"Шахта "Бутівка" завжди була гарячою точкою, але ми добилися того, що ця позиція практично в тилу", - Олександр Охріменко

Про це комбат 72-ї бригади Олександр Охріменко розповів виданню Цензор.НЕТ, передають Патріоти України.

"Коли в нас є втрати, я не виправдовуюсь, що це ж війна – і без них майже неможливо. Я шукаю причину в собі. Якщо є втрати, значить, я щось однозначно не доробив.

Під Ізвариним

1 березня 2014 року нас підняли по тривозі. Тоді я був начальником штабу 1 батальйону, який один із перших з усієї бригади вийшов у район виконання бойових завдань. 8 березня ми вийшли на Житомирський полігон, провели навчання і вирушили спочатку в Запорізьку область, а потім на околиці Донецької. 9 травня, коли наш 2 батальйон звільняв Маріуполь, ми були у них у резерві.

Ясно, що спочатку в мене були і внутрішні переживання і страх. Але на бойові дії я себе налаштував, коли ми переміщалися з Амвросіївки в район Червонопартизанська. Це було десь в середині червня 2014 року. Тоді ми з боєм займали висоту біля кордону. До РФ було кілька кілометрів. І на другий чи на третій день, 22 червня зранку, коли особовий склад навіть ще не був добре окопаний, я вперше в житті почув свист мін над головою. І ось тоді в мені відбулося якесь внутрішнє переналаштування - я усвідомив, що це війна. Як не дивно, згадалося все, чого навчали: як оформляти карти, як організовувати бій. Після того ми почали робити бліндажі, окопи, укріплення. Звичайно, тоді все важко давалося, але отой кістяк – наша контрактна механізована рота була добре підготовлена і дуже ефективна в усіх відношеннях. І бойові машини, які у нас там були, вони теж працювали непогано, тому що водії-механіки і навідники-оператори до того з парка не вилазили – лагодили техніку.

А далі було оточення під Ізвариним. Перші масові втрати неподалік від нас – це Зеленопілля. Коли з території РФ повністю накрили "Градами" наметове містечко з українськими підрозділами - ми все це бачили, бо знаходились на відстані десь до 20 км від того місця. Нас тоді теж доволі інтенсивно обстрілювали, але не масовано. Сильна активність у наш бік почалася після того, як ми взяли під свій контроль Червонопартизанський пункт пропуску, вигнавши звідти незаконні озброєні формування. Стало зрозуміло, що тепер бойовики самі не зможуть нас вибити звідти. І цього б не сталося, якби усі наші підрозділи не залишились практично без забезпечення, як БК, так і продовольства. А підвезти нам щось можливості не було, бо ми опинились в оточенні. Дехто з бійців тоді, в більшості серед мобілізованих хлопців, впадали у відчай. Але що допомогло в цій ситуації – це офіцери, які незважаючи ні на що, виконували роботу, а решта людей вже йшли за ними.

Був момент, коли до нас на підтримку йшли групи, але не дійшли. Які це були підрозділи – мені не відомо. Ймовірно, вони були зупинені противником на маршрутах руху до нас. Коли з моменту крайнього конвою по забезпеченню БК і продовольством пройшло три тижні, в нас майже нічого не залишилось. Артснарядів вже не було, були набої до стрілецької зброї, дещо з БК до бойових машин, але щоденні обстріли давали про себе знати – регулярно влучаючи в наші "БМП", відповідно їх ставало все менше і менше. Зверху ми отримували накази "очікувати". Можливо, нам все знати і не було потрібно і дійсно планувалися якісь операції, але коли сталося так, що та кількість людей, яка залишилась, не могла погрузитися на машини і вийти, тому що їх не вистачало, визріла пропозиція щодо переходу через державний кордон із залученням представників місії ОБСЄ, тобто вихід через Росію.

Тоді швидко треба було вирішувати: або ми йдемо в глибину держави, але забираємо максимум третину особового складу, бо решта просто не влізе на техніку, або ми лишаємось тут і чекаємо, кожен день втрачаючи, або виводимо людей через Росію. І вирішили зробити останнє – це було загальне рішення командирів різних підрозділів. Ми оцінювали ситуацію всебічно і дане рішення доповіли до самого вищого керівництва. Вони його сприйняли як дезертирство. Після цього ми ще декілька днів знаходились на позиціях. Не пам’ятаю точно, третього чи четвертого серпня, десь з 8 години до обіду йшов безперервний артобстріл по нас з території Росії. З бліндажів люди просто не вилазили. Усі сиділи – і слухали, як вибухає наша остання техніка. Це був край, і нам знову ж таки, що морально, що фізично було важко прийняти рішення щодо виходу через ворожу територію, але треба було щось робити – і люди вийшли. Я пам’ятаю навіть кількість – близько 450 чоловік. Але ще одна частина підрозділу вийшла з оточення в глиб нашої держави, їх прикривали десантники 95 бригади. Проте сенс в тому, що інформацію про їхній вихід в такий спосіб намагалися не розголошувати, тому противник був зосереджений на тому, що через кордон підуть усі наші війська, що були тоді там. Я досі переоцінюю ту ситуацію - і впевнений, що рішення було правильне. Бо як би там хто не говорив, а основне – люди, а вони залишились живі.

4 - 5 числа ми перетнули кордон, а 10 повернулися на територію України, звісно, що негідниками. Ми розуміли, що так просто нам це не минеться. Очікували, звісно, гіршого, але, можливо то було таке покарання, або заохочення, проте нас всіх перевели в 30 бригаду формувати батальйон.

17 вересня 14-го року, після лікування від контузій у шпиталі, я приїхав на Житомирський полігон в навчальний центр. Я знову був начальником штаба - і ми почали інтенсивну підготовку особового складу. Тоді знову стикнулися з ситуацією, яка була на той момент в усіх ЗСУ підрозділів, що формувалися: десь приблизно з 25 машин БМП справна була одна. Але за два місяці ми поставили в стрій всі. Робили це все за допомоги заступника командира з озброєння, який був теж мобілізований у званні полковника, волонтерів і засобів забезпечення вищих штабів.

Луганська область

В зоні бойових дій ми знову опинилися 22 грудня 2014 року, але не були до кінця укомплектовані. На сході нагніталася обстановка - і потрібне було підсилення. Батальйон вийшов, зайняв позиції: частина вздовж державного кордону біля Красної Талівки і частина безпосередньо по лінії зіткнення вздовж річки Сіверський Донець, під Станицею Луганською. Мені вдруге довелося працювати під кордоном. В цьому районі батальйон виконував завдання до березня 2015. За той період в нас був один загиблий. 6 травня 15-го року прийшов наказ - і батальйон увійшов у склад 53 бригади, а потім перемістився в Донецьку область, де виконував завдання до кінця вересня 2015 року. Тут треба було утримувати фронт між Верхньоторецьким і Авдіївкою. Нас періодично обстрілювали, але великої інтенсивності, наприклад, зі застосуванням танків, – не було. Здебільшого працювали міномети. Інколи сипали "Гради".

Влітку 15-го року я вирішив вступити до Національного університету оборони України. З першого разу здав екзамени - і поступив. Проте я хотів пробути зі своїм батом до кінця, поки їх не виведуть, але 28 серпня я мав бути вже в університеті. Взагалі, протягом 15-го року, перед вступом до вузу, я принципово не брав відпустку, бо вважав, що якщо зайшов з людьми, з людьми маю і вийти.

А далі я рік сидів за партою, але зрозумів, що не висиджу. Теорія – то добре, але мені не вистачало практики, я сумував за бойовими побратимами. Через рік від МО прийшла пропозиція, що є можливість перевести бажаючих на заочну форму навчання, з призначенням на різні посади у військах. Я навіть не роздумував - і з вересня 16-го року, знову потрапив в 72 бригаду, обравши одну з запропонованих посад – командиром 3 батальйону. Я радів з цього приводу, бо хотів повернутися в 72-ку. Після того, що сталося влітку 14-го року, це було принциповим питанням для мене. Тоді, в 14-му році, я поставив перед собою три задачі: озвучувати їх зараз не хочу, але одну я вже виконав. Загалом мені хотілося довести дещо собі - і зараз я до цього йду.

Коли я попав в 72, на той момент батальйон майже півроку був без командира – попередній, на жаль, загинув. Тоді бригада була на відновленні на Широкому Лані. Я приїхав на бригадні навчання. Найважчим було заробити повагу та авторитет людей. Я це бачив, розумів, тому що командири рот, взводів, звикли працювати на якийсь інший лад, але в мене були свої принципи. Я вважаю, що треба відходити від рубання шашкою, намагаюсь прислухатися до пропозицій особового складу, брати до уваги їхню думку. Однозначно, остаточне рішення за мною, але людину вислухати необхідно, тому що сам все не осягнеш.

Для того, щоб був загальний результат, мені довелося звільнити з посад деяких командирів, а когось перевести. На їхні місця поставити більш принципових, відповідальних і так далі. Тому що, якщо працюють бойові підрозділи, а, наприклад, забезпечення не працює, то це впливає на всіх. Взагалі, коли я прийшов, у батальйоні з управління були лише я, офіцер-психолог і головний старшина. Начальника штаба, а це ключова особа, не було. І з вересня до грудня 2016 року ми укомплектували 3 батальйон. На 100% це зробити не вдалося, але усі необхідні ключові посади укомплектували.

Авдіївка

21 жовтня 2016 року ми увійшли в Авдіївку. Оскільки, для мене це була знайома місцевість, я розумів, що робити і як. В принципі, з тією кількістю людей, що була в батальйоні, його не планувалось ставити на першу лінію. Тобто виконувати задачі в такому неповному складі було б нелегко, бо коли, наприклад, завдання ставляться на 400 чоловік, а їх сто, то це досить непросто. Але командування прийняло рішення - і ми зайшли на позиції. До нас тут знаходилось 120 чоловік, а нас зайшло 34. Пам’ятаю, як командир однієї з рот, обійшовши позиції, приходить до мене і каже, що, комбат, оце ми підписались. Але з часом батальйон доукомплектовали – і на сьогодні ми маємо певні здобутки. Наприклад, шахта "Бутівка" завжди була гарячою точкою, але зараз ця позиція практично в тилу. Хоча противник продовжує вести по ній вогонь, але що вони зараз знайшли в тих руїнах, я не знаю. Усі наші позиції уже давно далеко за межами шахти.

Незважаючи на дуже важкі події цієї зими, для мене найважчим залишається епізод літа 14-го року. Хоча по Авдіївці можна багато чого розповісти, і не тільки про важке, а й про перемоги: був такий один тактичний епізод, коли з однієї позиції противника вийшла диверсійна група в наш бік. Спостережний пост вчасно її виявив, і ми розіграли цікаву ситуацію: коли вони підійшли до наших позицій десь на відстані близько 100 метрів, то назад вже вийти не змогли. Просто, коли їх засікли, доповіли на командний пункт, але ми вирішили не вести по них вогонь одразу, а заманили ближче. Після того на маршрут відходу цієї ДРГ поставили суцільний вогонь зі стрілецької зброї - і перехресним вогнем з двох ротних опорних пунктів знищили противника. А в іншій групі, яка вийшла їх витягати, за інформацією від розвідки, поранили командира і заступника. І це був уже не перший епізод, завдяки якому я відчув, що наш батальйон чудово працює. Ця ситуація сталася в березні, а щодо зимових подій, коли точилися бої за "Орел", колишній "Алмаз", тоді всі теж спрацювали дуже злагоджено. Хоча спочатку був момент, коли я перебував на КСП, біля мене зібрались деякі офіцери управління батальйону. Командири рот були відповідно на своїх опорних пунктах. Всі були трохи на нервах, бо пішли перші втрати. Але коли вони всі стояли наді мною і не знали, що робити, бо для деяких з них це був перший серйозний бойовий момент, довелося просто трохи їх струхнути. Пам’ятаю, що в грубій формі, я сказав: "Чого ви тут всі чекаєте, що я дам команду відходити? Нумо всі до роботи. Я, якщо доведеться, буду йти звідси останній, або нас всіх звідси винесуть!" І хлопці швидко взялися кожен за свою справу.

Тоді ми організували гарну взаємодію з першим батом і успішно пройшли ті важкі дні, не тільки втримавши позиції, а й просунувшись вперед. Тоді противник виходив на штурми в наш бік, ми як могли їх спиняли, але, можливо, ще й тому, що більшість обстрілів припала на перший батальйон, ворог не встиг перерозподілити свої вогневі задачі - і нам вдалося закріпитись на вогневих позиціях далі за "Бутівкою". Потім у нас практично тиждень були перестрілки, мінометні обстріли та "Гради" по цих зайнятих нами позиціях, але бійці, незважаючи на те, що ще й мороз був до 30 градусів, встигли обладнати собі окопи, бліндажі, і тим самим втриматись там.

Під час зимових боїв загинув командир 9 роти Леонід Дергач, позивний Академік. Вони прийшли на позиції біля Царської Охоти, щоб надати допомогу 1 батальйону. Леонід особисто управляв вогнем танка, але його важко поранило осколком від артилерійських снарядів – і він не вижив. Академіка нагородили орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно). На батьківщині, в Чернівецькій області, йому встановили пам’ятник. На "Бутівці" внаслідок обстрілу "Градами" загинув молодший сержант Роман Бублієнко. Його нагородили орденом "За мужність" III ступеня ( посмертно). Для мене, як для командира, найголовніше – зберегти життя людям і не осоромити честь держави. Бо втрати не порівняти ні з чим. І коли вони є, я не виправдовуюсь, що це ж війна – і без них майже не можливо, я шукаю причину в собі, якщо є втрати, значить я щось однозначно недоробив. Я розумію, що ідеалу бути не може, але до нього треба йти. Якщо військовий не стоїть, наприклад, в броніку і касці на посту, значить, це я йому не до кінця пояснив, навіщо це потрібно. А інше – це відмазки.

Після тих боїв командування питало, а чому ж такі втрати. А я доповів, що майже всю зиму замість виконання задач, я, замкомбата, командири рот сиділи в кар’єрі – і вчили стріляти особовий склад, який до нас прикомандирували. При тому з усього: автоматів, кулеметів, ДШК, гранатометів і так далі. Коли я побачив, що військові не знали елементарно - як прицілитись з автомата, зрозумів, що або ми будемо їх вчити, або будемо нести величезні втрати. І практично через день, не дивлячись на холод, в нас проходили навчання. На це все йшло дуже багато часу. І от в мене зустрічне питання до командирів, які відправляли у відрядження на передній край з частин забезпечення абсолютно не підготовлених людей сюди, на передову - як так можна робити? Але ми постійно шукаємо вихід – вчили раніше, вчимо і зараз. В проміжках між боями, я постійно заставляю особовий склад займатись бойовою підготовкою, бо якщо вони довго сидять в окопі, то звикають, втрачають пильність і людей це пригнічує. А от коли плануються якісь маленькі тактичні завдання, наприклад, зайняти якусь посадку вправо, чи вліво, для обладнання її в інженерному плані, а потім під час боїв бачать результати цієї своєї роботи - це їх заохочує.

Для мене найголовніше - це довіра бійців, бо коли я ставлю задачу, військовий повинен бути впевнений, що в будь-який момент я надам йому вогневу підтримку. А якщо, не дай Бог, в нього поранення, він так само має бути впевнений, що його евакуюють, нададуть медичну допомогу. Бо якщо в бійця закрадається думка, що про нього не дбають, то результату від його дій не буде.

Я часто згадую себе в армії до війни, тоді у декого було трохи інше ставлення до роботи. Здавалося б, ну яка різниця, проводяться заняття, чи ні? Хоча жодного разу в мене не було такого, щоб я чогось не робив, навіть у мирний час, але, грубо кажучи, я не бачив навіщо це потрібно. Але тепер оця війна показала, що професіоналізм в армії – це життєва необхідність. Ну і ставлення до держави теж змінилося. Колись, до війни, розповідав мені один із моїх командирів, що була в нього розмова з одним військовим американцем, це було під час якогось офіційного дійства, і під час того, як піднімали наш державний прапор, він спитав, чому люди в цей час мають право ходити, розмовляти…? Дійсно, тоді деякі військові під час церемонії чомусь могли крутитись чи розмовляти в строю. Але американець поставив питання і сам на нього відповів: "А знаєте, чому? Тому що ви за нього, за свій прапор, можливо, не вмирали???!" Я дуже запам’ятав ту фразу, і часто розповідаю цю історію своїм бійцям. Тепер ми дочекались того часу, що ціною життя починаємо поважати свої державні символи. І коли в нас був день Прапора, ми в межах батальйону підняли його, заспівали гімн – і я побачив зовсім інше ставлення до нашої символіки.

Зараз українська армія стала боєздатна. Для тих, хто знає ціну всьому цьому, у них не може бути байдужого ставлення до своєї роботи, але хочеться, щоб усі нові технології, які є в державі, - а це і системи управління, і озброєння, і техніка, (а в нас дійсно все це є) – щоб вони поступали до озброєння ЗСУ, особливо на передову. Якщо взяти мій бат, то за три роки ми отримали лише кілька одиниць БМП та колісної техніки, я про ті, що або тільки з заводу, або після капремонту. Я розумію, що фінансування – це не так просто, але тим не менше, за три роки в бойову бригаду хотілося б більшого. Те ж саме стосується системи управління – радіостанцій, забезпечення підрозділів якісним зв’язком. Цього теж дуже сильно не вистачає зараз. Воно є, але не в тій кількості, що необхідно. Додам ще про контрактну армію: якщо ми хочемо її мати, треба звертати увагу на перспективу цього контракту для людини, щоб військовий розумів, чого він досягне і який соціальний захист в нього є, а ще на критерії відбору, як вікові, фізичні, моральні, так психологічні, бо є категорія людей, які просто ідуть в армію, як заробітчани, не маючи при цьому достатніх фізичних навичок. Тобто у допрацюванні контрактної армії ще є нюанси та проблемні питання, які, в короткій перспективі, я впевнений, ми подолаємо.