Про це у своєму блозі пише українська письменниця Оксана Забужко, передають Патріоти України.
"ЩЕ ПРО "ВКУСНИЙ ПЛОМБІР". З величезним інтересом читаю спогади Франчески Міхальської про життя в СРСР 1930-40-х рр. (Franceska Michalska. Cała radość życia: Na Wołyniu, w Kazachstanie, w Polsce. - Noir sur Blanc, 2007). Авторка - з тих українських поляків (як сама згадує, "розмовляли по-українськи, молились по-польськи"), котрих Сталін у 1935-36 рр. почав виселяти з-під польського кордону в Казахстан на "трудпосєлєніє" (ви про таке знали? я- ні).
Спогади її, втім, цікаві не тільки як "забута сторінка історії" (хоча це теж варто знати - як люди, котрих привозять і викидають серед голого, як долоня, степу, де до обрію нема нічого, крім перекотиполя, починають у тому степу обживатися...), а, може, насамперед - дуже чіпкою "жіночою" пам'яттю на побутові деталі (звичайного, не "поселенського" радянського побуту), про які вже мало де почуєш: напр., як у містах на смерть задавлювали слабших у чергах по тканину (будь-яку, у випадку авторки то була біла фланель, яка їй так і не дісталась); як дівчата шили собі спідниці з єдиного, що було в продажу, - стрічок (!), а покривала на ліжко в гуртожитку (фельдшерське училище) - з бинтів, сфастриґованих білими нитками і оздоблених, "щоб було гарніше" (!), притороченими по низу ватяними кульками, і т.д. І - харчі, дуже багато про харчі, покоління 1920-х рр. народження, яке вперше наїлося щойно у "плюс-мінус 30", пам'ятало кожну свою ложку помий з одним оком жиру і кожен засушений в дорогу сухар: просто, на все життя запам'ятовувало, ЩО, КОЛИ І ДЕ ЇЛО, бо тільки в тому й полягала для радянської людини "cała radość życia".
А 1933-й рік 10- річна Франця пережила ще на Волині - в Славутинській школі-інтернаті, розташованій у кол. палаці Сангушків. "Спершу уроки проходили в просторих, ясних залах. Але незабаром у школі почали все переставляти, а нас перевели на зади, в колишнє господарське приміщення. Наші класи зайняли діти військових. Поруч, за містом, для них збудували нове селище - "воєнгородок". Ті діти дуже відрізнялися від нас: вони були добре вгодовані, носили вовняні костюмчики і приносили з собою з дому бутерброди з білих булок, що часто опинялися в кошиках на сміття" (с).
А потім ті добре вгодовані діти "воєнгородків" виросли.
І сьогодні їхні внуки розказують нам про те, які білі булки ("вкусний пломбір") були в СРСР.
І проблема не в тому, що їм таке "бабушка рассказывала" - Бог з нею, з бабушкою. Проблема в тому, що їм досі за бабушку НЕ СОРОМНО.
(Для порівняння: Райнерові Гессу, внукові коменданта Аушвіцу, бабушка теж у дитинстві розповідала, яке вони з дідом мали в Польщі "райське життя".)"
Провідна або поминальна неділя, проводи, провідки, гробки, опроводи, радониця, дарна неділя, радниця, Томина неділя – все це назви однієї і тої ж традиції – згадувати душі померлих в першій після Великодня недільний день. Провідна неділя 2025 року у хр...
Після Великодня почалася Світла седмиця. Кожен день цього тижня має свої традиції. Цьогоріч 23 квітня східні та західні християни разом відзначають Світлу середу. Про традиції третього дня Світлої седмиці переказують Патріоти України. Далі - мовою ориг...