Три роки довжиною з життя: "На розстріл мене вивозив особисто Захарченко", - ветеран 128-ї гірсько-піхотної бригади

Три роки у полоні в "ДНР" провів боєць 128 гірсько-піхотної бригади Олександр Олійник. Три роки, яких стало би на ціле життя.

Олександр Олійник

Його "розстрілював" Захарченко. Він разом з іншими полоненими українськими військовими розгрібав завали донецького аеропорту у пошуках тіл загиблих "кіборгів". Вистояв, коли катували, знущалися, намагалися зламати. Позаду у Олександра - горлівський райвідділок міліції, підвали захопленої будівлі СБУ в Донецьку та макіївська колонія. І довгі-довгі місяці очікування звільнення. Попереду – реабілітація і повернення до нормального життя.

Про свою війну і свій полон, про самопроголошену "ДНР", якою вона бачиться зсередини, а також про тих, хто досі лишається в заручниках на тимчасово окупованих територіях, Олександр Олійник розповів в інтерв’ю "Обозревателю", передають Патріоти України.

Це трапилося в лютому. За якісь півтора тижні до виведення українських військ з оточення у Дебальцево. Підрозділ, в якому служив Олександр Олійник, тоді базувався в районі Дебальцево. В той день, 9 лютого, Олександр з побратимами повернувся з чергування на спостережному посту в будівлі місцевої лікарні, коли від командування бригади надійшла команда зайняти кругову оборону На пропозицію бойовиків здатися наші військові відповіли відмовою.

Результат не змусив себе довго чекати. Вже 9 лютого одна з колон 128 бригади була розстріляна. Треба було шукати шляхи для виходу. І Олександр та його товариш отримали завдання: перевірити, чи можна ще виїхати дорогою на Бахмут.

- Ми потрапили в засідку біля Логвиново. Навіть не зразу зрозуміли, що трапилося – так швидко все було. Пару гранат з підствольників нам закинули прямо в салон машини…

Нам пощастило, що ми натрапили на росіян. Там і місцеві були, чоловік до 60. Якийсь російський журналіст тоді відео знімав – там видно, в якому ми стані, що з нами роблять… Коментарі на тому відео давав їх так званий командир, з місцевих. Але вони лише прикривали російську ДРГ, яка там працювала.

- Чому пощастило?

- Місцеві хотіли нас добивати. Росіяни їм заборонили це робити. Наказали відвезти нас у Горлівку. Це є на відео.

- Ви тоді отримали серйозні поранення?

- У мене була важка контузія, осколкові поранення лівої кисті і голови. Побратиму ж моєму дісталося куди більше…

Що тоді відбувалося, пам’ятаю уривками, бо раз по раз втрачав свідомість. Вперше прийшов у себе, коли нас вже витягли з нашої машини і нами почали займатися санінструктори противника.

- Вам надали хоч якусь допомогу?

- Нашатирем привели до тями, замотали скотчем рани. Побуцали трохи. Поздирали з нас спорядження. Тягли, хто що міг… А далі закинули в "Урал" - і повезли в райвідділ міліції в Горлівці. Де їхні "беркута" стояли.

Вже пізніше ми дізналися, що на тій дорозі в той період в полон потрапило багато наших. З 40 окремого мотопіхотного батальйону. І з 30 бригади хлопців в полон брали - от тільки наскільки я знаю, ніхто з них не вижив.

І коли 12 лютого нас перевезли з Горлівки в Донецьк, в колишню будівлю СБУ, там вже було 3 хлопців з 13 тербату. Вони Вуглегірськ тоді обороняли. Там і в полон їх взяли.

- Що було в Горлівці?

- Допити. Правда, спершу надали першу реальну медичну допомогу. Перев’язали, вкололи знеболювальне. І повели на допит. По черзі.

Перший допит в підвалі проводили російські кадрові військові. Запитання – відповідь, і все. Після допиту мене відвели нагору і забрали мого товариша (як з’ясувалося потім, замість допиту його відвезли в лікарню – зашивати).

А за кілька хвилин буквально за мною знову прийшли, цього разу вже місцеві.

- Теж допитували?

- Як сказати?.. Конкретних запитань у них не було. Більше таке: "Чого прийшов?!", "Ти прийшов нас убивати!". І били. Дізналися, що я з Західної України, та ще й з Рівненської області, звідки родом один з засновників "Правого сектору" Сашко Білий – значить, все, правосєк. Побуцали-побуцали, а коли з’ясувалося, що я зі Збройних сил України – значить, ти по-любому бандерівець. І знову били…

Вони на 100% переконані, що ми, вихідці з Західної України, – їхні люті вороги. Їм же це роками нав’язувалося. Там у більшості намертво вбито в голови, що от вони, східні регіони, всіх годують, а в західних областях - одні нероби, які живуть за їх рахунок та ще їх же й ненавидять…

- Скільки це тривало? Що з вами робили?

- "Розстрілювали". Підвішували. Током били. Зуби пиляли… Жесть, словом. Три доби це тривало. Аж поки нас не забрали на Донецьк.

- Тобто, ви теж пережили імітацію розстрілу?

- І не раз. Бувало, приходили і пробували розстрілювати в камері. А раз їхній "голова" мене на розстріл возив, Захарченко.

- Як це було?

- Прийшли в камеру. Мішок на голову. Витягли на вулицю, запхали в машину – і повезли. Коли приїхали, мішок спершу не знімали. Чую - голос: "ти знаєш, хто я?". А ми з хлопцями ще до полону хоч і в землянках жили, а мали можливість телевізор подивитися. То я Захарченка голос чув. І впізнав. Коли ж зняли мішок, переконався остаточно, що не помилився.

- Що він вам казав?

- Питав, чого ми туди прийшли. Казав: "ми – русскіє".

- Він це на камери розповідав?

- Ні. Без камер. "Ви, - каже, - прийшли до нас вбивати наших дітей. Коли ми прийдемо до вас, робитимемо таке ж беззаконня, як ви у нас"… У такому дусі.

І я був не в тому становищі, аби йому щось доводити, пояснювати, розповідати.

А потім мене підвели до ями. Дали викурити сигарету. Запитали про останнє бажання… Я був переконаний, що зараз помру. І попросив тільки, аби моє тіло віддали в Україну. Щоб мене вдома поховали. Захарченко сказав: "Согласен. Отдадим".

Захарченко "спілкується" з полоненими українськими військовими

Стоячи обличчям до ями, я чув, як у мене за спиною спрацював затвор пістолета. Відчув, як мені приставили ствол до потилиці. Почув клацання. А далі – крик: "Він, сука, навіть не смикнувся!".

Тоді мене збили з ніг. Почали буцати. Пам’ятаю, я тоді заматюкнувся: хулі мені смикатись, якщо я знаю, що навіть болю не відчую…

За якийсь час мене знову підняли на ноги. Знову спрацював затвор – і коротку чергу зі "стєчкіна" дали біля вуха. І все. Ще трохи побуцали, закинули в машину і привезли назад.

- Як думаєте, навіщо це все з вами робили?

- Не знаю. Можливо, хотіли психологічно зламати. Хлопців з 13 батальйону, які раніше в полон попали, теж на розстріл вивозили.

- Теж Захарченко?

- Так. Може, це в нього комплекс неповноцінності якийсь так про себе знати дає…

- Я розумію, що тоді вам було не до того, але все ж запитаю: яким він вам здався?

- Досить недалеким, але дуже агресивним. В ньому повно оцього "за русскій мір", "ми – русскіє", "ви всі неправильні, чого сюди приперлися?"… Якщо чесно, для мене загадка, як так трапилося, що він опинився на такій високій "посаді".

- Не побачили в ньому "лідерських якостей"?

- Ні лідерських якостей, ні ерудованості, ні освіченості, ні хоча би елементарного виховання.

- А як вам здалося, він реально вірить в оцю всю дурню про "Новоросію", "рускій мір" і так далі?

- Я не знаю, у що він вірить. Там взагалі багато хто вже у всьому зневірився, коли спробував, яка на смак заварена ними ж каша…

Я переконаний, що Захарченко просто виконує накази, які йдуть з Росії. Їм просто потрібна була людина, яка буде мовчки виконувати, що скажуть. А за це він отримує свої дивіденди. Бо він же не живе так, як переважна більшість громадян України в окупації.

Багато хто там вірив у маячню про "рускій мір" і про свою приналежність до "русскіх". Але якщо вони і прозріли, побачивши, який він, той "рускій мір" - вони про це мовчатимуть. Бо щось комусь доводити не тільки марно, а й небезпечно.

- А вам взагалі доводилось з місцевим населенням спілкуватися? З тими, хто не в формі?

- Так. Щоб ви розуміли, нас там використовували, як рабсилу. Аж до моменту, коли перевезли в макіївську колонію.

"Робочки" почалися, коли нас перевезли в Донецьк. І перше, що довелося робити мені – це діставати хлопців з завалів донецького аеропорту.

- Ви в той найперший раз знали, куди вас везуть і що саме доведеться робити?

- Спочатку – ні. Дізналися вже в машині. Нас посадили в "Урал" і вже тоді сказали: їдемо в аеропорт. Будете діставати своїх.

- Що ви там побачили?

- Руїни. І те, що лишилося від хлопців...

Тоді бойовики в ЗМІ хвалилися, що їхнє "Міністерство надзвичайних ситуацій" разом з військовими розгрібає завали, дістає тіла. Було не так. Їхні МНСники працювали зі спорядженням – пневмоножицями, болгаркою, бензопилкою. Допомагали нам витягувати тіла з ями на поверхню. Складати рештки в мішки, якщо треба було. Інколи – краном плити піднімали, бо хлопців знизу підірвали.

Шукати під завалами в ДАП тіла "кіборгів" відправляли полонених українців

Але здебільшого техніку вони боялися підганяти – щоб наші не прив’язалися до орієнтира і артою не накрили. І ми розбирали завали руками.

Діставали в основному не тіла – фрагменти тіл.

- Це ж вони там довго лежали…

- Крайній раз ми діставали хлопців вже на початку березня. На вулиці вже було тепло. Але добре, що тоді довго трималися морози. І там, внизу, в приміщенні, де хлопців підірвали, було холодніше. І тіла ще більш-менш збереглися.

- Але ж це все одно мав бути страшенний шок…

- Так. Для когось більше, для когось – менше. У кожної ж людини – свій больовий, емоційний, морально-психологічний бар’єр. Але це треба було робити. Ти знаєш, що хлопців треба повернути додому. Просто для того, аби поховати за християнськими законами.

- Багатьох вдалося тоді розшукати серед завалів?

- Не можу сказати навіть. Ми спілкувалися з "кіборгами", які розповідали, що коли мали штурмувати старий термінал, ще одна група виїхала їм на підмогу. В тумані хлопці заблукали, виїхали прямо на терористів – і їх розстріляли. Їхні тіла ми теж збирали там, біля старого терміналу.

Возили нас в ДАП разів з десять. Поки ми там внизу все не розгребли. Там два підриви було. Перший – обійшлося без загиблих. Бо тоді наші хлопці тримали лише частину поверху і відійшли якраз на протилежний бік, до виходу на взльотку, куди їм БК підвозили і звідки поранених забирали.

А вдруге, коли їх підірвали на тому п’ятачку, який вони тримали під кінець – тоді дуже багато полягло. Бо частина хлопців вийшла вночі. А частина – лишилися. Теоретично вони мали шанс на порятунок. Того ранку впав густий туман, і можна було ризикнути і спробувати подолати тих 400-600 м.

Але вони не пішли. Не захотіли лишати тих поранених, яких не могли фізично витягти…

- Крім вас і працівників "МНС" хто ще був присутній на цих виїздах?

- Представники Червоного Хреста. Сапери їхні. Журналістів не пускали. А коли вони там з’являлися – нас просто не вивозили на роботи ні в той день, ні три-чотири дні після. Не працювали ми і під час артобстрілів.

Ну і неодмінно були російський та український офіцери з СЦКК (Спільного центру з контролю та координації питань припинення вогню та стабілізації лінії розмежування сторін. – ред.).

- Нашому офіцеру дозволяли з вами говорити?

- Він постійно з нами спілкувався. Привозив сигарети, солодощі. Саме завдяки нашому офіцерові я вперше зміг подзвонити додому. Він привозив два мобільні, і всі хлопці (нас виїздило по 15-20 чоловік) мали можливість хоч парою слів перекинутися з рідними. Ні російський офіцер, ні ті, хто нас супроводжував, не заперечували.

- Ви питали у нього, коли вас витягнуть?

- Він сам говорив: хлопці, тримайтеся, вами займаються, все буде нормально. І ми вірили. Бо тоді ще проходили обміни. Я вже воював, коли багато хлопців витягли з полону в 2014-му. Наприкінці лютого 2015 теж був великий обмін. Потім до квітня відбувалися одиночні обміни. А в серпні поміняли більше 10 чоловік. Бувало, що волонтерам вдавалося витягувати хлопців. Спілка афганців витягла тих трьох бійців 13 батальйону, які з нами сиділи.

Під час перебування в макіївській колонії Олександр Олійник бачив Надію Савченко

- А ваш товариш, з яким ви в полон потрапили – яка його доля?

- Його обміняли на початку березня 2016-го. У нього були серйозніші ушкодження, ніж у мене. Зараз йому дали другу групу інвалідності.

Тобто тоді ми чекали, що нас ось-ось звільнять. І, бачите, дочекалися – хоча майже три роки просидів. Там і досі лишаються наші хлопці. Щонайменше 5 чоловік. Був ще й 6-й, Рома Савков. Його поміняли в січні. Троє з тих, хто досі в полоні – військові: Богдан Пантюшенко з 1-ї танкової бригади і два бійця 3 полку спецпризначення Сергій Глондар і Саша Коріньков. І це тільки ті, кого я бачив особисто...

Опублікував: Олег Устименко
Інформація, котра опублікована на цій сторінці не має стосунку до редакції порталу patrioty.org.ua, всі права та відповідальність стосуються фізичних та юридичних осіб, котрі її оприлюднили.

Інші публікації автора

День Віри, Надії, Любові та Софії: Народні прикмети 17 вересня

неділя, 17 вересень 2023, 8:18

За новоюліанським календарем християни східного обряду України вперше святкують день ангела жінки на ім'я Віра, Любов, Надія і Софія. Ще минулого року цей день припадав на 30 вересня. Також в честь цього дня іменинницям обов'язково потрібно сходити в ц...

Хіти тижня. День Віри, Надії, Любові та Софії: Народні прикмети

субота, 16 вересень 2023, 6:41

17 вересня за новоюліанським календарем (до 1923 року - 30 вересня) українці святкують день ангела Віри, Любові, Надії і Софії. Також в честь цього дня іменинницям обов'язково потрібно сходити в церкву, і попросити у ікони трьох великомучениць здоров'я...