"Вишгородська Богородиця Ніжності": Вкрадена українська святиня й досі у Москві

Вподовж 863 років право власності російської церкви на ікону тримається на злочині і міфах. Вважаємо за потрібне про це нагадати, - пишуть журналісти Ірина Костенко і Марина Остапенко, передають Патріоти України.

«До половины V века икона оставалась в Иерусалиме. При Феодосии Младшем ее перенесли в Константинополь, откуда в 1131 г . она была прислана на Русь как подарок Юрию Долгорукому от Константинопольского Патриарха»

Але всі історичні джерела свідчать, що 1131 року великим київським князем був Мстислав Великий. Юрій Долгорукий у той час виконував обов’язки удільного князя далекого Ростово-Суздальського регіону.

Звичайно, можна припустити, що з датою вийшла помилка, а правдивою лишається інформація щодо особи князя, якого греки удостоїли безцінного дарунка. Проте є й інші причини, які унеможливлюють достовірність такої гіпотези. А саме – життєві історії обох князів.

Мстислав та Юрій були синами славнозвісного Володимира Мономаха. Але батькову науку про те, «як подвигнутися на добрі діла», кожен княжич зрозумів по-своєму.

Мстислав посів київський престол по смерті Володимира Мономаха. Він керував державою так славно, що удостоївся ймення Великий.

Князь був мужнім лицарем і мудрим державцем. «Він умів владарювати і тримати порядок всередині держави». Слава про чесноти руського володаря ширилася всією Європою. І тому угорські, данські, візантійські, польські монархи вважали за честь пошлюбити своїх принців чи принцес із дітьми Мстислава.

Із Юрієм Долгоруким все було зовсім інакше. Сьогодні його здебільшого знають як засновника Москви. І, вочевидь, через це замовчують, що державником суздальський князь виявився нікчемним. Ідея фікс всього його життя полягала у здобутті Києва. Суздальський князь невтомно намагався загарбати столицю Русі, за що літописці охрестили його Довгоруким. Княжа мрія збулася аж 1156 року. Але ненадовго.

Великим київським князем Юрій пробув два роки і помер насильницькою смертю (його отруїли). Кияни, дізнавшись про кончину нелюбого правителя, погромили князівські хороми і «всіх суздальців із безчестям вигнали з міста».

Варто розібратись, чим Довгорукий так дошкулив київському люду. Перший історик Києва Максим Берлинський характеризує князя Юрія як «правителя, що більше займався розвагами, аніж державними справами, що киян страшенно дратувало…», а найгірше те, що «правління Юрія Володимировича призвело до втрати Руссю багатьох земель і посилення половців» і тому перебування його у столиці «для киян було нестерпним».

Микола Карамзін, автор «Історії держави Російської», називає Довгорукого «властолюбним, але порожнім князем, який не мав чеснот великого батька, і не прославив себе в літописах жодним подвигом благородства, жодним добросердним вчинком, притаманного Мономаховому племені… Народ київський так ненавидів Довгорукого, що не захотів, щоб і тіло його лежало поруч із Мономаховим (тобто у Святій Софії – ред.) і поховали його поза містом…»

Міф 2

«1155 г . сын Юрия Долгорукого, св. князь Андрей Боголюбский, желая иметь у себя прославленную святыню, перевез икону на север, во Владимир, и поместил в воздвигнутом им знаменитом Успенском соборе. С того времени икона получила именование Владимирской».

А в літописах пишуть, що ікону Боголюбський викрав.

Річ у тім, що Юрій Довгорукий, завоювавши київський престол, поставив Андрія у Вишгороді і призначив його своїм наступником.

Молодому княжичу, звісно, хотілося стати великим князем. Але йому імпонувало єдиновладдя. Київські ж традиції правління змушували князя узгоджувати всі свої рішення з дружиною, боярами і зборами громадян (віче). Це по-перше. По-друге, Боголюбський з досвіду батька знав, що киянам треба годити, бо нелюбого князя вони можуть прогнати, а то й замордувати.

Інакше кажучи, перспективи стати великим і самовладним володарем у Києві бути просто не могло.

Зрозумівши це остаточно, князь вирішив стати великим і самовладним у себе на Суздальщині.

Для цього забите і віддалене Суздальське князівство він постановив зробити престольним, тобто в усьому рівнозначним Києву.

Реалізація задуму почалася однієї ночі, коли Боголюбський поцупив з церкви чудотворну ікону Богородиці і без батьківського благословення (це особливо обурило літописців) дременув із Вишгорода до Суздалі.

Слово «поцупив» тут не перебільшення. Святий образ був надзвичайно шанований у Вишгороді і по всій Русі. Біля нього відбувалися неймовірні чуда і сила паломників з усієї країни приходила вклонитися Вишгородській Богородиці Ніжності. Тому про добровільну передачу городянами безцінної святині та ще й синочку розгульного князя не могло і мовитися.

По дорозі до північних земель Андрій незле прорахував, що запровадження самовладства на базі Суздалі завдасть добрячої мороки. Адже там жило старе боярство (тодішня політична еліта) та більше-менше, але діяли київські демократичні закони. І вирішив князь, що незрівнянно зручнішим для заведення нових порядків буде Володимир – невелика слобода неподалік Суздалі. Але як це зробити?

Тут настала черга третього міфу.

Міф 3

Третій міф, посилаючись на древню «Оповідь про чуда Володимирської Божої Матері», стверджує, що по дорозі до Суздалі: «Во время молитвы, к нему явилась Пресвятая Дева и велела поставить икону во Владимире. Это стало причиной, почему великий князь сделал Владимир столицей».

Отже, ідея Суздалі відпала і князь розпочав імените будівництво нової столиці у до цього геть неіменитому Володимирі.

Але чи дійсно на це було розпорядження з неба?

Порівняно недавно (1895 року) дослідники Імператорського Московського археологічного товариства, вивчаючи стилістику «Оповіді», незаперечно довели, що одним з її авторів був сам Боголюбський.

Немає сумнівів, що взятися за перо князя спонукали ризикові політичні інновації. Їх конче потрібно було підперти належною ідеологією. І князь оформив це у безпрограшний спосіб – із посиланням на волю Божу.

В історії церкви записано чимало історій явлення Богородиці. Але така честь випадала не абикому, а найбільшим із достойників.

Боголюбський достеменно до таких не належав. І подальші події тому підтвердження.

Інакше кажучи, допоки стояв Золотоверхий град, іншої легітимної столиці бути не могло. Виправити таку ситуацію Боголюбський вирішив знищенням Києва.

«Настав час великого посту, почнімо його з добрих діл», – повчає книга молитов.

І воістину «боголюбивий» князь перший тиждень великого посту розпочав погромом престольного граду.

«Грабували вони увесь город, – пише літописець, – і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю, і не було помилування нікому: церкви горіли, християн убивали.. і всі святині забрали і монастир Печерський підпалили»…

Сталося це 1169 року. Вперше за всю історію древньої столиці при вселюдному опорі киян місто взяли на щит. Військо Боголюбського повернулося до Володимира з честю, славою «…і з прокляттям», – додає літописець.

А Микола Костомаров узагальнює: «Боголюбський зруйнував Київ з усім тим, що споконвіку було святим для всієї Русі».

Для остаточного приниження загальноруської столиці Андрій поставив київським князем безвольного та неавторитетного Гліба Переяславського. І позбувшись таким чином клопоту з київською зверхністю, утвердив свій титул великого Володимирського князя.

Але ненадовго.

Бо з руїн і попелу престольний Київ несподівано постав знову. Нелюбого князя Гліба кияни терпіли два роки. А потім його хтось та й отруїв. Розгніваний Андрій надіслав до Києва посла з вимогою видати осіб, причетних до вбивства. Але посланцеві відмовили і вирядили додому, обстригши йому голову та бороду ( це вважалося найбільшим приниженням посла і його патрона).

І тоді, як пише літописець, «Андрій, сповнившись зарозумілості і розгордившись вельми і безліччю воїв оточившись», вирішив піддати столицю новому погрому. Величезне військо (50 тисяч воїнів) знову вирушило на Київ. Але дійшло лише до Вишгорода і здобути його не спромоглося. Обороною міста керував князь Мстислав Хоробрий, який «крім Бога не боявся нікого», – свідчать літописці. Після тривалої облоги суздальські вояки несподівано порозбігалися. «Прийшли – бо вони зарозумілими, а смиренними одійшли у доми свої», – підсумовує літопис. (Ця поразка замовчується офіційною російською історією).

На цьому походи північних сусідів до Києва припинилися.

І того ж року Андрія Боголюбського убили його бояри.

«При всьому своєму розумі, хитрості та спритності Андрій не зміг встановити нічого міцного на руських землях, – пише Микола Костомаров, – єдиною мотивацією всієї його діяльності було властолюбство. Якою мірою поцінувала його турботи суздальська земля, свідчить його смерть».

За радянських часів і до 1999 року ікона Вишгородської (Володимирської) Богородиці зберігалася у Третьяковській галереї.

Потім її передали церкві. Але під час передачі святині в руки патріарху Алексію образ несподівано тріснув. Очевидці стверджують, що один з ієрархів церкви на це промовив: «На жаль, Богородиця вже не з нами».

ВИСНОВКИ

«Спадщина, похапцем загарбана на початку, згодом не благословляється», – написано у Книзі Премудрості Соломона. Вочевидь, саме тому на колишніх периферійних землях давньоруської держави не постав ні другий Київ, ні третій Рим. А дорога до колись престольного града Володимира обернулася горезвісним шляхом на каторгу, знаним як Владімірскій централ..

Древній Київ відтоді також пережив чимало драматичних часів. Але славу і велич святого міста нікому не вдалося ані знищити, ані вкрасти.

«Святий Київ-град – втілення благодаті Божої – є явищем того ж порядку для слов’янського світу, що й Рим для світу католицького», – справедливо пише історик Ігор Гирич.

З огляду на все вищенаведене постає запитання: чи не настав час повертати святиню додому?