Абхазія на стероїдах, Або який сценарій Кремль готує Білорусі, - журналіст

Про це у своєму блозі пише російський журналіст Максим Саморуков, передають Патріоти України.

"Витримавши невелику паузу після початку білоруської кризи, Росія однозначно зайняла в ньому сторону Лукашенко. Його вітають з перемогою, захищають від західного втручання і обіцяють поліцейський резерв проти протестуючих, яких списали в кольорову революцію і правий сектор. Між країнами пішов активний обмін візитами, а далі, швидше за все, піде чергова порція російської допомоги для білоруської економіки, яка переживає не найкращі часи.

Здається, що скоро всі знову заживуть як і раніше. Захід знову призначить Лукашенка останнім диктатором Європи. Сам він забуде про геополітичні експерименти і повернеться в образ молодшого брата Кремля. А Росія продовжить спонсорувати союзний режим, щоб уберегти свій західний фланг від приходу до влади антиросійської опозиції.

Однак глибина нинішньої кризи і багаторічні поневіряння Москви з Лукашенком до того підказують, що Кремль навряд чи влаштує такий варіант. Для російського керівництва ситуація виглядає занадто виграшною, щоб задовольнятися простим відновленням статус-кво. Звичайно, справа навряд чи дійде до анексії Білорусі, як побоюються деякі. Але Кремль, очевидно, постарається використовувати момент так, щоб в перспективі Лукашенко перестав бути єдиною і незамінною опорою російського впливу в Білорусі.

Історична удача

Білоруська криза 2020-го розгортається для Кремля незрівнянно вдаліше, ніж українська 2014-го. Тоді, поки Нуланд пригощала протестуючих печивом, а ті в диму штурмували адміністративні будівлі, Москві доводилося спішно міняти стратегюї з одного на протилежну: то виписувати Януковичу мільярдні кредити останньої надії, то відправляти полки в Крим.

Зовсім інший розклад зараз в Білорусі - тут, навпаки, все залежить від рішення Москви. Вашингтон занадто занурений в хаос останніх місяців президентського терміну Трампа, щоб відволікатися на боротьбу за свободу народів Східної Європи. ЄС розділений пандемією і її економічними наслідками, та й взагалі втомився від зобов'язань на пострадянському просторі. Усередині Білорусі Лукашенко дискредитований, а його держапарат перебуває в розгубленості, не знаючи, на кого йому тепер покладатися. Нарешті, білоруська опозиція розкидана між Вільнюсом, Варшавою і Мінськом - без ясних лідерів і структури вона навряд чи здатна на швидкі і ефективні дії.

Один тільки Кремль, як завжди, мобілізований і має в своєму розпорядженні чималі ресурси, щоб спробувати здійснити свою давню мету - прив'язати до себе Білорусі так надійно, щоб більше не довелося турбуватися про те, що вона може піти на Захід.

Багато що в цьому напрямку вже зроблено. Захід виключений з врегулювання білоруської кризи, його участь у цих заходах зведено до заяв про солідарність з протестуючими. З інструментів тиску на білоруський режим поки обговорюються тільки персональні санкції, причому туди навіть не стали включати самого Лукашенка. Білоруський лідер навідріз відмовився від будь-якого посередництва і діалогу і замість цього завів на його потенційних учасників справу про спробу захоплення влади.

Щоб не виникало непотрібних спокус, контакти Мінська з Заходом тепер йдуть через Москву. Коли Меркель спробувала донести свою позицію до Лукашенка, їй довелося робити це через Кремль, якому видніше, що і як слід передавати білоруському керівництву.

Паралельно російські фахівці направляються в ключові структури білоруського режиму: щоб замінити тих, хто вибув, і допомогти порадою тим, хто залишився. Лукашенко, людина рідкісної щирості, сам визнає, що в білоруських держЗМІ тепер з'явилося чимало людей з Росії. Хоча і без його зізнань важко не помітити, як в білоруській пропаганді зворушливий офіціоз змінився куди більш ефективними наративами абсолютного цинізму.

Те ж саме стосується і боротьби силовиків з протестом. Там, де раніше панував емоційний лукашенківський розгін з поголовними арештами і побиттям, тепер йде знайоме взяття змором. Великі мітинги ніхто не чіпає, зате потім людей затримують по одному, викликають на допити, заводять справи. Все, щоб дохідливо пояснити, що влаштувати свято непослуху на пару годин мітингу, звичайно, можна, але потім за це доведеться розплачуватися - вже не в натовпі, а один на один з машиною репресивного апарату.

І пропаганда, і силові структури важливі для утримання влади не менше, аніж власна податкова політика або емісійний центр.

Раніше в Москві не могли і мріяти про те, щоб Лукашенко пустив їх в ці делікатні сфери. Тепер він сам просить Кремль поділитися з ним кадрами і досвідом, прив'язуючи свій режим до Росії надійніше, ніж це зробили б єдині ставки податків і зборів, над якими стільки билися на переговорах про інтеграцію.

У пошуках нової опори

Чим більше вийде створити прямих контактів між білоруським держапаратом і Москвою, тим краще. Тому що саме держапарат, а не свавільний Лукашенко зараз головний союзник Кремля в Білорусі. На відміну від крихкої опозиції, де вже полилися взаємні претензії, білоруські силовики і чиновники організовані в громіздкі, але дисципліновані і функціонуючі структури.

За чверть століття вони звикли беззаперечно виконувати накази Лукашенка, отримуючи від нього натомість гарантії безпеки і відносного благополуччя. Але авторитет Лукашенка потонув в масових протестах після виборів, а слідом знецінилися і видані ним гарантії. Тепер колективній білоруській владі, наляканій закликами до люстрації і розслідувань, потрібен новий патрон. І єдиною реалістичною заміною тут залишається Кремль.

Це до виборів перехід на сторону Кремля в його суперечках з Лукашенком був для білоруських апаратників смертельно небезпечною затією. Зараз це, навпаки, найнадійніший спосіб вижити в новій реальності. А коли мова йде про виживання, високі матерії на кшталт суверенітету, патріотизму і національних інтересів відходять на другий план. Досить подивитися на те, як глава білоруського МЗС Макей, ще недавно втілював собою прозахідний вектор Мінська, зараз читає з трибуни кремлівські методички про кольорові революції.

Правда, поки у цих людей, які звикли працювати в жорстко регламентованої системи, не так багато формальних повноважень. Всі питання як і раніше замкнуті на Лукашенка. Але тут на допомогу може прийти реформа Конституції, яка роздрібнить абсолютну владу білоруського президента між іншими посадами і інститутами.

Проти реформи Конституції не заперечує ніхто. Захід вітатиме будь-які кроки в бік демократизації. Поміркована частина протестуючих порадіє хоч якимось змінам. Лукашенко - той сам обіцяв переглянути Конституцію ще до виборів, та й зараз регулярно повторює, що країні потрібна нова система влади, що не замкнута на одну людину.

Для Кремля реформа - це шанс покінчити нарешті з ситуацією, коли будь-яке питання, пов'язаний з Білоруссю, доводилося вирішувати тільки з Лукашенком, який контролював країну від верху до низу. Перегляд Конституції дозволить замінити всемогутнього білоруського лідера на безлику групу товаришів - невпевнених в майбутньому, ворогуючих між собою і куди більш залежних від Москви.

Форсувати інтеграцію прямо зараз - ризикована затія, яка може мобілізувати білоруських протестувальників і спровокувати жорстку реакцію Заходу. Заміна Лукашенка на кого-то більш проросійського нічого не гарантує - через деякий час наступний лідер почне такі ж маневри. А ось радикальна перебудова білоруської системи влади відкриває перед Москвою широкі можливості зближуватися з Білоруссю там, де хочеться, і триматися в стороні там, де такого бажання нема.

Кремль важко запідозрити в тому, що він прагне брати активну участь у вирішенні білоруських внутрішніх питань. Москва не займається цим навіть в разі куди більш залежних сателітів, наприклад, Південної Осетії, де йде власне внутрішньополітичне життя. Росії для геополітичного спокою досить контролю над темами зовнішньої політики та безпеки.

В ідеалі Білорусь могла б стати чимось на зразок Абхазії на стероїдах.

У Сухумі протести бувають через день, президенти змінюються часто і непередбачуваним чином, але цей надлишок демократії не хвилює Кремль, тому що абхазька зовнішня та оборонна політика керується з Москви.

Зрозуміло, що довести Білорусь до абхазького стану навряд чи вийде. Так, Захід не визнає Лукашенка легітимним президентом, але це зовсім не те ж саме, що повна відсутність визнання, як у Абхазії. Для самого Лукашенка головне - зберегти владу, і віддавати її Кремлю він захоче не більш, ніж опозиції. Він недовго буде таким поступливим, як зараз, і почне чинити опір Москві, як тільки вщухнуть протести. Нарешті, є ще й білоруське суспільство, яке в останні тижні проявляє політичну активность і може мати власні уявлення про майбутнє своєї країни. Так що перешкод буде чимало, але в останні роки вони рідко утримували Кремль від нових зовнішньополітичних проектів."