"Путін завжди хотів або "кишенькову" Україну, або нефункціональну", - The Atlantic

«Вам американцям потрібно більше слухати», - сказав президент Росії Володимир Путін, перш ніж посол США Вільям Бернс встиг сказати бодай слово, передаючи документи про своє призначення на дипломатичну роботу в Москві. «Ви не будете більше отримувати все на ваших умовах. У нас можуть бути ефективні відносини, але тільки не на ваших умовах», - додав Путін.

Це був 2005 рік. І впродовж всіх подальших років американський посол знову і знову чув ці непривабливі й грубі слова, які за своїми якостями були такими ж, як і російський президент, який їх промовляв. Про це в статті для The Atlantic пише екс-посол США в Росії Вільям Бернс, нагадуючи, що на момент його призначення Путін був президентом вже п’ять років, передають Патріоти України.

З багатьох сторін він здавався протилежністю до Бориса Єльцина: він був молодшим, тверезим, компетентним, тяжко працював і був жорстким. Опираючись на подорожчання нафти й успіхи незначних реформ у свої перші роки роботи, а також на успіх у Другій Чеченській війні, Путін хотів показати, що Росія більше не буде «кімнатною рослиною» великої міжнародної політики.

Ще на початку свого президентства Путін намагався випробувати свій підхід на президенті США Джорджі Буші-молодшому, запропонувавши йому партнерство, яке б служило інтересам Росії і її прерогативам. Він уявляв спільний російсько-американський фронт у війні проти тероризму після терактів 11 вересня 2001 року. За це Кремль хотів, щоб Вашингтон змирився з російським впливом на всій пострадянській території без розширення НАТО за межі Балтії й без втручання у російську внутрішню політику. Але російська сторона не мала жодних аргументів на свою користь, щоб втілити такий обмін. Адміністрація Буша не мала жодного бажання і не бачила ніяких причин йти на якісь поступки заради російської допомоги проти «Аль-Каїди». Буш не мав бажання щось пропонувати країні, чия сила занепадала.

Згодом надмірності «путінізму» почали зжирати успіхи режиму. Корупція поглибилися, тому що Путін з її допомогою намагався зміцнити політичний контроль і монополізувати багатство в межах кола його друзів. Його підозрілість до мотивів Америки теж посилилася.

«Почуваючись некомфортно в умовах політичної конкуренції й відкритості, Путін ніколи не був демократизатором. Так я писав у повідомленні Держсекретарю Кондолізі Райс. Просування демократії було для нього «троянським конем», націленим на досягнення американських геополітичних інтересів за кошт Росії й знищення сфери впливу, яку він вважав правом великої держави. Коли В Помаранчева революція в Україні й Революція троянд у Грузії повалили проросійських лідерів, невралгія Путіна посилилася», - пише дипломат.

Він пригадує, як у жовтні 2006 року разом з Кондолізою Райс провів зустріч з Путіним біля багаття в президентському маєтку на околицях Москви. Чекати довелося три години. І це стало типовим його способом вибивати з колії й принижувати іноземних лідерів. Райс спокійно змарнувала цей час, дивлячись російські спортивні канали. Вона не проявляла жодного роздратування, коли аудієнція нарешті відбулася. Розмова була розмитою, аж поки Держсекретар не почала висловлюватися проти російської ескалації у відносинах з Грузією і її лояльним до НАТО і Заходу президентом Михеїлом Саакашвілі. Як більшість членів політичної еліти Росії, Путін очікував пошани від менших сусідів. А Саакашвілі дуже непокірним.

Аура залякування російського президента часто посилюється його контрольованою манірністю, модульованим тоном і стійким поглядом. Але він може стати дуже активним, якщо захоче накреслити якусь точку. Його очі починають блищати, а голос підвищується. Стоячи перед вогнем, Путін махнув вказівним пальцем і застеріг: «Якщо Саакашвілі щось почне, ми це закінчимо». Райс в цей момент теж підвелася. Вона була на кілька дюймів вищою від російського президента через підбори. Вигляд американського Держсекретаря тільки погіршив настрій Путіна. «Саакашвілі лише маріонетка США», - сказав він різко, - «Вам краще забрати свої ниточки, перш ніж не почалися проблеми».

Трохи пізніше розмова біля вогнища перейшла до більш м’якого тону. Але напруга через Україну і Грузію не вщухла. Путін продовжував тиснути. Адміністрація Буша-молодшого хотіла, щоб шлях Києва і Тбілісі до членства в НАТО увійшов у її політичну спадщину. І це непокоїло автора. У лютому 2008 року він написав особистого електронного листа Держсекретарю Кондолізі Райс, в якому наголосив, що Путін буде розцінювати процес надання членства в НАТО Україні й Грузії як серйозний виклик. «Сучасна Росія відповість. Це створить родючий ґрунт для початку втручання в Криму і на Сході України. Перспектива початку подальшого російсько-грузинського конфлікту буде високою», - йшлося в листі.

Через кілька місяців після того Путін втягнув Саакашвілі у конфлікт, Росія вторглася в Грузію. Весь цей час репресії вдома посилювалися. За два тижні до суперечки Путіна з Райс біля багаття була вбита журналіст Анна Політковська, яка висвітлювала звірства війни в Чечні й викривала різні порушення в російському суспільстві. Її вбили на день народження Путіна. Автор пригадує, що пішов на похорон Політковської, щоб висловити свою повагу їй і ідеалам, які відстоюють США.

Наступного року під час неофіційної розмови з американським послом Путін звинуватив посольство США і неурядові організації у фінансуванні критиків Кремля перед парламентськими виборами у Росії. «Зовнішнє втручання у наші вибори ми терпіти не будемо», - сказав російський президент.

Зі спокійним тоном Бернс пояснив йому, що такі звинувачення безпідставні. І що результат виборів у РФ визначать лише росіяни. Путін послухав, усміхнувся, стиснувши губи, і сказав: «Не думайте, що ми не відреагуємо на зовнішнє втручання».

Президент Барак Обама зустрівся з Путіним у Москві в липні 2009 року. І Бернс супроводжував його, обіймаючи посаду заступника Держсекретаря з політичних питань. Путін тоді поступився кріслом президента Дмитру Медведєву, а сам став прем’єр-міністром, хоча остаточні рішення ухвалював саме він. Дорогою на дачу російського прем’єра, автор запропонував Обамі розпочати зустріч з питання. Чому б не запитати Путіна, що, на його думку, було правильно у російсько-американських відносинах, а що – ні? Путін любить, коли запитують про його думку. І він точно не сором’язливий. Можливо, дозволивши йому виговоритися, з’явився б хороший тон для розмови. Обама зауважив цю пораду.

Коли американський президент озвучив питання, почався 55-хвилинний монолог Путіна, переповнений скаргами, гострими відступами і їдкими коментарями. Бернс сидів і думав над мудрістю поради, яку він дав Обамі, і своїм майбутнім в адміністрації демократів. Обама ж терпляче слухав, а потім озвучив свій твердий меседж про можливість «перезавантаження» відносин. Він буквально говорив про відмінності між країнами й не згладжував тих проблем, які Росія створила в Грузії своїм вторгненням. Він сказав, що розбіжності не повинні затьмарити можливості взаємної співпраці. І це не в американських інтересах. А російсько-американські відносини можуть бути корисними для міжнародного порядку. За словами Обами, Вашингтон і Москва повинні дослідити можливості співпраці без роздування очікувань. Путін був стривожений, але сказав, що хоче спробувати.

Автор пригадує, як через вісім місяців після того він супроводжував Держсекретаря Гілларі Клінтон на дачу Путіна. Раніше того дня перед пресою російський президент говорив про американські економічні проблеми й скептично оцінював серйозність намірів США зміцнити економічні відносини з Росією. Перед зустріччю на дачі Бернс говорив з Клінтон про любов російського автократа до великих тварин, а також про образ напівголого «мачо», який він намагався собі збудувати. Під час зустрічі Клінтон згадала про зусилля російського президента у захисті сибірських тигрів. Після цього Путін став жвавим як ніколи. Він повів Клінтон і Бернса у свій особистий кабінет, де показав велику мапу Росії й місця за Полярним колом, де він побував, рятуючи ведмедів. При цьому він запропонував Клінтон і її чоловіку приєднатися до нього наступного разу. Держсекретар чемно відмовилася, але пообіцяла передати запрошення Біллу Клінтону.

«Коли ми поверталися в Москву після зустрічі, Клінтон посміхнулася і сказала, що ні вона, ні її чоловік не будуть проводити свою літню відпустку з Путіним за Арктичним колом», - йдеться в статті.

Коли Путін вирішив повернутися в крісло президента у 2012 році, він був здивований масовими вуличними протестами у Росії, які були продиктовані невдоволенням середнього класу поглибленням корупції й фальсифікацією парламентських виборів. Клінтон почала підтримувати демонстрантів, і Путін прийняв це близько до серця. На думку автора, саме через це у 2016 році він влаштував широку кампанію з втручання в американські президентські вибори, щоб підірвати шанси Клінтон на перемогу.

Після революції в Україні у 2014 році відносини між США і Росією почали розвиватися за знайомою закономірністю. Після нетривалого періоду надії починалася напруга. І так було з Біллом Клінтоном і Джорджем Бушем-молодшим до Барака Обами. Після того, як проросійський президент втік з України через масові протести, Путін анексував Крим і вторгся на Донбас. «Якщо він не міг отримати покірний уряд в Києві, він хотів створити наступне, що вважав найкращим – нефункціональну Україну», - пише автор.

Впродовж багатьох років Путін кидав виклик Заходу в таких країнах, як Україна і Грузія, де у Росії були високі ставки й великі апетити йти на ризик. У 2016 році, через рік після того, як Бернс полишив посаду в американському уряді, російський президент побачив можливість напряму кинути виклик Заходу – влаштувати атаку проти цілісності його демократії.

Хто втратив Росію? Це старе і помилкове питання. На думку автора, Росія «ніколи не була нашою», щоб її можна було втратити. Росіяни втратили віру і впевненість у собі після Холодної війни, яка їм була необхідна для перебудови своєї країни й економіки. В 1990-х роках РФ зіштовхнулася з трьома одночасними процесами трансформації. По-перше, комунізм розвалився і доводилося переходити до демократії й ринкової економіки. По-друге, СРСР розвалився і забрав з собою у могилу ту безпеку, яку він забезпечував Москві. По-третє, смерть Радянського Союзу знищило імперію, яку росіяни намагалися підтримувати впродовж кількох століть. Жодну з цих проблем не можна вирішити в межах одного покоління і за кілька років. І нічого з цього не можна було виправити зовні.