"Російська пастка, або На чому тримається дивна любов українців до агресора", - Кокотюха

Про це у своєму блозі пише український письменник Андрій Кокотюха, передають Патріоти України.

"Гарні відносини кращі за погані. Любов гідніша за ненависть. Мир — добро, війна — зло. Навряд чи з цими простими істинами хтось стане сперечатися. Агресор, що вдерся до твого дому зі зброєю, через хвилину після вторгнення готовий запропонувати мир та любов. А значить, потрібно не опиратися, змиритися, підкоритися, повертатися правильним боком і регулярно платити данину. Тоді відносини між сторонами складуться добре, війни не буде, а там, дивись, і до любові недалеко. Як тут не згадати про стокгольмський синдром.

Росія обрала для себе саме таку манеру поведінки. Джордж Орвелл у труні перевертається щоразу, коли Володимир Путін у третьому тисячолітті втілює у життя теорії печерної диктатури, виведені письменником від імені неіснуючого Еммануеля Голдстейна: "Війна — це мир". Але свій вибір Росія зробила не за Путіна і навіть не за Сталіна. Ще цар Петро І ввів створену ним Російську імперію у стан перманентної війни. А референс взяв із практик Золотої орди, коли самі московські царі сотні років правили під наглядом монгольських ханів, регулярно платили данину і жили від набігу до набігу кочових розбійників.

Однак цар Петро залишив нащадкам, хоч Романови вони, хоч радянські партійні лідери, хоч офіцери держбезпеки, спадок значно цінніший, ніж військова агресія, — звичку тиснути кількістю, а не вмінням, і жити бідно, але погрожувати всьому світу. Йдеться про послідовну культурну експансію, яку Росія не припиняла навіть під час найруйнівніших воєн. Усюдисущі культурні центри стали для російських правителів запобіжником, що дозволяє їхній державі не вибухнути. І не згоріти в роздутих своїми ж силами пожежах.

Росія торгує вуглеводнями. Частина грошей йде на представницькі витрати, що дозволяють широко представити тій же Європі культурну велич войовничої країни. Загадкова російська душа — слоган, вигаданий у середині ХІХ століття на експорт. Якщо прийняти, що душа — загадкова, не потрібно шукати логічних пояснень того, що відбувається у Росії та манері поведінки її громадян відносно всього іншого світу.

Запитаєте, до чого все це? Відповім: тільки так можна пояснити результати останнього опитування, проведеного Київським міжнародним інститутом соціології (КМІС). Вони показують, що останнім часом українці стали краще ставитися до Російської Федерації. Водночас, що росіяни Україну як не любили, так і не люблять. Як не процитувати Ільфа і Петрова: "Мені не домогтися від вас, Корейко, того, чого домігся друг мого дитинства Коля Остен-Бакен від польської красуні Інги Зайонц. А він домігся від неї любові".

Нас не люблять — але ми наполегливо, незважаючи ні на що, не помічаючи війни, насильства та агресії з боку найближчого сусіда, продовжуємо його любити. Добре ставляться до Російської Федерації, за даними КМІС, 38% наших співгромадян. Як мінімум 10 млн не тільки дорослих, а й дітей. Адже це їм, народженим вже у незалежній Україні, бабусі, які виросли на казках Пушкіна, продовжують їх читати. "Там руський дух, там Руссю пахне".

Ніхто не надає руйнівного значення позитивним емоціям, які внуки отримують від ласкавих бабусиних голосів. Альтернативи казкам Пушкіна як обов'язковому виховному читанню в дитинстві сотні тисяч українців вперто не бачать досі.

От вона, "російська пастка". Багато з тих, хто читає цей текст зроблять однозначний висновок: автор — записний русофоб, бореться із генієм Пушкіна. А великою мірою закликає викреслити російську культуру зі вжитку українців. Через своє невігластво ставлячи її значення для світу і велич під "бандерівський" сумнів.

Розвиваючи тему, багато співгромадян скажуть: от чому орієнтація на Європу і США — це добре і правильно, а любити Росію і бути носієм проросійських поглядів — ні. Війна — це політика. Сиділи б ми тихо, не лізли на Захід, де на нас ніхто не чекає, і панували б на нашій території мир та любов.

Отже, добре ставлення до Росії у мільйонів українців з війною не пов'язане. Дивна любов до агресора тримається на пам'яті про казки Пушкіна, на яких ми виросли. На Толстому, Достоєвському і Чехові — але ж із ними в один час писали Золя, Мопассан і По. У нас чомусь їх не культивують, хоча вони теж визнані світом класики. І на російських радянських фільмах в ефірі Інтера. Українці продовжують любити войовничу Росію тільки за те, що вона милостиво дозволяє користуватися власною культурною спадщиною. Та ще й вважати це велике своїм."