"Вони потребують нашої пам'яті. Вічної, безнастанної і повсякчасної", - журналістка

Про це на своїй сторінці у Facebook пише журналістка Галина Плачинда, передають Патріоти України.

"Мого прадіда - діда мого батька - з'їли в 33-му, їх знайшли - двох молодих дівчат - вже прямо під Єлисаветградом, куди батьків дід пішов у пошуках шматка хліба. вони смажили його печінку на вогнищі.

Мій дід, батько мого батька, мусив також йти у Єлисаветград - на упізнання тіла свого з'їденого тата. Ледь дійшов додому, напівживим...

Моя мама, встувивши в університет Шевченка вже після війни, важила 46 кілограм, - ніяк не могла поправитися після Голоду.

А хліб ховала під матрац усе студентське життя - нічого не могла з собою вдіяти. У мене лежать аудіофайли з її спогадами, записані на диктофон - вже кілька років після смерті мами минуло, а я все ще не можу їх слухати.

Мій батько був єдиною дитиною, котра лишилась в живих на їхньому хуторі і жінки, котрі вже похоронили своїх дітей, влаштовували чергування під вікнами його дому - від людоїдів, бо його мати мусила щодня іти в колгосп.

А останні діти померли у колгоспній їдальні, наївшись звареної з молодої кропиви баланди. Мій тато чомусь не схотів її їсти.... Коли тато згадував, як вони кричали - ті маленькі діти, умираючи в муках від пошматованих кропивою нутрощів, його руки тряслися, а сльози збігали по глибоких його зморшках на лиці, як перші струмки тієї страшної весни 33.

Тому я не прощу ніколи. Моя ненависть абсолютна і чиста, як гірський кришталь. Я готова мстити у будь-який спосіб, бо помста - єдине, чого прагнуть мільйони безневинно убієнних. А ще вони потребують нашої пам'яті. Вічної, безнастанної і повсякчасної.

Онукам, і правнукам, і пра-правнукам розповідатиму - скільки буду жити - про найстрашніший в історії людства геноцид.

Донці вже розповідать не треба - це свічка у її вікні."