Ми звикли лякатися, а мені огидно працювати з людьми на такому рівні.

Я вкрай незадоволений ситуацією з вакцинацією в країні, проблеми не припинилися. За окремими позиціями до 40% населення не щеплені. Ми багато говоримо про дітей, а який відсоток дорослих щеплений від дифтерії? У кращому разі 1%. Нам досі щастить, що в Україні циркулюють дифтерійні палички зі слабким токсином. Але варто сюди прилетіти людині з Ємену, Бангладеш або Венесуели, де існує реальна епідемія дифтерії і поширюється високотоксикогенна дифтерійна паличка, все може змінитися вмить. Утішає тільки, що, якщо подібна епідемія рвоне в Україні, всі сусідні цивілізовані країни постачатимуть нам сироватку, щоб убезпечити себе.

Відсутність колективного імунітету від таких хвороб — проблема національної безпеки. Але у нас в країні немає органу, який займається національною безпекою. Той, який є, зайнятий чимось зовсім іншим.

Не щепленнями єдиними. В країні не працює комплекс профілактики і раннього моніторингу захворювань. Сімейний лікар повинен розповідати пацієнтам, які обстеження та процедури потрібно пройти в 30, 35, 40 років, щоб не хворіти. Більш того, йому повинно бути вигідно послати вас на ранню діагностику. Він повинен розуміти: якщо ви будете гіпертоніком, то почнете ходити до нього десять разів на місяць за ті ж гроші. Але вони так не вміють працювати. Наші медичні вузи навчилися випускати лікарів для цієї "національної" медицини, де медпрацівник живе не за рахунок вміння добре лікувати, а за рахунок свого пацієнта. Конфлікт в. о. міністра з київським медичним вузом багато показав. І що? Хтось міністра підтримав? Стара система негайно відреагувала на спробу в неї втрутитися.

Уляна Супрун незрозуміла мені. За всіх її добрих починаннях у неї величезна проблема з комунікаціями. Вона якимось чином примудряється налаштувати проти себе 90% населення. Навіщо публічно говорити про своє ставлення до свята Восьмого березня? В Україні в більшості своїй воно інше. Якщо ти міністр, публічна фігура, працюй з суспільством акуратно. Не розуміючи тебе, не довіряючи тобі, воно не довірятиме тому розумного і правильному, що ти робиш.

Я хочу бути оптимістом, але мене ніщо не радує. З одного боку, бачу все більше публікацій від адекватних лікарів у Фейсбуці проти "фуфломіцинів", з іншого — черги в аптеках за ними не зменшуються. Кількість фальсифікату в аптеках теж не скорочується. Повна зневага до закону залишається. Залишається дефіцит, приниження лікарів.

Мене багато тримає в Україні, і я звідси не поїду. Хоча, хто знає, може, завтра прийдуть швондери і скажуть: ми до вас, лікарю...

Я зараз допомагаю людям, які все ж залишаються тут, навчаю їх як пережити час до реформи нинішньої медицини. Мрію, що ці нововведення хоч колись настануть, і тоді я вчитиму не матусь, а сімейних лікарів. Так що будемо боротися."