Українські Герої: Влад Сорда захищає Батьківщину і бачить вірші уві сні

Як пише Народна армія: "Влад майже закінчив Кримський юридичний інститут Національної академії імені Ярослава Мудрого. Він міг би стати гарним юристом, бо вже під час навчання практикувався у Верховній Раді АР Крим. Але не сталося. Побиття студентів для вихованого у скандинавських традиціях парубка (його дід Вольфганг — норвежець за походженням) виявилося несумісним із життєвими принципами. Він однозначно вирішив, що має бути на Майдані", передають Патріоти України.

— До столиці я приїхав разом із другом десь за тиждень до початку 2014 року, — розповідає Влад. — Усюди панували протестні настрої. Революція гідності, як її влучно назвали пізніше, набирала обертів. Ми були самі по собі. Та після сутичок на Грушевського приєдналися до хлопців загону «Правого сектору» «Вікінг», що розміщувався на п’ятому поверсі Будинку профспілок. Там і залишалися до останнього.

Після пожежі у «профспілках» разом із Сергієм Табалою (Герой України, загинув у боях за донецький аеропорт у листопаді 2014 року) взяв участь у створені загону ДУК «ПС» «Месники». А після підготовки в одному із навчальних центрів та бойового злагодження на Донеччині у складі цього ж загону потрапив на фронт. Його підрозділ обороняв позицію «Лабораторія», що на околиці Іловайська. Там і відбулося перше бойове хрещення Сорда.

— Перед оточенням встигли влаштувати ворогу кілька успішних засідок, — продовжує Влад. — Та найяскравіший спогад — переддень першого чи то другого іловайського «коридору». Я працював у прикритті. Бій був запеклий. Ворог без зупину штурмував «Лабораторію». Та марно. Вистрелявши увесь бойовий комплект до гвинтівки, взяв автомат та перебрався в окоп. Бій начебто стихав. Все, думали, відбилися. Та після попередження про «Гради» зрозуміли, що це лише плановий відхід ворога перед черговою артпідготовкою. До обладнаного укриття було надто далеко, тож хлопці залягли в окопах, накрившись ящиками з-під боєприпасів. Мені ж ящика не вистачило. Та, зрештою, це й не допомогло б.

До ворожих траншей було зо триста метрів. Поряд стояв оплавлений КАМАЗ із донецькими номерами. Тоді хлопцям пощастило, «градини» до них не долетіли. Та два «олівці» влучили у вантажівку, яка після сальто в повітрі влетіла в їхній окоп.

— Тоді й подумав: «Усе… Кінцева…» Лежав обличчям долу і чув лише тріск металу. Цей пронизливий звук я не забуду ніколи, — продовжує Влад. — Напарнику «Шаману» перебило ноги. Мене ж «восьмитонник» начебто лише зачепив. Та поворухнутися я все одно не міг. Ніг і болю також не відчував і через власну безпорадність добряче нервував, — пригадує боєць.

По дивом уцілілій рації викликали командира. Він і затягнув неходячого Влада і напівживого «Шамана» до автівки і, попри шквальний ворожий обстріл, вивіз поранених бійців.

— «Шаман» вижив, але ходити вже не буде, — продовжує Влад. — У мене спина болить і досі. У м’язах залишилися закапсульовані уламки кісток. Шкодую, що не встиг на бої за ДАП, де загинув мій кращий друг — «Сєвер». У той час я саме вчився заново ходити. Щойно став на ноги — і знову на війну. Піски, Бутовка, потім — артрозвідка в Кримському, де й отримав звання сержанта. Згодом допомагав по роботі прес-офіцеру бригади і навіть певний час виконував його обов’язки. Робота близька мені по духу, цікава. Та все одно мене тягне на передову. Там справжня служба.

Зараз боєць захищає Батьківщину і на творчому фронті. Вийшла друком збірка його поезій «Трансгрес(і)я», присвячена друзям і бойовим побратимам. Талант до поезії хлопець виявив ще у школі, коли йому вперше наснилися вірші. Сни і зараз залишаються основою його натхнення.

— Коли прокидаюся, швидко записую або замальовую сон, — говорить Влад. — Після цього перечитую і сам дивуюся, що міг таке написати. Навіть не розумію, як це відбувається.

Неабияк у творчості допомагає кохана дівчина воїна — відома письменниця Вікторія Гранецька. Завдяки її підтримці та допомозі небайдужих українців й було надруковано поезії. Незабаром Влад планує видати ще й збірку оповідань, присвячену бойовим побратимам. Власним творчим талантам боєць завдячує діду — Вольфгангу Сорду.

— Мій дід — дуже цікава і талановита особистість. Малював картини… віршами. На друкарській машинці. Міг «накидати» портрет чи пейзаж. На перший погляд — звичайна картина. Та уважно придивившись до неї, можна прочитати його авторські вірші. Моя схильність до творчості — все від нього.