"Утік на війну, втратив ногу і рветься в небо...": Історія 19-річного Героя з Жовтих Вод

Хлопець майже втік на війну. Вiн встиг повоювати в Зайцево і на Світлодарській дузі, отримати нагороду за корегування вогню, коли українським воїнам вдалося знищити два вогневих розрахунка противника, і...втратити ногу, дивом зберігши життя. Про свою війну, здобутки і втрати, життя після важкого поранення, а також про майбутню перемогу і власні мрії, молодий боєць з позивним "Зять" розповів "Обозревателю", передають Патріоти України.

- У день свого народження, коли мені виповнялося 18-ть, я прокинувся рано. Зібрався. Сказав домашнім, що йду гуляти – і вийшов з дому. Поїхав прямо у військомат – щоб підписати контракт зі Збройними силами...

Юний на вигляд і за паспортом, але не по роках дорослий у думках і вчинках, Вова Юрков щиро дивується запитанню, що саме змусило його добровільно йти воювати – замість того, аби вступати до ВУЗу після школи і жити звичним для більшості його однолітків життям.

- Я ж дивився новини. Бачив, скільки хлопців повертаються з Донбасу "200-ми" і "300-ми" - і розумів: у нас лишається все менше людей, які готові добровільно їхати воювати. Насправді, все просто: якщо не я – то хто? Хіба не так мав би думати кожен?

Три тижні на полігоні у Старичах – і новоспечений кулеметник 43 окремого мотопіхотного батальйона Володимир Юрков вирушив в зону проведення АТО, у Зайцево. Поїхав на війну, так жодного разу і не потримавши в руках кулемет.

- Коли їхав, я ще не розумів, КУДИ їду. Потрапив у Зайцево. Там між нашими і сепарськими позиціями було всього метрів 70. І Горлівка під боком. Приїхав туди ввечері, мені видали бронежилет, рожки, зброю - і відправили у "секрет" поближче до сепарів. Там вже мені мужик один помагав, розказував і показував. Я до того ні з кулемету не стріляв, ні автомат не вмів розбирати...

Було дуже страшно. Дуже! "Секрет" наш знаходився в одній з хат, сепари буквально поряд. Пам’ятаю, я сиджу, товариш пішов спати – і тут вибігає з посадки якесь мудило, починає щось кричати не по-нашому. Мені здалося, то був чеченець. Постріляв в повітря – і втік кудись. Не по собі було, чесно кажучи. Після того я вже їх не чув. Тільки в бінокль бачив, що ходять там якісь бородаті.

Тієї самої першої для мене ночі на війні я побачив, що таке обстріли. Стріляли по нас спершу з крупнокаліберного. Я сидів і молився, аби в нашу хату не попали. А коли почали з АГС гатити – ми поховалися у підвал. І я не хотів звідти виходити, навіть коли все стихло.

Тоді я два дні в наряди ходив на той "секрет". А далі мене забрали звідти, бо потрібна була допомога попереду, ще ближче. Там між нашими і їхніми позиціями взагалі тільки город був. Бо половина Зайцево була наша, а половина – під ними. Хлопці тоді командиру казали: "Куди ти малого шлеш? Він не готовий. Він забоїться". Але що поробиш – треба було йти.

Військові, до яких потрапив на позицію Володимир, спершу не давали йому виходити з бліндажа. Втім, вже за тиждень юнак пересилив себе і почав воювати на рівні зі старшими побратимами.

- Я потроху звикав до цих звуків. До обстрілів. А потім просто зрозумів, що я теж бойова одиниця. Мій опорний пункт теж має відкривати вогонь. І від кожного з нас, в тому числі, і від мене, потрібні якісь дії.

Спершу не стріляв. Подавав снаряди товаришу на РПГ чи "мухи" тягав. А далі вже й стріляти почав.

Чи був психологічний бар’єр? Там ти розумієш: якщо зациклишся на власних переживаннях і копирсанні в собі – нічим не допоможеш. Тому ти просто робиш те, що треба. І дуже скоро перестаєш думати про себе – більше про тих, хто поруч. І тільки коли додому їдеш, розумієш: а я ж міг померти…

Вова зізнається: дуже скоро страх перед обстрілами змінився іншим – страхом перед тишею.

- Коли раптом ставало тихо, ми чули, як на тій стороні боці йде важка техніка, розставляються по опорним пунктам танки. Потім вони ракетниці запускали – подавали свої умовні знаки. І починали лупити.

Коли це все відбулося вперше, я ще не знав, до чого готуватися. Вийшов о 4 ранку надвір – а вони почали нас димами закидати і з танків довбити. Добряче били…

Хоча поки ми були в Зайцево, їхня артилерія майже не працювала. Надто близько ми стояли, і вони боялися, що своїх же зачеплять. А от на Світлодарці було все. Там теж відстань – близько кілометра на більшості позицій. Але все ж не так близько, як у Зайцево було.

Хоча з часом обстрілів перестаєш боятися. Назавжди лишається тільки страх, що хтось зі своїх загине.

Ті, хто спокійно сприймає смерті на фронті, просто не бачили, як там люди помирають. Буває, смерть приходить миттєво. А буває, людина лежить і мучається. І ти розумієш, що нічим не можеш йому допомогти, а він благає про допомогу…

Я досі пам’ятаю розвідника з Зайцево. Він якраз вийшов з хати, коли почався мінометний обстріл різко. Жахнуло поряд – і влучило в живіт йому, нутрощі повивертало. Як він мучився!.. А пацани стояли і дивилися, бо нічого не могли зробити. Оце страшно. А померти…

На Світлодарській дузі наймолодший боєць підрозділу, якому старші побратими дали позивний "Зять", провоював близько 4 місяців. Аж по 13 червня 2017 року, яке розділило життя хлопця на "до" і "після".

- По-дурному якось все трапилося. Якби ж я тоді і сам не побіг, і товариша б зупинив... Знав же, що не можна бігти. Але побіг. На автоматі. Бо треба було допомогти хлопцям.

Того дня, пригадує боєць, йшов дощ. Він щойно змінився з поста, коли прийшло попередження: ось-ось почнеться обстріл. Тому всі, хто не був на посту, заховалися у бліндаж. Володимир якраз увімкнув якийсь фільм на телефоні, коли в бліндаж забіг командир його опорного пункту: у бійців на опорніку заклинило кулемети.

- Довелося вибігати. Біжу – і думаю: а нащо ті кулемети зараз, якщо міни починають падати?..

Я почув, як мій друг Коля зробив пару пострілів. А вони скорегували вогонь прямо нам у двір. Почали гатити. Пам’ятаю, я забіг у хату, перечекати, поки у них якась перезарядка.

Коля вже побіг, а я ще лишався, коли наші почали валити з РПГ. Куди били – не знаю. Не бачив, не корегував.

І я побіг. Біг по полю, коли вони знову почали крити. Час від часу падав, щоб захиститися від осколків… Таки добіг до окопа. Там зустрівся з Колею. Він каже: давай, я перший побіжу, а ти – за мною.

Я дивився, як він біжить. Як повернув направо. Чув, як він крикнув, що все нормально. Тоді побіг я.

Встиг пробігти всього пару метрів, коли прямо в окоп залетіла міна.

Пам’ятаю сліпучий спалах. І я раптом перестав відчувати ногу. Подумав, що її вже немає. Опустив очі – а її вивернуло в інший бік. На місці коліна і нижче – криваве місиво. Але ні болю, нічого. Тільки пронизливий дзвін у вухах. Крізь який я чув, що Коля щось кричить, але не міг розібрати жодного слова.

А потім я почав кричати. Не від болю – вIн прийшов пізніше. Від того, що було багато крові.

Тоді я ще не знав, що Коля вже помер. Він добіг до опорного пункта і його наздогнало. Тому він і кричав. А потім туди прилетів другий снаряд і влучив прямо в нього.

А я цього не знав. Я повз до нього. Думав тільки про це: треба якось доповзти. Може, він мені допоможе. Може, я йому чимось допоможу.

Хто знає, чи почули би побратими крики стікаючого кров’ю Володимира, якби не улюбленець підрозділу – пес Рудік. Він розчув голос бійця серед гуркоту вибухів і вискочив з бліндажа. За ним вийшов його господар.

- Виходить, мене врятував собака. Почула, вискочила, почала гавкати. За нею вибіг Міша. І я почув крики: "Малого поранило!" Якби не Рудік, хлопці могли б не встигнути. Надто велика крововтрата була. Потім в госпіталі в Харкові медики казали, що я реально міг померти. вони вливали мені кров – а я не реагував ніяк. Був білий, як крейда…

Але хлопці встигли. Під обстрілом швидко наклали джгут, затягли мене в бліндаж – і вже там вирівняли ногу, примотали її до дошки…

Кричав я тоді страшно. На той момент вже прийшов біль. Пам’ятаю, що задихався. Потім почав то плакати, то сміятися. А далі мені понад усе в світі захотілося спати…

А далі їм треба було мене на ношах донести до нашого головного опорного пункту. Під обстрілом. Вони мене несуть, а коли чують свист – кидають мене, а самі розбігаються. Потім повертаються і знову беруть ноші…

Зрештою донесли до бехи, посадили туди – і мене повезли у Світлодарськ, у лікарню.

Про те, що Колі більше нема, я дізнався ще там, на полі, коли мене знайшли. Хлопці тоді побігли на опорний пункт, глянути, хто там – повернулися і кажуть: у нас "200-ий". Хто?! – питаю. "Коля". І я почав плакати...

Коля був хорошим товаришем. Він наче передчував щось. Передчував, що треба було йти… Незадовго до загибелі казав мені: іди вчитися. Ти вже в цій війні зробив свій внесок. А я відмахувався. Сприймав, як жарт.

Дружина лишилася. Двоє діток. Після завершення реабілітації поїду до них. Точніше, до нього. На могилу.

Про Рудіка Вова згадує не інакше, як з посмішкою. Каже, пес, який приблудився до свого нинішнього господаря ще в 2014 році, нині вже разом з Михайлом поїхав "на дємбєль". Залишивши про себе бійцям бату тільки спогади. Часом – кумедні. Часом – страшні.

- Рудік якось був на Світлодарці внадився до сепарів ходити. Вони його підгодовували. А то якось пішов – дивимося, а він в один їх бліндаж зайшов – і вийшов зразу. Тоді в другий, третій… А потім сів – і сидить.

Хлопці кажуть: це там нема нікого! І двоє пацанів вирішили піти і подивитися. Прийшли. Там дійсно нікого не було. Вони там все пофоткали, наробили сепарам фігні різної – і верталися вже, майже дійшли. Аж тут один з них і каже: я там кепку забув, збігаю, заберу. І пішов назад.

І буквально за якісь пару хвилин ми чуємо крик: "Укропи!" - і зразу ж кулеметна черга. Пацану нашому та черга ноги поперебивала. А ще троє кинулись його виручати. А ми прикривали, стріляли через посадку по їх позиціях…

Повернувся звідти всього один. Він був поранений, але зміг доповзти до своїх. Решта хлопців там і лишилися. Нам сепари навіть тіла їхні віддавати не хотіли.

Лікарі до останнього намагалися врятувати Володимиру роздроблену ногу. Спершу в Світлодарській лікарні, де медики оперували хлопця всю ніч.

- Що було в лікарні, пам’ятаю вже уривками. Тоді я вже раз-по-раз втрачав свідомість. Пам’ятаю, як мене заносили на ношах – швидко-швидко… Пам’ятаю чувака з "Правого сектора", який запитав у мене скільки мені років…. Пам’ятаю, як вже в операційній чогось почав кричати, щоб мені дали сигарету. А далі просив, щоб мені хоч щось вкололи, аби я заснув і не відчував більше того пекельного болю…

В ту ніч лікарі мені повитягали з ноги осколки. Вручили мені три жмені. А потім ще лікарі в Німеччині решту діставали…

Наступна операція чекала на хлопця в Часовому Яру. До тями він прийшов у вертольоті, яким його переправляли на Харків. І вже там медики сказали: врятувати ногу Володимиру вони не в силах.

- Я там трохи полежав. А тоді мені сказали: тут нема чого рятувати. Будемо ампутувати

Зараз я лікарів розумію. Але я з цим змиритися не міг. Був впевнений: яка не яка, а своя нога – краще.

Тоді харківські медики вирішили спробувати відправити Володимира на лікування до Німеччини. Хлопця переправили в Київський центральний військовий госпіталь, де його й побачила група німецьких лікарів. Погодились забрати хлопця вони не одразу. Спершу заявили, що безсилі. Але потім вирішили таки поборотися.

- Мене попередили: шанси – приблизно 50 на 50. І якщо навіть ногу вдасться врятувати – я до кінця життя житиму з болем у нозі.

В Німеччині у мене було дві операції. Кожна – по 12 годин. У них дозволено пересаджувати ту ж колінну чашечку, наприклад, від померлих – це у нас таке донорство заборонено. Але те, що мені там пересаджували – не приживалося. Організм відторгав.

А далі я вже сам попросив: ампутуйте.

Всього хлопець провів у Німеччині близько півроку. Потім – ще три тижні, коли отримував тренувальний протез. Попереду – ще один політ, вже за постійним протезом, зробленим чітко по його параметрах.

- Чесно, спасибі німцям – я у них за три дні встав і пішов. Вони самі були в шоці, бо я у них навчився і паркани перелазити, і по камінню бігати… А що робити? В армію назад хочеться – то треба вчитися.

Коли Володимир говорить про повернення назад на службу – він не перебільшує. Хлопець вже дізнавався, чи дадуть йому таку можливість – і заручився підтримкою командування рідного 43 батальйону.

- У нас уже чоловік 12 з ампутаціями воюють – і нічого, - каже Володимир, шукаючи щось в телефоні. Зрештою знаходить: Ось, я статтю зберіг про бійця з батальйону "Донбас" (мова Олександра Сарабуна з позивним "Вінниця" - Ред.). От на таких людей я буду рівнятися! Мрію з ним познайомитися…

Він взагалі на двох протезах воює. Каже, незручності тільки в тому, що влітку в протезах трава заплутується, та ще в дощ не дуже зручно. А в решті – нормально. Воно ж головне – аби голова на плечах була. А ноги – то вже другорядне!

Не хочу, щоб мене звільняли. Я поїду на війну. Покажу, що ходжу – і поїду. Кому я на гражданці без ноги треба? Рідним хіба. А там я потрібен пацанам…

Найбільше дошкуляє молодому військовому, коли чує від цивільних про "не нашу війну", про те, що на Донбасі "українці з українцями воюють", а тих, хто нині стримує війну на невеликому клаптику Донецької і Луганської областей, "ніхто туди не посилав". Втім, він вміє стримувати емоції – бо знає, хто, з ким і як воює на сході країни. Бачив і відчув це на собі. І доводити щось тим, хто досі так нічого і не зрозумів, вважає марною тратою часу.

А от на питання, що би сказав чоловікам, що ховалися від призову, хлопець реагує емоційно: "Я б не казав. Таким би я по пиці давав зразу. Та і все. Бо якби всі розуміли, що йде війна – і робили те, що мусять робити чоловіки – скільки життів би ми врятували…".

Зараз, зізнається Вова, найбільше йому хочеться перемоги.

- Тиші хочеться… Коли переможемо, хотілось би зібратися батальйоном. Пройтися по рідному місту. Сказати людям: ми повернулися – з перемогою!

А далі… Далі я хочу стати льотчиком. Ну то й що, що нема ноги? Якщо людина дійсно хоче – для неї немає нічого неможливого… Життя не треба боятися. Треба просто жити.