Чотири роки без Скельда: Лист, написаний кіборгом перед від'їздом на передову, знайшов свого адресата...

Святко, Святославчик, Скельд. Йому було лише 19. Студент-японіст. Разом з іншими воїнами він на своїх юних плечах тримав для нас українське небо у пекельному Донецькому аеропорту. Був добровольцем 1-ї штурмової роти 5-го батальйону ДУК “Правий сектор”.

4-ій Річниці загибелі сина в Донецькому аеропорту батько присвятив свій пост у Facebook, передають Патріоти України.

"«Ось і наступає чергова Річниця. Четверта чорна річниця. Закінчується четвертий рік на землі без сина, а завтра піде п’ятий рік нового страшного непередаваємого словами життя.

Тільки мої Брати і Сестри в Горі знають що це таке, іншим не дано і не намагайтеся уявити, бо уявити це можна тільки переживши.

Коли сина вбили, ми довго не могли наблизитися до його речей…Це дивно…правда, але здавалося наче візьмеш, торкнешся…як святотаство зробиш, щось непоправно порушиш.

Та і боляче це, це ж його руки клали, ставили речі там, ти зсунув і все… змінилося. Ще щось повязане з ним неповправно пішло з твого життя назавжди. А так не хочется, бо хочеться щоб хоч крупиці ті, що лишилися збереглися.

Ми не могли жити в тій квартирі, де жив він колись з нами, не могли заходити в його кімнату, де пройшло його дитинство і де він спав повернувшись втомлений з навчання, коли приїжджав на канікули.

Його сумка з гуртожитку до сих пір стоїть не розібрана, ми не виймаємо звідти його речі: боксерські перчатки, книги, зошити…З якоюсь мабуть таємною надією, що ми не порушимо його порядок і це якось там десь в світі духовному йому стане у пригоді…

Це не поясниш. Але це є.

Зверху на сумці лежав його командирський планшет, його любимий планшет, з яким він пройшов військову кафедру.

Я пам´ятаю як він його натхненно шукав в Києві і любовно поглажував рукою як старого вірного друга, мабуть так в аеропорту він поглажував старенький приклад автомата…На цей раз, набравшись духу я пересилив себе і взяв старий планшет в руки, розстебнув його і випав лист…

Недаремно я торкнувся в той день старого друга Святослава – він передав мені і всім нам останній привіт сина.

Я розгорнув лист і зрозумів: цей лист Святослав написав своїм учням, своім дітям, яких встиг полюбити за свою коротку педагогічну практику.

Він написав його перед від’їздом на фронт, але відправити не встиг, а нам нічого не сказав, побоючись видати своє рішення.

Він поклався на те, що старий планшет передасть його лист. І ось через чотири роки він передав.

Дітки ці мабуть вже виросли, закінчили школу і поступили в вузи. Але надіюсь вони не забули свого молодого вчителя і виконуючи останню волю сина я передаю його слова їм відкрито, бо не зможу вже надіслати його класу.

Може через інформаційний простір він дійде до них. Це сама маленька річ, яку я, батько, і друг-планшет могли зробити для сина – виконати його останню волю.

Перш як ви прочитаєте, я скажу кілька слів. Я звичайно прочитав його і зрозумів, що недаремно в цьому році ми з дружиною зустріли п.Анжелу Денисенко – педагога і вчителя Святослава по педпрактиці.

Ми всі зазвичай вбачали в Святку то японіста, то історика, то молодого вченного, і звичайно ж солдата-добровольця а то і молодого офіцера, яким він став після смерті, але в ньому було ще одне начало – він був, як виявляється, вродженим вчителем, про цей дар казала нам і п.Анжела.

Він любив дітей і любив їм викладати, я про це якось і не подумав, але про те мені сказав цей лист.

В ньому немає ніякого пафосу і геройства, і хоча він останній, в ньому Святко не повідомляє, що йде на війну (в нашому теж не повідомляв). В тому був його характер: він не любив нічого показного і виспреного, не хотів нікого турбувати і огорчати.

Він мовчки приймав рішення і твердо втілював їх в життя, зневажая красиві слова. Його любов до України і до людей була в ділах, а не в словах. Зато в його листах було продовження стосунків: дружби і приязні, яке немов вселяло надію на те, що він колись повернеться і весело і просто звернеться до всіх, кого любив…Так і тут.

Виконуючи останню волю сина, я посилаю його лист його маленьким учням….

Лист Святослава дітям, його учням – учням 9-А класу.

Шановні учні 9-А!
Хочу вам подякувати за цей місяць, який я зміг провести з вами. Я ще раз отримав можливість впевнитися, що учитель – це не лише велика відповідальність, а й справді насолода.

Вчора, на заході, я сказав, що мені важко спілкуватися з людиною, яка мені не цікава. Так от, маю повне право сказати, що кожен з вас справді класна особистість, людина, яку хотілося навчати.

Можливо ви не знаєте, але кожен практикант сам обирав свій клас. Я вибрав ваш одразу і знаю, що не помилився. Мені приємно працювати з усіма дітьми, але найприємніше мати справу зі свідомими людьми, у яких уже є своя думка. Інколи це важко, але маю надію, що я знайшов з вами спільну мову і мою практику ви будете згадувати без поганих думок.

Я хочу подякувати Наталії Миколаївні та Валентині Георгіївні, їх поради, їх допомога та участь допомогли мені зробити менше помилок і полегшити мою практику.

Кожного з вас я запам’ятав як окрему особистість, бо кожен з вас справді особливий. Хочу трохи вибачитися перед дівчатами, бо на початку я орієнтувався більше на хлопців, вони були більш відкриті. Але скоро кожен відкрився по-своєму. І кожна нова якість мала значення.

Якщо ви пам’ятаєте, свій перший урок я почав з гри – «Скажи хороше про свого друга, сусіда, однокласника». Ця гра мала значення – ви хоч і невпевнено, але називали якості один одного, ви знали один одного набагато краще ніж я, можливо краще ніж всякі вчителі.

Я намагався це все запам’ятати, зрозуміти кого я буду вчити. Дякую, що тоді ви казали правду, адже ви самі допомогли знайти до вас шлях.
Я намагався робити уроки цікавими, і маю надію, що вони вам сподобалися – школу я закінчив всього чотири роки назад і я розумію, що кожен учитель вибирає свій підхід до навчання.

Нажаль, я зустрічав поганих вчителів, я можу це казати тепер, адже сам вже майже вчитель. Однак саме ці випадки, цей досвід роботи з поганими вчителями і допомагає мені уникати їхніх помилок. І хоча в університеті нам кажуть, що учні поганими не бувають, я хочу підкреслити – ви не просто непогані учні – ви класні.

Серед вас я не помітив жодного з обмеженими розумовими здібностями, кажучи простіше «тупих». Все просто залежало від рівня старанності та цілеспрямованості. В когось він більший, в когось – менший, але це все залежить від вас.

Нажаль, я зміг провести з вами лише місяць, хоча мені тепер не хочеться залишати вашу групу. Готувати урок для вас кожного дня вже стало звичкою, приємною звичкою.

Я впевнений, що кожний з вас стане достойною людиною. Якщо ж хтось з вас вирішить обрати шлях вчителя — …значить гарних вчителів у вас було більше, ніж поганих і ви щиро та відкрито любите дітей та людей взагалі.

Сподіваюся, що в мене ще буде можливість хоча б випадково зустріти вас. Я вже казав – люблю зустрічати цікавих та розумних людей з почуттям гумору. Поки що все.

Удачі вам, рішучості, та близьких друзів поряд.
Best wishes!
P.S. Медалька тому, хто буде читати це першим!
Горбенко Святослав

P.S. Зараз я не дивуюсь його таланту педагога, хоч він хотів бути офіцером-військовим, бо в принципі, будь який офіцер, чи командир є педагогом і добрим вчителем своїм солдатам. Колись в одній з розмов з військовими, «Редут», по-моєму, сказав мимоходом, що, якби він не загинув з нього (з Святка) був би добрий офіцер. Думаю він правий.

З цього приводу згадуються ще одні учні Святослава – львівські школярі, в яких він був вожатим на літній практиці зовсім перед війною в 2013 році….

За цю практику він (був старше своїх підопічних) всього на рік вони дуже здружилися, і ось через місяць коли він загинув, ми прийшли на цвинтар і побачили горщик бархатистих фіалок і вінок з надписом «Від дітей Львівщини…Святославу–Скельду»…"