Сторінками війни: У мережі розповіли історію дива для українського бійця

Кулі, мов літній град, тарабанили, лязгали по металу броні; інколи в стінках з'являлись нові отвори, крізь які довгими стрілами залазили до кабіни броньовика сліпучі сонячні промені...

"Куля увійшла в стегно та зупинилася в литці, роздробивши кістку. Він ковзнув в середину МТЛБ, стягнув рану джгутом", - пише у своєму блозі ветеран АТО, письменник Василь Піддубний, передають Патріоти України.

"Кулі, мов літній град, тарабанили, лязгали по металу броні; інколи в стінках з'являлись нові отвори, крізь які довгими стрілами залазили до кабіни броньовика сліпучі сонячні промені.

Не відстрілювались. Не могли - кулемет Мотолиги не працював...

На повній швидкості намагалися проскочити місце засідки, хоча куди було їхати? В Маринівці чекали сєпари, на Савурку ще потрібно було розвернутися. Та добра пані Вдача сьогодні відвернулася від хлопців чи сховалася, налякана кулеметними чергами та рясним дощем гарячих куль, що розбивалися об броню. Пані відвернулася, бо дорога була такою, що розвернутися можна було тільки вліво, в тей час як в мотолизі працював лиш правий поворот. Спробували таки маневрувати, та марно - злетіли в канаву.

Тим часом обстріл затих. Кулемет перезаряджався.

***

Нога боліла так, що волати хотілося. Медсестри стягнули рану бинтами, але знеболюючого не дали. Він міг тільки терпіти.

Медички, молоді ще дівчата, дивились байдуже на його страждання. Одна затягнулася цигаркою, побачила що хлопець прийшов до тями, відвернулася.

- Слышь, Олька... А давай его грохнем? Один укол, и не будем возиться...

Друга, старша, глянула з сумнівом. Перевела погляд на солдатика, подивилася в очі, сповнені страждання як від болю фізичного, так і від відчаю.

- Да нет... Пусть живёт. У него глаза красивые.

- Думаешь? Ну да ладно. Всё равно сдохнет.

На тому і порішили.

***

Підвал був досить сухий, і це вже добре. Біль в нозі не вщухав, голод гриз з середини. Раз в два-три дні полоненим кидали кастрюльку з глевкими макаронами, кожному діставалось по жменці. Ділилися по-братськи.

Хтось спробував попросити, аби дали хліба чи хоча б порцію збільшили, на що отримали відповідь, що "самим жрать нечего!".

Видко, не так вже й добре волонтери з того боку турбувалися про своїх "героїв".

Постійно морили голодом, часто лякали смертю. Інколи хлопців приходили бити. Медичної допомоги пораненим не надавали. Знущалися, били, залякували. Та не всі були жорстокими. Одного разу прийшов високий чолов'яга, довго дивився мовчки, а потім просто запитав:

- Ты куришь, солдат?

Сашко не палив, але цього разу кивнув ствердно.

Чоловік поліз до кишені, дістав півпачки цигарок та запальничку, поклав на стіл.

- Держи, ты ж раненый...

Та вийшов.

Сашко першу цигарку спалив за три затяжки. В голові запаморочилось, ледь не стошнило. Але біль в нозі трохи притих, зробився не таким тягнучим, наглим.

А наступного дня прийшов небритий:

- Ну чито, хахол, падыхаеш? Зачэм пришол на мою зэмлю?

Сашко не відповів. Та й що було казати? Запитувати чечена, з яких пір українська земля зробилася його вотчиною?

Промовчав.

- Малчиш? Нечего сказать? И не надо! Малчи, а я тебе рэзать уши буду, ты тоже малчи, харашо? Сейчас...

Він дістав гострого ножа, провів полоненому по щоці.

- Наэрное, я сначала глаза тебе вырэжу. Зачем тебе глаза? Не нужно. Ты, хохол, пёс, собака паршивый, тебе уши резать, глаза вынимать, чтоб другой пёс не шол на мою землю. Чтоб боялся, собака!

Ніж торкнувся скроні, бородатий все заводився, голос його починав зриватися на крик, аж слина бризкала. Сашко зрозумів, що певне цей виродок - останнє, що він бачить на цьому світі. Ше кілька хвилин - і темрява поглине світ. Можливо, він виживе, повернеться додому... Сліпим калікою, нікому не потрібним інвалідом.

- Краще вбий! Вбий мене, прошу!..

Бородатий розсміявся. Саме цього він і чекав - благань, страждань, болю.

- Убить? Нээээт. Это слишком лэгко, умэреть. Ты, собака, будешь...

Він не встиг договорити. Гучний вибух розірвав повітря, здригнулася земля. Борода, так і не сховавши ножа, кинувся геть з підвалу.

Сашко заплакав.

***

Високий чолов'яга завітав ввечорі.

- Вставай.

Сашко підкорився. Біль та страждання настільки виснажили його волю, що тепер він хотів лиш одного - померти, аби тільки все скінчилося. Піднявся, обперся об стіну.

Впав. Чолов'яга потягнув його волоком.

Але не на розстріл. Лиш до іншого підвалу.

- Будешь здесь сидеть. Сюда чечены не суются...

Сашко відчув, як до горла підкотив клубок. Не на смерть... Навпаки. Рятують...

***

Місяць полону. Місяць мороку та безнадії, щоденного очікування смерті. Одного дня все скінчилося. Одного дня Сашка виміняли на кількох безименних сепаратистів, і він повернувся додому. "Віддали" його до комплекту, бо вже не бачили в ньому того, хто може вижити.

Почалася гангрена, нога почорніла, перестала боліти.

***

Якраз було свято Прапора. Дніпро, шпиталь.

- Ампутация. Иначе умрёт.

Сашко був готовий до такого, давно вже подумки попрощався з ногою, яка тепер здавалася важким тягарем - мов чужа.

Чи бувають в світі дива? Не на свята, як новий рік або Різдво?

Бувають дива буденні. Вони просто стаються.

Таке диво сталося тоді, в шпиталі. З-за кордону волонтери привезли матеріали для дива, і технології, яких раніше не було в Україні.

Пораненим просто видаляли постраждалі кінцівки. Так швидше, так легше, так більше шансів, що людина виживе.

Цього разу було не так.

Лікар вирішив ризикнути. Сашкові, та ще одному пораненому з 72-ї бригади спробували зробити нечувану раніше операцію. Зібрали роздроблені кістки та скріпили дивопластинами, привезеними з-за кордону. Видалили скалки і шрапнель, очистили зараджені гангреною тканини.

Лишилось лиш чекати, як подіють антибіотики, як організм сприйме метал в тілі, як зростуться кістки.

І диво сталося.

***

- Если бы раньше у нас были эти лекарства, эти пластины... Скольких парней мы бы спасли от инвалидства!

Лікар був невтішний, ледь не плакав. Він не так радів вдалому результату, як переймався минулими негараздами, хоч вини його не було. Так вже складається, що в житті доводиться вчитися на таких невдачах, що вартують комусь поламанного життя. Та не було в тому його вини. Він робив що міг, рятував життя, поки не з'явилася нова можливість - рятувати і здоров'я.

Сашко тепер ходить на двох ногах. Навіть кульгавості непомітно. Ніяк не скажеш по ньому, що він пережив полон та добрий десяток операцій. Йому зберегли ногу, яку він ледь не втратив, оберігаючи свою країну від гіркої долі, якої бажає Україні злий сусід. Сашко зробив що міг, і країна віддячила, як могла. Він живе звичайним життям, ходить на роботу, посміхається. Як всі.

І тільки близькі люди знають про те, що він пережив."

Опублікував: Олег Устименко

Інші публікації автора

З архіву ПУ. "Потому что нельзя быть красивой такой": На сервісі знайомств заблокували акаунт моделі через "занадто привабливі" фото

понеділок, 7 березень 2022, 23:55

Додаток Tinder знову опинився в центрі скандалу через свою занадто жорстку політику щодо розміщуваних знімків.

З архіву ПУ. Як "зливали" Донецьк: "Центральна влада, яка довірила в 2014-му Донбас Ахметову і Таруті, не знала пару секретів", - журналістка

п’ятниця, 25 лютий 2022, 23:30

Сподівання на те, що, захищаючи свої активи, олігархи захистять і місто, не виправдали себе... Помилка центральної влади, яка в 2014-му довірила регіон Ахметову і Таруті, полягала в тому, що сподівалися - захищатимуть свої активи і разом з ними Донецьк...