"Збираюся повернутися до танців, адже до війни я був хореографом, танцював і хіп-хоп, і румбу, і аргентинське танго, і козацький гопак", - Віктор Кардаш

Позаторік «ФАКТИ» писали про морського піхотинця 1-го батальйону Віктора Кардаша. Тяжко поранений осколками гранатомета, що розірвався за два метри від нього, Віктор переніс більше двадцяти операцій, але врятувати йому ногу лікарі не змогли. Та навіть ставши людиною з обмеженими фізичними можливостями, хлопець продовжував жити активним повноцінним життям, передають Патріоти України.

Через день після операції втік з палати на концерт улюбленого гурту, потім з 40-градусною температурою, весь увішаний крапельницями, поїхав з хлопцями на стадіон дивитися футбольний матч «Україна — Іспанія». Щойно йому зняли шви, він уже виконував трюки на пілоні (шест для танцювальної акробатики) і навіть знімався в кіно!

Незабаром Віктор отримав нову професію — став протезистом. Український центр протезування та реабілітації «Рух без обмежень» взяв його консультантом, адже Кардаш, опираючись на власний досвід, міг пояснити іншим, як на протезі ходити сходами, як сідати і навіть… як ставати на одне коліно.

Це вміння сталося йому в нагоді, коли він вирішив освічитися своїй коханій Ользі Ціфринець. Два тижні тому у подружжя народився первісток Матвійчик. «ФАКТИ» побували в гостях у новоспечених батьків.

Вдома у Віктора та Ольги Кардаш тепло і затишно: світла, залита сонцем кухня, на столі — чай зі смаколиками, на сушилці — пелюшки та крихітні комбінезончики. Доповнює ідеальну картину молодий батько у кріслі-качалці, котрий ніжно заколисує на руках немовля.

— Вікторе, ви вже усвідомили себе татом чи поки лише звикаєте до цієї думки?

— Зрозумів, що я батько, відразу, коли дізнався про вагітність дружини, — відповідає Віктор Кардаш. — Спочатку переживав, чи впораюсь із батьківськими обов’язками, чи дам дитині належне виховання. Але щойно побачив сина, вмить відчув: впораюсь.

— Пам'ятаєте, як саме Оля повідомила вам, що ви станете батьком?

— Це я їй про це повідомив! Бо здогадався про її вагітність першим. Почав помічати зміни настрою дружини, її дивну поведінку. Натякнув, що час придбати тест.

— Якраз напередодні я сильно перехворіла — застудила обидві нирки, — розповідає Ольга. — Саме хворобою я й пояснювала собі своє дивне самопочуття. Але на прохання Віті все ж купила тест. Побачила одну смужечку, як і очікувала. А коли виходила з ванної кімнати, на тесті раптом «намалювалась» ще одна смужка! Кричу чоловікові: «Кардаш, ходи сюди! Це мені ввижається чи ти теж бачиш дві смужечки?» Обнялися, подякували Богу.

— У голові, певно, був повний хаос. Все ж таки перша вагітність…

— На жаль, не перша. Торік ми втратили дитину. Викидень стався на ранніх термінах, я надзвичайно тяжко його перенесла. Постійно плакала, питала себе: «Ну чому?» Потім знайшла відповідь: якщо наші плани не входять до планів Божих, значить, потрібно це просто прийняти як данину.

— Вагітність проходила важко?

— Спочатку ні. Трішки нудило, але це не було проблемою. Основний час вагітності припав на теплий період, і це було дуже класно. Я багато гуляла, їла свіжі ягоди, пила морси…

— … і постійно плакала без усіляких видимих причин, — підколює дружину Віктор. — Хоче, приміром, купити уподобану сукню, а животик з дитинкою в неї не влазить — і от вже істерика. А що було, коли Оля загубила свій паспорт за два тижні до пологів! Чесно кажучи, тоді я теж перелякався. Звісно, пологи б у неї прийняли, але за законом дитину нам віддати не мали би права. Добре, що встигли відновити документ: Олі довелося бігати по кабінетах з величезним животом і набряками на ногах.

— На восьмому місяці у мене почалися проблеми з нирками, — пояснює Ольга. — Набряки справді були шалені: ноги як колоди, ніс картоплею. І тиск 170 на 150. Від нього лопалися судини, очі були затиті кров’ю. За три тижні до пологів лікарі змусили мене лягти на збереження. Під час самих пологів теж не обійшлося без ексцесів: дитина була зависоко і ніяк не хотіла опускалася у таз. Щоб витягнути сина, лікарям довелося мене порізати, а потім довго зашивати. Але, Богу дякувати, з малим усе добре. Вага 3750 грамів, зріст — 56 сантиметрів!

— Вікторе, ви були присутніми на пологах?

— Так. І я не розумію, чому деякі чоловіки кажуть, що це страшно або огидно. Навпаки! Твоя кровиночка з’являється в тебе на очах, тобі одразу дають її на руки. У цю мить емоції просто зашкалюють! Я весь час тримав Олі голову, змочував потріскані пересохлі губи, заспокоював. Коли Матвійчик народився, його одразу далі мені на руки. Синочок почав смоктати свій палець. Це було неймовірно.

— Народжували в приватній клініці?

— У пологовому будинку № 2 міста Києва, — відповідає Оля. — Багато в чому він не поступається приватним закладам. Там чистенько, охайно, лікарі уважні. Приємно вразило, що з нас не взяли ані копійки, врахувавши, що Вітя — ветеран АТО. Навіть одномісна палата — привілея, за яку ми готові були заплатити — обійшлася безкоштовно. А от щодо медсестар та санітарок, їх, бувало, не докличешся. Вдень мені допомагав чоловік, а вночі я просто впадала у відчай. Малий плаче, його треба годувати, носити, колихати. А я навіть стояти не можу — шви болять. Вже не кажу про те, що не вийдеш ані в душ, ані у вбиральню, бо залишати дитину, яка заходиться криком, неможливо.

— Я проводив з дружиною цілий день, — каже Віктор. — З восьмої ранку і до самого вечора. Приносив їжу, забавляв сина, колихав, оброблял йому пупочок перекисом водню та календулою, міняв «памперси». На ніч ішов додому — прав пелюшки, варив їсти й у перервах готувався до повернення дружини: прикрашав дитячу кімнату зворушливими малюнками та повітряними кульками. Не міг дочекатися, коли наш Матвійчик нарешті буде спати у своєму ліжечку.

— Хто обирав для сина ім’я?

— Спочатку ми думали назвати його Давидом, але в нас обох племінники Давиди, тому зупинилися на імені Матвій.

— Мрієте, щоб він, як тато, став морським піхотинцем?

— Крім мене, у нас в родині ще двое «чорних беретів» — тесть та Олін брат, — усміхається Віктор. — Ким стане син, коли виросте, не знаю. Але пелюшки йому про всяк випадок купуємо з малюночками якорів.

— До речі, малюк і зовні схожий на діда, — усміхається Оля. — Такий самий щокастик з двома залисинами на чолі. Мій тато, як почув це, розчулився до сліз. Батьки, звісно, дуже за мене переживали. Для них онуки — єдина радість в житті після переїзду до Києва (родина Ольги з Дебальцево, їхній будинок був зруйнований під час бойових дій. — ред.).

— Вікторе, два роки тому міська влада обіцяла вам дати законну ділянку землі, де ви могли би розпочати будівництво власного житла.

— Я весь цей час обиваю пороги інстанцій — усе дарма, — відмахується співрозмовник. — Нещодавно дізнався, що переді мною позачергово отримав ділянку хлопець, який хоч і був в АТО, але отримав там лише контузію. Крім того, в його дружини, на відміну від моєї Олі, є трикімнатна квартира у Києві. Як їм можна віддавати перевагу, коли ми з дружиною більшу частину заробітку платимо за орендоване житло.

— Та й те знайти не так просто, — зітхає Ольга. — З минулої квартири нас просто витурили. Раніше ми винаймали житло разом із моїм братом та його дружиною, так було дешевше. Коли невістка завагітніла, власниця квартири вигнала їх, сказавши: «Ніяких дітей та тварин». А нам підняла ціну до восьми тисяч гривень на місяць. З комуналкою взимку виходило біля тринадцяти тисяч! Ми влізли в борги і змушені були шукати інше житло. Ця квартира нам обходиться у шість тисяч. Вона маленька, але світла. Та ще й недалеко від Міжнародної школи, де я викладаю англійську. На сімейній нараді ми вирішили, що в декрет з дитиною піде Вітя, а я в квітні повернусь на роботу. Сподіваюся продовжувати годувати сина грудьми. Ввечері та зранку буду зціджувати молоко, а вдень чоловік планує приносити малого до мене на годування.

— Вікторе, а як же ваші підопічні без вас? Адже ви уже декілька років працюєте консультантом та протезистом у центрі протезування «Рух без обмежень». Нещодавно навіть побували на стажуванні в Канаді.

— Це була розкішна подорож. Її організував телеканал «1+1», благодійна організація «Серце воїна» та канадский фонд Антоніни Кумки. Я побував на міжнародній конференції у Торонто, куди з’їхалися хурірги та протезисти з багатьох країн. Вони розповідали надзвичайно цікаві речі, а Оля мені синхронно все перекладала. Потім тиждень ми ходили в клініку і спостерігали за реабілітацією інвалідів. Порівняно з Україною — це небо і земля.

Людей після ампутації там дуже швидко ставлять на ноги. Вони вдягають первинний протез вже за тиждень після операції, коли ще навіть шви не зняті. Пацієнтів навчають правильно сідати, ходити, вставати, пересідати з ліжка в інвалідний візок. Деякі канадські методи реабілітації я вже застосовую у своїй роботі. Наприклад, вчу використовувати замість тренажерів підручні засоби — валики з рушника, пластикову пляшку, м’ячик. Але найбільше мене вразило, що у Канаді людина в реабілітаційному центрі отримує, крім фізичної, ще й психологічну допомогу та повний пакет соціальних послуг і документів. А не бігає, як я, по вісім місяців по кабінетах, намагаючись «вибити» пенсію. Безкоштовні протези там набагато якісніші, ніж у нас. А якщо людина хоче особливий протез, наприклад спортивний, держава оплачує 75 відсотків вартості, а на решту дає довгострокову розстрочку.

— У вас тепер теж є спортивний протез, про який ви давно мріяли. Придбати його вам допомагала вся Україна.

— Це правда. Восени 2017 року у Києві відбувся благодійний марафон. Телеведучі Власта Шовковська, Соломія Вітвіцька, Єгор Гордєєв, актор Ахтем Сейтаблаєв і ще дуже багато прекрасних людей бігли, щоби зібрати гроші мені на протез. Він коштував більше 250 тисяч гривень. Дуже допомогли наши друзі з Америки та Перу, батьки та вчителі з Оліної школи. Величезне усім спасибі! Влітку мені зроблять ще одну операцію, і я почну освоювати спортивний протез.

— Коли ми спілкувалися позаторік, у вас позаду уже було 25 операцій…

— З того часу зробили ще шість. І це не кінець. Через надлишок кальцію в організмі на кістках моєї культі виростають новоутворення — ніби сталактити в печері. Треба різати культю, обпилювати нарости, зшивати наново. Якщо цього не робити, вони проб’ють м’яз, почнеться нагнивання, і ногу доведеться відтяти ще вище.

— Свої операції він сприймає з гумором, мої пологи переніс спокійно, — розповідає Ольга. —Зате коли малому робили щеплення чи брали з п’яточки кров, Вітю довелось відкачувати. Ще б пак, дитинку образили!

— Я справді легко ставлюся до свого здоров’я, — усміхається Віктор. — Коли ми з Олею після весілля їздили у круїз, який нам подарували друзі, я ходив по всіх екскурсіях, плавав у басейні, не звертаючи уваги на здивовані погляди оточуючих. Взагалі веду активний спосіб життя і ні в чому собі не відмовляю. Синок підросте — будемо з ним разом по парку бігати. А ще збираюся повернутися до танців. До війни був хореографом, танцював і хіп-хоп, і рубму, і аргентинське танго, і козацький гопак. З новим протезом обов’язково відновлю свою майстерність, присягаюсь!