"​30 курсів променевої терапії, незліченні "хімії", втрата волосся, вій та брів": Яніна Соколова проти смертельної недуги (фото)

30 курсів променевої терапії, незліченні "хімії", втрата волосся, вій та брів. Вона пройшла крізь справжнє пекло. І вижила. Зараз Яніна Соколова доволі спокійно розповідає про всі тортури, передають Патріоти України з посиланням на 24 канал.

Навіть усміхається, коли пригадує, як синочки бігали за нею з її ж перукою: "Мамо, ти забула своє волосся!" Голос на мить підводить Соколову лише в одному моменті: "Син запитав, чи я помру…"

Вона дала обіцянку собі, дітям і усім: "Все буде добре!"

Перші сім днів після "хімії" – це пекло

- Готуючись до цієї розмови, я прочитав і переглянув кілька ваших інтерв’ю, проте у жодному з них не було теми дітей і матері, яка бореться із важкою недугою. Ваші сини, мабуть, вже багато чого розуміють. Помічають, що з мамою коїться щось "не те". Як ви їм пояснили?

- Мирону – 5, Миколі – 8. Мирон ще небагато розуміє окрім слова "хвороба", що для нього асоціюється із нежитем або коліками. А ось Микола… Його прадідусь Ваня помер від раку кишківника. Ми були у лікарні, коли йому зробили операцію. Микола за цим процесом спостерігав, а потім дізнався, що прадідусь помер.

Тому, коли мені цей діагноз поставили, ми дітям особливо нічого не розповідали. Вони дізналися, коли мене поголили. Волосся сильно випадало, вже не було що розчісувати, у мене не залишалося вибору. Коля запитав, чому я поголена. Сказала йому, що у мене рак. Він запитав, чи я помру. Я відповіла, що не планую, що все буде добре. Він заспокоївся. Потім були навіть смішні моменти. Я іноді вибігаю, а Микола кричить: "Мамо, ти забула своє волосся!" І вони удвох несуть мені цю перуку, яка зараз на мені. Це дуже кумедно. Словом, я їм пообіцяла, що не помру і буду намагатись дотримати свого слова (Усміхається).

- Чи були у вас моменти максимального відчаю, коли здавалося, що це – кінець?

- Максимальний відчай пов’язаний із фізичними процесами, які в тобі відбуваються. Для читачів я поясню, що після другої "хімії" у тебе випадає волосся, брови і вії. Тобто, десь на третій "хімії" у мене не було вже нічого. Українці про це ще нічого не знали, всі мої проекти виходили, а ми 2,5 години робили мені брови та вії – ніхто цього навіть не помітив. Через якісну перуку, яка зараз на мені, дуже складно повірити, що це не моє волосся. Воно реально виглядає дуже природно.

Але відчай, який я мала через хіміотерапію, пов’язаний ще й з різними фізіологічними змінами – не деталізуватиму, вони не дуже приємні. Я пройшла 30 курсів променевої терапії – коли ти лягаєш у такий саркофаг, схожий на солярій, і тебе опромінюють. А потім на опромінених ділянках – реакція, бо це ж фактично радіація…

Коли ти робиш проекти, як зазвичай, коли на роботі якісь негаразди і ти повинен усе контролювати, а тобі – вкрай кепсько, бо це тільки третій день після "хімії"… Поясню для тих, хто, на щастя, ніколи не мав із цим справи. Перші сім днів після "хімії" – це пекло, якого я не побажаю навіть ворогу. Ти не можеш спокійно сидіти на місці – тебе настільки викручує, що хочеться вити воєм. І нічого не допомагає.

Тому я зараз активно говорю про доступ до медичного канабісу, адже всі ті препарати, які мені кололи, мали побічну дію. Доступ до медичного канабісу – це можливість українцям, які мають недуги онкологічні, епілептичні, неврологічні, плюс – військовим, які страждають від посттравматичного синдрому без кінцівок (а це – шалений біль!), позбутися цього болю і уникнути побічної дії. Американські українці передали мені кілька футлярів із канабісом. Я використовувала його під час цього найжахливішого періоду. Тож дуже чекаю, що закон нарешті буде ухвалений.

Я позбулася токсичних людей

- Як цей період змінив вас внутрішньо? Чи відбулася переоцінка цінностей?

- Дуже змінив. Я припинила боятися будь-чого, окрім негараздів зі здоров’ям моїх близьких. Тепер я точно розумію, що все це вирішено там, на небі. Я максимально позбулася токсичних людей навколо себе. Всіх, хто вносив у мене зневіру. Всіх, хто дозволяв собі критикувати те, що належить до мого світу. Всіх, хто давав мені оцінку і засуджував мене за моєю спиною. Усіх цих людей зі мною немає. Я їх не те що видалила з Фейсбуку, я повидаляла номери їхніх телефонів і більше з ними не бачуся.

Хоча частина з них – це люди, які були зі мною багато років. Просто буває так, що ти з кимось дружиш, бо це звичка, або ви навчалися в одному класі чи на одному курсі університету. Треба жити кожного дня, як востаннє, і робити все, щоб бути щасливим. А люди, які вселяють у нас зневіру і не дають нам любові та щастя, мають іти на три літери.

Зараз мене оточують тільки ті, хто мене любить. Всі проекти, які я роблю, – це проекти людей, які об’єднані любов’ю, почуттям гумору, співпереживанням одне до одного. Інші у нас просто не затримуються. А це – величезна кількість проектів! "Рандеву", де працюють 6 людей. "Вечір" – 14 людей. Фільм "Я, Ніна", команда якого складає близько 100 людей. "Кіно з Яніною Соколовою", моя телевізійна школа, де також працює десяток осіб. Тобто, навколо мене – величезна армія людей, які люблять, вірять і завжди підтримують. З іншими я не хочу мати справу ніколи.

Чекала Вакарчука, а Харчишин мене бісив

- Ваш близький друг – Валерій Харчишин. Ви, напевно, ще навчалися, коли він уже підривав стадіони своїми концертами…

- Я навчалася на першому курсі інституту і пам’ятаю момент, коли у Запоріжжі мама змушувала мене прибирати квартиру, а сама кудись пішла… Якраз розповідала йому цю історію кілька днів тому. Їм вручали зірку на Алеї зірок у Києві, Валерій мене запросив, щоб я промову "штовхнула" (Сміється). Так ось, мені було 17. Запоріжжя, "хрущівка" у центрі міста, каштани буяли – травень. Я пилососила і на магнітофоні "Весна" поставила касету "Території А". І там була пісня "Другої Ріки". Я співала і пилососила (Усміхається).

А зараз я стою на Алеї зірок і мій найкращий друг виглядав мене, бо я зухвало запізнювалась. "У мене є 10 хвилин. Давай, щоб я по бистрячку все сказала". Життя – непередбачуване. Ти можеш бути чиїмось фанатом, як от із Вакарчуком, а потім зустрітися, і людина, плачучи, як Вакарчук, скаже: "Ти – мій кумир. Я тебе просто обожнюю, неймовірно захоплююсь твоєю силою".

І тут я повертаюся у себе, 14-річну, яка ходила у спортзал в Палаці спорту цілий місяць, щоб потрапити на його концерт. У мене не було грошей на квиток, мене виховувала лише мама. Тож я навмисно записалася у спортзал, дотичний до університету, заплативши 15 гривень, ходила туди, щоб створювати ілюзію. І таки дочекалася, коли Вакарчук прямував через службовий вхід, який пролягав крізь спортзал. Тоді побачила його вперше. А зараз я дозволяю йому обійняти мене, кажу різні фрази, скидаю його, коли мені телефонує (Усміхається).

- Як ви познайомилися із Харчишиним?

- З Валерієм ми познайомилися 5 років тому. Я страшно його недолюблювала, він мене бісив. Адже свого часу робила перше своє інтерв’ю на телебаченні у Києві, я тоді вела "Сніданок з 1+1". Харчишин став дебютним гостем моєї зіркової рубрики. Ми зустрілися на Подолі, він поводився дуже зухвало, погано відповідав на запитання. Сидить людина, яка тупить, а ти ж хочеш зробити максимально цікаве інтерв’ю, проте отримуєш відповіді "так", "ні", "не знаю". Я була дуже розлюченою: "Ах ти, жук. Зухвала рок-зірка… Я ж твою музику слухала, прибираючи із пилососом, а ти ось так…"

А потім так сталося, що нам запропонували зіграти разом антрепризу про кохання. Ми зустрілися на репетиції. Я повинна була зіграти роль його коханки, з якою він зустрічається на прийомі у сексолога. Ось так ми на прийомі у сексолога перетнулися і з того часу дружимо (Усміхається). Це – мій найкращий друг, а я – його найкраща подруга.

У моєму житті з любовними історіями все досить примітивно

- Ви працюєте над фільмом "Я, Ніна", бюджет якого – 40 мільйонів гривень. Яка ситуація станом на сьогодні? Яку суму зібрано? Що вже зроблено?

- На даний момент (розмова відбулася у неділю, – прим. ред.) зібрано трохи менше 4 мільйонів. Це з 22 травня, коли я виставила фото з текстом у Фейсбуці. За цей час близько 5 мільйонів людей дізналися у соцмережах про наш проект і близько 4,5 тисяч допомогли нам різними донейтами. Зараз ми чекаємо рішення Держкіно щодо необхідного нам дофінансування. Вже відзняли всю одеську частину і якраз витратили ці 4 мільйони. Тепер потрібно решту суми, щоб восени почати зйомки київської частини. Якщо Держкіно дає нам частину цієї суми, ми впрягаємося у роботу вже у вересні. А потім чекатимемо Український культурний фонд, який у серпні запустить програму – теж претендуємо на гроші. Плюс – у нас є домовленості з кількома фондами, які поки приглядаються до нас.

Таким чином по крихтах ми зберемо всю цю історію, яка, повір мені, буде такою потужною, якої ще ніхто не бачив. По-перше, це життєвий байопік людини, яку всі бачать на телебаченні. Безумовно, з художнім вимислом. Плюс – головні ролі виконують я, Валерій Харчишин і Валерія Ходос. Вона – одна із топових актрис серіалів. Валерій, як музикант, має свою аудиторію, я – свою. Три різні аудиторії, які будуть зібрані під темою кохання. Це – любовний трикутник. У цьому фільмі буде абсолютно все, навіть "95 квартал".

- Наскільки ця стрічка – автобіографічна? На 100 відсотків?

- Це десь відсотків 40. Але переживання, які є в цьому фільмі, реальні. Втім, любовну історію ми трішки допридумали для того, щоб глядачеві було цікавіше. Бо у моєму житті з любовними історіями все досить примітивно (Усміхається).