"В умовах "затишшя та постапокаліпсису": Чим живуть українські військові на передовій (відео)

Вже близько тижня бійці на одній з передових позицій у Пісках одночасно і прибирають, і укріплюються, - йдеться в сюжеті 24 каналу, передають Патріоти України.

Серед завалів досі лежить частина кулемета – раритетного "Максима". Її діставати поки не ризикують, бо надто небезпечно. Дивом тоді травмувався лиш один вояк – його контузило, бо якраз перебував найближче у момент першого пострілу, на одному з постів.

Тут вояки звикли чути пересування важкої техніки, але використали його бойовики вперше за тривалий час.

Останні кілька днів тут напрочуд тихо. Десь щось вибухне, чи одиничні черги зі стрілецького озброєння. Але для військових це і є тиша – тиша, яку навряд зрозуміє той, хто не брав участі у постійних воєнних діях та боях.

Але це зовсім не привід розслаблятися – до ворога лише кілька сотень метрів. А якихось 5 кілометрів – і вже окупований Донецьк. І навіть на четвертий рік війни тут залишається нагадування про те, як все починалось.

Та тепер на вулицях колись двотисячного міста читати і розклеювати оголошення просто нікому. У місцевій школі більше немає випускних.

А у місті залишилось менш як десять жителів. Все завмерло і нікому невідомо, скільки часу це триватиме. Іноді, мабуть, здається, що завжди, раз так довго уже протривало – і тривати собі просто продовжує, наче "нічого й не сталося".

Чи багато хто міг подумати, що з Україною станеться щось подібне? "Тільки не в нас", "тільки не з нами", "тільки не зі мною". А коли воно стається, то згодом стає також зрозуміло, що для світу нічого "особливого" і не сталося – особливим це стає для безпосередніх учасників ситуації.

Але навіть "до такого", з часом, з великим часом, але навіть звикається, принаймні для багатьох, яким би неймовірним усе це не видавалося раніше.

І ще одне питання, яке так чи інакше виникає, спілкуючись із іншими: як це пояснити усім тим, хто ніколи із цим не зіштовхувався? Хто не переживав подібного досвіду?