Привіт, Москва: Артилерія ВДВ в рази наростила «м’язи»

"Донедавна існував стереотип, що десантники — це такі собі «поліпшені піхотинці», яких викидають із парашутами з літальних засобів і які далі мають сподіватися на Божу прихильність і вдале приземлення. А вже потім, на тверді, ці хлопці беруться виконувати поставлене завдання," - пише Геннадій Карпюк на сторінках Військового навігатора, передають Патріоти України.

"Звісно, певний реальний фундамент у цього уявлення таки існує. Але правда в тім, що українські десантники на полі бою спроможні застосовувати практично весь спектр озброєння та військової техніки. Зокрема, артилерійської.

Хоч би в складі якого війська перебував артилерист, його головне завдання — вогневе ураження противника. До початку АТО в українській армії існував підхід, що в цьому процесі частка ракетників та артилеристів становить до 70%. Проте досвід бойових дій на Донбасі свідчить про таке: вирішальна частка участі гармашів у справі ураження ворога доходить до 90%. Зокрема, це стосується артвогню частин Високомобільних десантних військ.

— До 2014-го відбувалося скорочення та оптимізація артилерійської компоненти десантного війська. Із жахом згадую, як це призвело до того, що в складі аеромобільної бригади лишався гаубичний дивізіон на Д-30. І навіть його збиралися обмежити. Нині виходимо на пристойний рівень озброєння десантних бригад, у яких достатньо САУ, мінометів та й Д-30 стало значно більше, — розповідає заступник командувача — начальник управління ракетних військ та артилерії ВДВ ЗС України полковник Сергій Артамощенко.

— Війна підказала, яку конфігурацію артилерії потребують сучасні десантні підрозділи? Як на мене, на відміну від багатьох армій світу, нам бракує легкого артозброєння. Ваша думка про використання за натовським зразком 60-міліметрових мінометів, таких, як ротний М224 армії США, що перебуває на озброєнні піхоти й десантників, — цікавлюся в співрозмовника.

— Ми наближаємося до запровадження й такої зброї (перспективний міномет М60 «Камертон» київського заводу «Маяк». — Авт.). 120-міліметровий міномет «Молот» пройшов тернистий шлях узяття на озброєння, і ми ним користуємося. Так, безумовно, такі речі, як 60-міліметровий міномет, теж потрібні. Але для всього є своє краще місце й кращий час для застосування. Цей зразок має обмежені дальність стрільби та дію ураження. Якщо бій веде батальйон, то наявність таких засобів не надто підсилює ефективність вогневого ураження противника. А от якщо працює група у варіації ДРГ, мобільного спецзагону, то ці міномети надзвичайно актуальні. Виходячи з того, яке ОВТ наразі є, наш компонент номер один — це самохідні гаубиці й міномети на базі багатоцільового легкоброньованого тягача. Хотілось би, щоб у нас були артсистеми, дальність ведення вогню яких перевищує характеристики подібної техніки противника. Також слід удосконалювати засоби виявлення та позиціонування сил ворога.

Спеціально не готують артилеристів для частин ВДВ. Сюди приходять «чисті» гармаші. Відтак офіцери опановують повний цикл повітрянодесантної підготовки, адже їм треба стрибати з літака разом із підлеглими слідом за гаубицями або самохідними мінометами «Нона», що також спускаються з неба під куполами. Артилеристи-десантники мають добряче засвоїти цю специфіку. Передусім те, що рейдові загони десанту почасти залишаються сам на сам із противником: діють автономно, з мінімальним боєкомплектом. Тому артилеристів у тільниках готують так, щоб бездумно не витрачали снаряди, ракети або гранати. Інший аспект: артилерія десанту має порівняно вищу динамічність і мобільність у діях. Зазвичай їй ставлять завдання, які слід виконати за короткий час, аби завдати супротивникові відчутного вогневого ураження. Необхідні навички гармаші ВДВ закріплюють на навчаннях, яких нині не бракує. Під час одного з них було відпрацьовано переміщення за 10 діб шістьма полігонами з виконанням бойових завдань. До того ж бійці до останнього часу не знають, на яких полігонах і за якою легендою все відбудеться.

До речі, на навчаннях зазвичай працює й наукова група командування ВДВ, яка має дослідницькі завдання. Як приклад — виконання вогневого завдання з поромної переправи взводом ракетних систем залпового вогню. Багато хто цей метод критикував: мовляв, нічого в тому немає гарного. Умовний противник діяв із протилежного боку Канівського водосховища. Треба було вплинути на противника, аби висадити на березі десант. Виникла потреба завдати вогневого ураження резервам, які підтягував «ворог». І так, щоб наші передові частини успішно закріпилися, створивши плацдарм (Ржищівський полігон). Рішення було адекватне, відповідало правилам і курсу стрільб. Пором із «Градом» вода не розхитувала, бо його фіксували катери з двох боків. Та й стрільбу тоді вели непрямою наводкою. Хоча й вона може бути ефективною.

На думку Сергія Артамощенка, перспектива десантної артилерії — у розробці мобільних мінометних та артилерійських комплексів на базі колісних автомобілів типу «Барс» або «Спартан». Вони повинні мати сучасну навігаційну апаратуру, значну автономність дій, здатність протягом короткого часу готувати належні дані й відкривати вогонь. Це загальносвітова тенденція. Наприклад, у США майже 15 років тому почали розбудову страйкер-бригад як проміжного варіанта між легкою піхотою та бронетанковими частинами. Їхня концепція імпонує командуванню українських ВДВ. У основі страйкер-бригади — восьмиколісні бронемашини Stryker. Такі частини оперативно транспортують літаки C-130, C-17 чи C-5. Страйкер-бригада озброєна понад 300 одиницями машин сімейства Stryker (широка гама моделей), має кількість 4,5 тис. бійців. Підрозділи та їхня техніка добре себе зарекомендували в Іраку та Афганістані.

Але зациклюватися лише на броньовиках не варто. Українському десантові доцільно мати під боком власні комплекси РСЗВ. Артилерії слід забезпечувати повітрянодесантні сили, які вирушили в рейд, якісною вогневою підтримкою на максимально можливій дальності. Тому наразі триває розвиток цього напрямку.

— Напевно, чули про комплекс «Верба»? Це реактивна система залпового вогню на базі КрАЗу-6322 та бойової частини БМ-21 «Град», яку розробили харківські конструктори. Її ще випробовують, та ми покладаємо на неї неабиякі сподівання, — зазначає полковник Артамощенко. — Що там казати, коли її можна в сім разів швидше за «Град» перезаряджати, у неї вища точність вогню, нова захищена система зв’язку. Розмови йдуть і про розробку нової САУ калібру 155-міліметрів. Чекаємо на неї теж, як і на надходження сучасного звукометричного комплексу артрозвідки — такого, як РАЗК «Положення-2». Загалом нам удалося потужно наростити кількість артилерійських систем. Ці «м’язи» ВДВ збільшено вчетверо. Відповідно зросла й вогнева міць кожної бригади. Але потрібні сучасні технологічні «очі» та «мізки» в сенсі оперативного розуміння ситуації та швидкого впливу на неї. Завдяки волонтерам у нас є відповідні програмні комплекси, але проривом стане промисловий масштаб такого забезпечення.

Досвід початкового етапу війни довів: командирам ланок взвод — рота — батальйон придавали артилерію, але вони не могли правильно ставити їй завдання. Командування ВДВ сприяло тому, що тепер курсанти Одеського військового інституту, складаючи державний іспит, керують десантним взводом і приданим артпідрозділом.

— Коли я був за кордоном, мене вразило те, що загальновійськові командири в арміях НАТО додатково проходять ґрунтовні курси управління приданими силами — артилерією, авіацією, зв’язком тощо, — розповідає Сергій Артамощенко. — Львівська академія орієнтована на підготовку артилеристів для Сухопутних військ. Ми неодноразово піднімали питання: слід вводити до складу вишів навчальні взводи, які з першого дня готуватимуть гармашів із десантною специфікою. Приміром, раніше в Одесі вчили артилеристів з особливостями застосування в морській піхоті. Я саме так і вчився, досконало знаючи спецтехніку, про яку мої сухопутні колеги тільки чули. А ми змушені витрачати час, аби доводити до потрібної кондиції офіцерів-артилеристів. Приміром, учити правильно готувати техніку та обладнання до десантування. Ця проблема стосується й зв’язківців та інших фахівців, які приходять у ВДВ."