77-річна буковинка після повернення з заробітків вже чотири роки страждає від знущань дочки

У Керстенцях, що на Хотинщині, далеко від центру села, в старенькій хатині мешкає 77-річна Ганна Грищук. Поруч стоїть новий двоповерховий будинок, який належить її дочці Нелі. Миру між матір’ю і дочкою вже немає чотири роки, передають Патріоти України з посиланням на Буковинську правду.

– Це все через мою доброту, – зітхає старенька. – Свого часу працювала в колгоспі ланковою, маю шістнадцять похвальних грамот, була учасницею Виставки досягнень народного господарства. У моїй ланці було 48 жінок, найбільше з усіх чотирьох ланок, бо я вміла з людьми домовлятися. Коли колгосп розпався, вирішила поїхати на заробітки за кордон: хотіла допомогти дочці із зятем та двом онукам. Пішла на найтяжчу роботу, доглядала недієздатних італійців. Наші, українці, не хотіли, а я пішла. Платили добре , але було за що: спробуй витирати зі стін екскременти чи з десяток разів на добу мити немічну людину? Одне слово, тяжкі то були зарібки. Працювала в Італії з лютого 1999 року по січень 2016 року. Дочка з зятем мешкали у будинку мого батька. Зять Василь Досяк був добрий чоловік, казав, що коли побудуємось, заберемо, мовляв, вас, мамо, до себе, й будемо жити разом. Щомісяця висилала дітям по тисячі євро. Також подарувала дочці мого батька садибу, потім купила ділянку під забудову, де побудували двоповерхову хату. Та сталася біда – зятя у 2007 році вбила блискавка. Залишилася моя Неля з двома неповнолітніми синами, моїми внуками, Ігорем та Ростиславом. Потім знайшла собі в сусідньому селі Ставчанах, пару – Віктора Гуцула. Цей чоловік був двічі одружений, має четверо дітей. Щоби не платити аліменти, виїхав до Росії, жив сім років у Чечні. Познайомилася дочка з ним через його сестру. Віктор живе з Нелею вже 12 років, з моїх грошей виплатив аліменти. Мають 80 соток мого батька городу, чотири гектари земельних паїв. Купили трактори та інше обладнання. Онуки доглядають семеро свиней, корову, теличку, двох бичків.

Коли приїхала з Італії додому, то була легко одягнена – в осінній курточці та туфельках. З хати мене вигнали, сказали, що я їм не потрібна, мовляв, їдь назад до Італії гроші заробляти. Пішла плачучи від них. Дорогою дала онукам по п’ять тисяч євро, але гроші забрала дочка. За такий дарунок вони нині до мене не говорять, видно, бояться матері та її співмешканця. Віктор викошує на моєму городі траву і забирає собі, як і врожай із саду: черешні, виноград, айву, сливи, виноград, груші, абрикоси, горіхи. Також захопили мій сарай, в якому утримують свою худобу. У серпні 2017 року я звернулась до Хотинського райсуду, щоб дочка зі співмешканцем звільнили сарай та не користувались моїм садом. Суд задовольнив мій позов. Та коли судовиконавці пішли, Неля з Віктором знову завели худобу у мій сарай.

Незважаючи на поважний вік, Ганна Василівна на 30 сотках городу утримує корову, бичка та свійську птицю. Сусідство з дочкою перетворило її життя на постійну загрозу.

– Всередині липня придбала відеокамеру, щоб фіксувати всі дії дочки та її співмешканця, які вже четвертий рік знущаються з мене, – продовжує пенсіонерка. – Тримають у мене свою живність, бички витоптують мою люцерну. Лише побачу Нелю та її Віктора, ховаюся, бо можуть побити. Дочка такими словами мене обзиває, що пси не могли б слухати. "Я – твоя смерть !", "Ти, с...о, забирайся звідси!" У травні 2017 року її співмешканець побив мене, та так, що потрапила в лікарню з переломом руки, його умовно засудили. А ще зламали мені ребро, переламали щелепу, кидають мене в городі на землю й гамселять, куди попаде. Також забирають від мене люцерну, а 13 серпня відігнали до себе мою корову, яку потім забрала поліція. Часто дочка не пускає мене й на мій город. Був би живий мій чоловік Василь, то захистив би мене, але він помер у 1994 році.. А я куди зі своєї хати піду, на вулицю ? Одне слово, дочка зробила мені пекло. Вона пробувала поїхати на заробітки в Італію, але через місяць повернулася. Бо не так то легко бути на чужині. Щоночі сплю як заєць під кущем, прислухаюся до кожного шереху за вікном. Витримувати цей жах далі не можу. І допомоги немає нізвідки, в сільраді кажуть, що це не їхня компетенція, а профілактичні розмови з дочкою та її співмешканцем ще більше спонукають їх до агресії. До мене на подвір’я ніхто не може зайти – виганяє дочка чи її чоловік.