Врятувала більше 1500 життів: Жінка тисячоліття, або Ангел-рятівник з передової

Старша медична сестра Тетяна Іваненко та її напарниця тільки-но сіли до автівки, як хтось стукнув по дверцятах та крикнув: «Дівчата, допоможіть, врятуйте, будь-ласка!» Це був медик з бригади, яка дислокувалася поруч. Вийти з машини означало наразитися на смертельну небезпеку. Але вони не вагалися, передають Патріоти України з посиланням на Інформаційне поле.

Лише, перезирнувшись, взяли гранати, бо вирішили — для них полону не буде, і побігли до пораненого. Тетяна на секунду заціпеніла — переламані руки та ноги, тіло повністю прошите уламками… Та вже за мить медсестри взялися за неймовірне — порятунок людини, в якої вже немає ані пульсу, ані тиску. Реальність перейшла в іншу площину і лише далеким відлунням доносився чийсь крик: «Федю, Федю, живи!». Над ними свистіли кулі — почалися обстріли, та жінки цього не помічали — вони рятували життя хлопцеві й понад усе хотіли, щоб він жив. І доля змилостивилася. Його вдало транспортували до одеського військового шпиталю, в якому служила і Тетяна. Повернувшись із зони АТО, вона випадково побачила врятованого. Жінка стояла над бійцем, з її очей лилися сльози, а він навіть не зрозумів, що це вона — його ангел-рятівник.

Тетяна — непересічна особистість, надзвичайна людина, дружбу з якою багато хто цінує. А батьки врятованих бійців знають: якби не вона, їхні діти не вижили б. Так, одного разу, побачивши її фото в Інтернеті, мати 25-річного Андрія написала: «Вона також врятувала мого сина в 2014 році». Прочитавши це, Тетяна не могла стримати сліз: «Почуттів, що переповнюють серце, коли читаєш такі рядки, жодними словами не передати».

Життя інколи вносить свої, ніким непередбачувані, корективи в людські долі. Нова точка відліку розпочалася для старшого сержанта Тетяни Іваненко саме влітку 2014 року. Тоді вона, молода медсестра одеського військового шпиталю, яка ще тільки-но здобувала вищу медичну освіту, не знаючи що чекає її попереду, погодилася їхати не просто в зону АТО, а в самісіньке пекло на передовій.

Це була її вже третя ротація в зону протистояння за п’ять перших місяців неоголошеної війни. З кожним разом напруга зростала, і все більше відчувалося наближення чогось загрозливого та моторошного. Військові медики знали, що невдовзі доведеться працювати, як то кажуть, до повного виснаження. Та вони не думали про наслідки для самих себе, а лише про тих, кому доведеться собою затуляти рідну землю від ворога. Тож коли в Любимівці командувач 8-го армійського корпусу вишикував особовий склад, до якого була придана і група військових медиків із Одеси, сказав: «Хто не хоче, не може їхати на передову — зробіть крок уперед. Нікого туди проти волі не відправлятиму», Тетяна Іваненко зі своєю командою залишилася стояти в строю. Вони вже тоді вирішили: «Разом приїхали, тож і повертатимемося тільки разом». Тоді, на початку липня, розпочалися запеклі бої, були перші жертви. Військові мали їхати в Донецьку область. Та куди саме, ніхто не знав.

У медсестри не було жодних вагань — знала, що зможе, витримає, встоїть. Відразу почали приготування, вночі вирушила перша колона, а з нею і військовий хірург Федір Богачик. Невдовзі з другою колоною виїхала і Тетяна з рештою медиків — хірургом Михайлом Кошековим та операційною медсестрою Оленою Гончаровою.

— Як тільки заїхали в Донецьку область, відразу почули постріли. Дорогою зупинилися в місці дислокації одного з українських підрозділів, щоб дозаправити техніку, і за годину — знову в путь. Прибули у визначений район наступної ночі. Ліс, темно, зв’язку немає, умов ніяких. Переживали за Федора Богачика, бо не знали, де він, що з ним, — говорить Тетяна.

У першу ніч на передовій війна дала про себе знати спалахами залпів у небі та безперервною канонадою. Тільки під ранок страх почав розсіюватися: неподалік виднілося якесь село, а блакитне небо вже не розсікали снаряди. Та й зраділи, коли побачили Федора. Він знайшов своїх, тільки-но розвиднілося. Відразу хазяйновитим поглядом обвів галявину і визначив, де стоятиме автоперев’язочна і де розміщуватимуться медики. Всі взялися до роботи: жінки ні в чому не поступалися чоловікам — не хотіли бути для них тягарем. Щосили копали окопи, пиляли дерева, допомагали будувати бліндажі.

— Було тяжко, але, стиснувши зуби, робили все, бо відчули — від цього залежать наші життя, — згадує Тетяна.

Першими пораненими були ті воїни, які виходили на бойові завдання до кордону з РФ та несли службу на блокпостах. Тетяна каже, що паніки не було. Просто мобілізувалась і виконувала свою роботу. Тоді вона не знала, що всі жахіття війни ще попереду. 21 серпня 2014 року запам’яталося їй на все життя. О 4-й ранку базовий табір, в якому було близько тисячі осіб, ворог обстріляв з «Ураганів». Бійці хоч і звикли до бойової обстановки, але такого масованого обстрілу місця постійної дислокації не очікували. Тетяна каже, що саме тоді стало реально страшно, а першою промайнула думка: тільки б вижити.

Коли вщухла стрілянина і можна було вийти з укриття, медики кинулися на допомогу. Від побаченого можна було знепритомніти: розпечена земля всіяна тілами вбитих та поранених. Розділившись на дві групи, медперсонал почав роботу від бліндажа до бліндажа. Спочатку рятували тяжкопоранених, зупиняли кровотечу і стабілізували стан бійців, щоб можна було їх переправити до лікарні. Адже оперувати в польових умовах не було можливості. А кожна втрачена хвилина могла вартувати комусь життя.

— У ті моменти стільки адреналіну викидалося в кров, що думок взагалі не було. Все робили швидко, на автоматі, — згадує Тетяна перебіг тих подій.

Спрацьовували холодний, тверезий розум і шалена відповідальність за кожного. Тетяна не здавалася навіть тоді, коли доля вже зробила свій страшний вибір. Так, до останнього боролася за життя одного з бійців, хоча розуміла, що з таким пораненням йому не вижити:

— Він був перший, хто помер у мене на руках. Я його тримаю, а в нього немає півголови. Навіть досі не можу сказати, що тоді відчувала.

Того жахливого дня старшому сержанту медичної служби Тетяні Іваненко вдалося вижити. Серед вибухів боєприпасів, під кулями, що свистіли над головою, вона відбулася травмою коліна, щоправда, серйозною. Та тоді на своє ушкодження навіть не звернула уваги, не помічала болю у розтрощеному коліні, продовжуючи рятувати життя поранених.

Тетяна зі своєю командою залишали місце обстрілу останніми. Вона відчула біль в ушкодженій нозі і жахливий стан після двох контузій, лише в машині. Та приводу себе жаліти не давала, як і волю власним почуттям. Напевне, тоді їх і не було. Просто хотілося тиші і відпочинку.

І в Кутейниковому, і в Гранітному український підрозділ накривали вогнем із «Градів» і мінометів 24 години на добу. До українських лікарів привозили і тяжкопоранених з Савур-Могили. Про повноцінний сон годі було й мріяти. КамАЗами, БТРами, УАЗами — всім, чим могли, доправлявли бійців до рятівників. У Гранітному містився вертолітний майданчик, тож перед відправкою медсестри та лікарі мали стабілізувати стан людей, щоб доправити їх у лікарні та госпіталі. Одного разу рацією пролунало: «Веземо тяжкопоранених з Савур-Могили».

Дві медсестри кинулися їх рятувати. Тетяна почала надавати допомогу бійцю на ношах, у якого були ушкоджені рука і нога. А Олена побігла до машини. І звідти крикнула подрузі: «Таню, йди швидко сюди!».

Від побаченого Тетяна заціпеніла: її давній друг полковник Петро Потєхін, який ще кілька днів тому обіцяв зайти в гості, лежав із перебитими ногами, ушкодженими рукою, грудною кліткою та головою, не впізнаючи нікого. Тетяна робила все, що було в її силах, а щойно гвинтокрил із пораненими піднявся в небо, вона схопила телефон і промовила: «Хлопці, зараз до вас у мобільний шпиталь привезуть полковника у критичному стані. Врятуйте його, благаю!»

На війні все інакше. Загострюється почуття відповідальності, починаєш цінувати те, на що можеш не звернути уваги в мирному житті, а особливо там цінується дружба. Тетяна дбала про кожного бійця. Вона з Оленою Гончаровою знаходили для хлопців слова підтримки, допомагали, чим тільки могли. Так, допомогли і молодому офіцерові Євгену Мандажі, в якого була жахлива алергія на бджолині укуси. Він був дуже вдячний медсестрам за лікування, тож тільки-но випадала нагода, забігав навідати. Одного разу звернувся до дівчат із дивним проханням: «Будь-ласка, дайте мені біле простирадло». Вони запитали навіщо. Розвідник відповів:

— Наші потрапили у полон. Я йду на переговори. Тримайте за мене кулаки.

— Коли ми дізналися, що і його захопили в полон, були шоковані, не знали, що робити. Молилися за нього і вдень і вночі, — згадує Тетяна Іваненко. — А коли я повернулася до Одеси, в Інтернеті побачила список визволених з полону, серед яких був і Мандажі Євген, сльози радості так і полилися рікою.

У молодого військового медика — залишилося багато спогадів про перебування в районі АТО. Тетяна щиро пишається своїми досягненнями. Вона каже, що врятувавши життя іншому, починаєш розуміти: ти зробив щось неймовірне, надможливе. Проте виділити щось одне жінка не береться, адже за кожним епізодом чиєсь життя, чиєсь майбутнє. Багато бійців завдячують Тетяні Іваненко порятунком і пишуть у соцмережах: «Дякую тобі», «Дякую за моє врятоване життя». Вона зробила свій вибір ще у шкільні роки. І якби була можливість повернути час, то знову б проти волі батьків вступила б в Ізмаїльське медичне училище, та підписала б військовий контракт. Сьогодні молодший лейтенант медичної служби Тетяна Іваненко — слухач Української військово-медичної академії.