Більшість переселенців жили думкою повернутися назад, тому прагнули переїхати якомога ближче до польського кордону.

У місті Хоростків Тернопільської області, за даними місцевих громадських активістів, станом на 1995 рік проживало 600 переселенців. Сюди люди потрапити практично з усіх теренів етнічних українських територій, які увійшли до складу Польщі.

Перші потяги з українцями комуністична влада зустріла непривітно: їм не одразу давали житло, вони не мали їжі та елементарних побутових умов. До нелюдських умов життя додавалося подекуди зверхнє ставлення місцевого населення, жорстке ставлення місцевої влади та вимога вступати до колгоспів.

Через певний час стало зрозуміло, що угода про "взаємний обмін" не отримала масового схвалення ні з боку українського, ні з боку польського населення. І від кінця літа — початку осені 1945 було вирішено перейти до застосування винятково примусових заходів. Очевидці стверджують, іноді давали буквально дві години, щоб зібратися і залишити свій дім. До вокзалів людей часто супроводжували солдати з автоматами. Деякі сім'ї на пунктах переселення могли кілька днів жити просто неба, поки чекали на наповнення ешелону, який вирушав до УРСР. Один із чоловіків, якого переселили 1945 року, зауважив: "Із собою вроді все можна було брати, але на віз що візьмеш?"

ТСН.ua зібрав на Тернопільщині свідчення очевидців масової депортації українців з Польщі, які розповіли, як відбувалося переселення, що на них чекало на території радянської України та чи досі вони сумують за рідними землями. Ми навмисно не редагували розповіді переселенців, щоб передати місцевий діалект і спробувати розкрити своєрідність людей, багато з яких називають себе лемками.

Переселена з Висоцька до Хоросткова

Наше село називалося Висоцько, Ряшецька область, Ярославський район. А як я народилася, то маю метрику, що Львівська область. Бо тоді Україна трохи була під Польщею і Львівська область пішла під Польщу. У нас в селі було 220 номерів хатів, але трохи людей залишилося. Ті, хто мав на хаті поляка, або якось так. Ну, але може 30-40 на все село залишилося. Нас переселили 1946 року. 6 травня ми вже були тут. 3-го травня почався вивіз, а 6-го вже тут були.

Пам'ятаю, як нас перевозили, як ми у вагоні вже їхали. По дві родини нас давали. То все в товарному потязі. В одному вагоні люди, а в другому худоба була і коні. А тут люди були - вуйка Хуркуляка родина і наша. То був довгий ешелон. З собою ми позбирали головне щось: скриню з лахами, взяли ще корову і коня. А там у нас все було… свині, кури… і все залишилося. Там у нас хата була вже стара, тато мав будувати іншу, навіть матеріал мав на нову хату, але так усе вже й залишилося. Все, що могли взяти на фіру, те і взяли. Діти і колиска, бо Ольга (молодша сестра) була мала, і скриню. А у вагоні, як ми їхали, поставили скриню, а на скриню такий ще сундук, а колиску під скриню. Всі спали на підлозі, а мама десь вночі прокинулася і думає: "Треба взяти Ольгу біля себе". Вона взяла, витягнула її з колиски і поставила біля себе, а за якийсь час, як тормознув поїзд, той сундук зі скрині та й у колиску впав. Ну і що було б, якби мама її не забрала - блін.

До поїзда ми їхали своєю фірою, але потім її залишали там. Ми сідали на поїзд в Радивні, десь 6 кілометрів туди треба було їхати. Нас заставляли їхати. Зробили переселення, поляків перевозили в Польщу, а з Польщі українців до України. Ми наче мали залишатися, але потім зробилося таке, що швидко вже заставили, терміново. І на фіру позбирали, що могли, і повезли. Тато казав, що йому там було добре завжди. Мали надію, що повернуться.

Коли нас перевозили, потяг часом зупинявся. Нас випускали, бо худобі їсти треба було дати, а не було що, не мали з собою. Але трави ще тоді не було такої, то ходили просити для худоби їсти. А самі мали хліб спечений, та й корову доїли… так і їли в дорозі. Пам'ятаю ще, що як їхали в потязі, а там вікна маленькі в товарному потязі, то ми туди лізли, заглядали. А мама казала нам співати "Пресвятая Богородице, спаси нас". Семеро дітей у вагоні було і семеро дорослих. В Польщі тато займався сільским господарством, поле мав, худобу, коні, та й хазяйнував.

Нас сюди привезли, на стації в Хороскові розгрузили. Там вже дехто мав хату, де поляків вивезли, а ми не мали ще, не всі поляки вже тоді виїхали. Ми сиділи в стодолі два тижні, бо не мали де. Там нам трохи їсти давали, трохи щось робили - така біда була. Потім ще в одної родини в стодолі були… вони не виїжджали. А потім вже нам дали іншу хату, бо вони таки не виїхали. Якось вони тут залишилися. З нашого села в Польщі ті, хто не виїхав, їх перевезли потім під німецький кордон. Тут вже, коли дали хату, то ми зразу мали поле, яке той поляк, що тут жив, мав. На подвір'ї тут все було, як є зараз майже.

На фото: 1. Батьки Стефанії; 2. Стефанія в юності

Нас було 9 чоловік в цій хаті. В одній кімнаті палилося, була пічка, а там в другій кімнаті не було нічо, то в зиму мерзли. Таке не раз на стінах аж сніг був. Два татових брати тут були, тато, мама і нас 5 дітей. А 1947 рік був взагалі ще й голодний рік. Голодовка була. А в 48-му році вже садили шкарлупу від картоплі, але вродилася картопля зі шкарлуп. Я ще в 1947 вже пішла тут до школи. Тоді було п'ять річників в одному класі.

Але вже десь у 50-му році зробили колективізацію, колгосп, то вже забрали все в колгосп. Тоді тато робив їздовим в колгоспі, а мама в ланці. Пішли в колгосп робити, трудодні заробляли.

А в Польщі в нас була стара хата, дерев'яна. Там був коридор через хату вздовж, був один вхід і другий вхід. Було дві кімнати. В одній стрий шив, кравець був. Млинок мали - зерно чистити, пам'ятаю, там всі крутили, так всі хотіли там крутити. Стодола така була, що снопами як приїхали з поля, то двері відкрили і так заїхали, поскидали в один бік, в другий бік ті снопи, а там були другі двері, через які виїхати можна знову. Хлів і свині були окремо, ще така січкарня була. Там була дорога, за дорогою була річка.

Переселена до Товстенького (Тернопільщина)

Вони повідомляли, що будуть переселяти, то були розмови, дуже організували, то страшне було. 1945 року нас переселили. І найгірше, що "все залишайте". Нас десь місяць часу перевозили. Бо поки до кордону довезли, потім від кордону почали їхати і їхати, а вони нас везли до Росії. Але наші керівники в поїзді побачили, що то колгосп, тоді затормозили поїзд і стали, і "де ви нас везете" - "в Росію", а "ми не хочемо". Вони подивилися, що запротестували люди і давай назад вертатися

І ви подумайте, таку хату ми поставили, дерев'яна хата така. Тато був у Франції, 1930 року поїхав до Франції. А 1938 приїхав, то вже хата була готова. Мені було 15 років, як тато приїхав, але я з мамою все робила, всю господарку. І ви подумайте, ми все зрихтували, город такий, та поле було, було 5 гектарів землі, ліс був свій, все. А то прийшли і забирайтеся.

Тато як злапався за голову, почав до одвірка битися, каже "Чого я до Франції їхав, так наробився, а нині мушу все залишати". Кажу, "тату, почекайте, може щось зміниться, може нам щось дадуть". То записували документи, коли нас виселяли, хату оцінили, що по такій ціні і мають дати нам таку хату. В Гусятині нас виселили. Тоді приїхали з каждого села голови сільських рад і кожен собі взяв по пару родин. Нас в Товстеньке взяли 15 сімей. І що, голова сільської ради подивився, що то в мене, в тата документи на яку ціну, і є тоже така хата, під бляхою, і город гарний. Але то він лишив собі, а нам дав таку розвалюху з болота зліплену і ще стара полька жила в хаті. Вона десь жила з нами рік часу, а може більше, її внук забрав. Мав образу, що чужі люди її обходять. Почав тато плакати, а мама каже: "Ну чекай, не нервуйся, може тут довго не будемо", пожили ми десь 5-10 років в Товстенькому, а тоді оголосили, що хто хоче, може їхати і собі шукати в іншому місці. І ми вирішили їхати, об'їхали всю околицю, всі області, всі райони та й так до Дрогобича заїхали, Львівська область. Нам там сільрада дала хату, ми з документами поїхали, ми все знали, яку ми хату лишили. Там вже нам кращу хату дали.

Я найстарша, а в нас було 5 дітей. 4 дівчини і 1 хлопець. Я - 1924 року, я всіх вибавила. Я 20 років в колгоспі робила: 10 років в ланці і 10 років на фермі.

Я 1992 року поїхала в Польщу, до того свого села. Обійшла там свою обітацію. Нас чотири сестри їздили до Польщі. Ми мали документи, звідки ми, там дзядзьо похоронений, бабка похоронена, татові батьки. І нам дозволили їхати переглянути те все. Та й ми собі поїхали. Все впізнали, але поляки наш будинок розібрали і вивезли в іншу область, побудували собі будинок культури з нашого дому.

Переселений з Суровиці до Хоросткова

Нездало було. Бо як семеро дітей, двоє старих людей вигнали з хати. Хліб всадили в п'єц, почали нас виганяти, хліб лишили, а дітей швидко на фіру, раптово - забирайся і все. А моєму братові меншому було кілька місяців. Вони взяли з колискою і викинули надвір. Погрузилися на фіру та й поїхали до поїзда, а приїхали до поїзда, а ще треба було дуже довго чекати. То мама лишила нас там і побігла до тої хати хліб з печі забрати, бо діти їсти хочуть.

З собою вроді все можна було брати, але на віз що візьмеш? Кинули десь два мішки зерна, кинули скриню з лахами та ще семеро дітей. Ну тай що візьмеш? Колиска тай те і те. Тато мав свою фіру і свої коні. Коней і одну корову ми забрали. Дали приказ, щоб українців звідти виселити. А звідси переселяли поляків до Польщі. Ну а хто хотів вступитися? Мусіли дати солдат, щоб переселяти. А солдатові дали приказ, і "забирайся з хати" та й усе. Наше село називалося Суровиця. Нас під мітьолку в один день… забирайся, щоб духу тут твого не було.

Мама і тато плакати. У нас там господарка була. Мама довго плакала, що там гуска на яйцях лишилася, казала: "Де моя гуска, де мої гусята". Поїздами товарними нас везли, дерев'яні вагони. Люди дивилися на поля по дорозі, дивилися, куди то їх везуть. Я виліз на станції одній, а я тоді, де видів вугілля, знайшов якийсь кусок вугілля, а він так блищить, а то антрацит був і я бавився тим антрацитом. І хтось прилетів та й хапнув мене за руку і забрав, а то був би лишився біля того антрациту на тій станції. Ті поїзди довго стояли, по півдня стояли на станціях.

А потім то все забрали в колгоспи. Все забирали: коня забрали і фіру, мали дві корови, то одну забрали. А тих, хто був заможніший вивозили на Сибір. Мама моя потім їхала під німецький кордон, до своєї мами. А свого села, то навіть не виділа близько. Його поляки розібрали, навіть церкву розібрали.

Нас тут називали вошивими лемками. А самі були вошиві, не мали тут нічого ті люди. Вони тут туалетів не мали, поза хату бігали. Лемки ви паршиві, ви вошиві казали.

Переселена з Бахова до Хлопівки

Зараз буду плакати. Я сама з Бахова Перемишльського району. Був тато і мама. І я мала брата, якому було 11 років, а мені було 9 місяців. Якраз почалася розруха, що нападали на село і виганяли. А тата щось не було в хаті, він десь пішов захищати, бо десь на якесь село нападали, і всі чоловіки йшли захищати. Мама була сама вдома, зі мною і з тим братом. Вони, як напали на село, почали стріляти, то мама мене на руки, брата за руку. А вони що зробили - забили брата, забили маму, а мені було дев'ять місяців, то мене залишили.

Мама впала на мене, і я в крові лежала до обіду. Потім мене якась полька забрала додому, і як тато повернувся, то не хотіла мене віддати. Казала йому - нащо тобі, ти сам залишився. Але тато мене забрав, потім переховувався зі мною в лісі. Хати вже були порожні, бо вони вже повиганяли всіх, вночі він йшов до любої хати затикав чимось вікно, розпалював в кухні і грів води, щоб мене помити, пік картоплю і мене тою печеною картоплею годував. Так мій тато мене вигодував.

Також таке в нас було, що жив брат і сестра, чужі, на обійсті жили. Сестра була віддана за українця, а брат був поляк її. Як та розворуха зробилася, то ховалися по підвалах… той брат прийшов, вивів її чоловіка з підвалу і застрілив його на подвір'ї, бо він був українець. То вже наші батьки повідали, що таке було.

Потім так тато зі мною і сюда приїхав. Женився другий раз, коли мені було два роки. Дали йому тут хату. Нас переселили на Хлопівку. Там, де я жила в Польщі, була нова хата, і тут вони також дали новішу. Там поселилися тато зі мною і татова сестра. Але татова сестра, коли був той голод в 1947 року, померла, бо не було, що їсти. Взагалі не було, що їсти, ходили полем і збирали бараболі ті торішні, зігнилі, замішували якусь паланицю, і те якесь їли, бо не було, що їсти.

Переселена з Висоцька до Хоросткова

Мене переселяли 1946 року, мені тоді було 15 років. Нам казали, що будуть вивозити. Вже кругом повивозили, а ще лишилося Висоцько. У нас стояло військо польське на фільварку.

Було свято якесь, люди з церкви йшли, тут прилітає хтось і каже: "Ходіть, бо акція приїхала вивозити". Мама прийшли з церкви, а вже фіра стоїть, два поляки з автоматами і так ми аж на станцію до Радимна. За дві години мали зібратися. А я кажу мамі: "Мамо, а вони будуть нас стріляти? Мамо, ну що ж то буде?" А мама казала, що не будуть стріляти.

Привезли, скинули під голе небо. Не було, де спати, і корова під голим небом, під складом, там склад був. Привезли нас і ми тут стояли три тижні, поки не поселили, бо не було де. Нас поселили чотири фамілії в одну хату. То ми там були три тижні, бо ще не повивозили всіх людей. Там, де нас поселили, тих людей виселили на Сибір. Потім дали хати. Прийшли на хату, а все голо, не мали, що їсти, а в Польщі залишили засіяні поля, приватні, власні, земля була оброблена, все чекало урожаю. Ходили на спиртзавод, крали бараболю змерзлу, крали ячмінь, пекли паляниці, а з бараболі терли тертюхи.

Ми як приїхали сюда, то думали всі, звідки вони звалилися, чи з Місяця, чи звідки?

Переселена з Нового Сонча до Кіровограда

Я жила в Краківському воєводстві, Новий Сонч, село Перунка, недалеко від нас було курортне місто Криниця. Як я тепер згадую своє дитинство, то до 15 років я була найщасливішою дитиною.

Там була, по-перше, прекрасна екологія: гірське, лісове повітря, ериштально чиста вода. Ми її пили, худоба пила і прали - всьо з річки. Бо отако жену худобу пасти, нема нічого, жену - якесь джерельце відкрилося. Прихожу додому, кажу: "Мамо, там якесь джерельце, я хотіла попробувати, але побоялася". А вона каже: "Ні-ні, як ти побачиш якесь джерельце нове, то ти обов'язково скажи мені, я наберу водички, піду до Криниці - перевірити, що це за вода". Ну була така вода Щчава, що тільки через цибушок можна було її пити, бо було каміння червоне, там, де джерельце. Ну і було все, щоб лікувати людям шлунки.

Ми як жили? Ну не були аж такі багатші, але і не бідні. У нас була дуже важка земля. Вона була піщана, її дуже треба було удобряти. Ну, але ми мали по 10 штук худоби, - було чим удобряти. І мали ми все - і пшеницю, і жито, і овес, і ячмінь, бараболя велика. І село було велике досить. Це по-перше. По-друге, мені згадується, що то були дуже добрі, милосердні люди. Як хто чого не мав, не велась худоба, то ніхто б не залишив, щоб люди чи вмирали, чи не мали, - всі ділилися. Два роки я вчилася абсолютно по-польськи. А вже 39 року почалася війна, то вже тоді нам дозволили відкрити українську школу. Але то така була - русько-польсько-українська.

Ми знали, що будемо переселятися. 1945 року нас переселили. Приїхали якісь люди і кажуть: "Збирайтеся і будете виїжджати звідси". То був страх, шок для людей. У нас і худоба була, і землю ту обробляли, хоть було то дуже важко. Але сиділи спокійно, бо відчували. Мій тато був колись у Сибіру в полоні, а потім ще їздив в Америку, бо треба було заробляти на землю. Три роки в Америці і заробив на 5 гектарів землі, добивався тієї землі як міг.

У нас все село переселяли із Польщі. Нікого не лишилося, бо ми були такі вперті, що ми - не поляки. Ніхто з полькою не женився і заміж не виходив за поляка. В Польщі ніхто не залишався. Та вони і не дозволяли, бо тут почали бити поляків, а там начали бити нас. Політику ніхто не розумів. Ми виїхали сюди, бо тато казав "З державою жарти погані".

Сказали, що нічого не брати, тільки то, що на фіру взяти з собою. Мама спекли два хліба, взяли трохи муки , крупи, ніхто не думав, що то так довго нас везти. Поїхали батьки у Новий Сонж і стали просити, що хоч "дайте нам пару вагонів для худоби". Нас першими з-під Кракова вивозили, наше село, то ще дали три вагони для худоби дали. Нас пограбували, тільки-но ми український кордон переїхали. Спакували речі в один вагон і тільки проїхали, як за одну ніч все витягнули.

Нас розсипали по всій Україні. Ми приїхали в Кіровоград, то дев'ять родин нас було, дев'ять фір. То дали ще нам взяти по одній корові, по дві. Місяць нас везли до Кіровограда. Приїхали ми в Кіровоград. Я би мала гріх, якщо б сказала, що нас погано зустріли. Вийшли всі нас зустрічати: може, то була вказівка така. Всі з хлібом-сіллю і всі запрошували до себе. Так, ніби вони знали наші труднощі, наше горе. Всі запрошували. Але там хати під соломою, ми так дивувалися, бо в нас не було хат під соломою.

Хати великі там були у людей в Кіровограді і всі запрошували до себе. Підійшов до нас такий дядінька, що з війни прийшов без ніг і забрав нас до себе. Ми прийшли, а їх четверо - дві дочки дорослі, чоловік і жінка. Спали там і на підлозі, але і годували, і помагали. Тато коні віддав зразу до колгоспу. А корови дві лишили ще до зими, а там, не знаю, куди вони поділися.

Приїхали до Кіровограду - російська мова. Боже, я нічого не знаю. Тільки тато, що нам казав "Здравствуйте", "До свидания", "Спасибо", - він завчився то. Всьо по-російськи. А мені 15 років, 16-й рік. Пішла вчитися. Сижу як турок, не розумію. А була дуже хороша вчителька, яка мені допомогла.

Але нам там не підійшов клімат. Дали нам ще город коло ставка, щоб ми собі поливали, бо там тоже не дуже часто були дощі. А ми як побули коло ставка після заходу сонця, як покусали нас комарі, то четверо - до лікарні - малярія. Бо у зовсім інакшій екології ми виросли.

А ще полин, його стелили на підлозі, де ми спали. На ранок поставали - четверо в лікарню. І так було без кінця - тривало чи три, чи чотири місяці. Потім зібрали консиліум, то були аж з Москви якісь лікарі, потім з Києва лікарі приїхали, ну і кажуть, що нам не підходить та екологія. Сказали, що старші, може, виживуть, а діти - ні. Бо як два-три рази пролікуються від малярії, вони не будуть живі.

Приїжджаємо до Тернопільської області, а тут 1947 року - голод. Як ми вижили - то тільки Бог святий знає. Мені було 16 років. Не дуже нам були раді. Давали нам в селі хату, там поляки повтікали. Вбратися нема в що, взутися нема в що. Мама сказала, що хоче, аби її діти вчилися, ближче до міста. Дали нам якусь чи стодолу, чи майстерню. Жили ми на Вигнанці, але діти ходили до школи. Ну говірка у нас своя була, лемківська. Але мама сказала, що в нас не така мова, і щоб говорили так, як нас вчать, як тут люди говорять.

Але був колгосп, то нам дали щось трошки, а там попросилися на роботу: то до того, то до того. і так ми вижили. Потім я пішла на бойню робити - пасти худобу. Добре зробила, бо мама мала доступ до худоби. Приходила її доїла, то дасть молока, принесе мені кусочок хліба, а хлопці там знайдуть якийсь кавальчик ковбаси. Жаліли нас люди нас трошки.

Переселена з Висоцька до Хоросткова

На переселяли 1946 року, 3 травня, нас виселяли. Акція прийшла в село. Акція - це військо польське. І почали нас виганяти - "забирайтеся, забирайтеся". Ми на фіру, більше, як на фіру нічого з дому не брали. Прийшла Акція, зібралися і всьо - вйо.

По хатах ходило військо польське, виганяло з приказжом Сталіна. Наше село Висоцько пішло якраз 1946 року навесні, ще зиму перезимували. Так вже з боязком, всяке було, бо то ходили слухи, що ми маємо звідси виїхати.

"Ви їдете на Україну, бо ви українці". А пару сімей, які залишилися там, моя рідна, татова сестра, моя тьотя, залишилася. Каже: "Я нікуди не поїду, я і дитину маю, я сама і нікуди не їду", а мала якраз хлопчика. І лишилася. То там бути не могла. Зразу палили. Сусіднє село Ветлин спалили геть.

Мені був 14 рік, але я все знала. Нас поселили в Радимно. Це 7 км від Висоцька. Там у нас була нова хата, ми жили над берегом, коло пасовиська.

Лишили вдома і зерно, лишили яливку, було чи 15 чи 16 гусей, гуску з гусятами лишили. Все полишали і вйо - шуруйте звідси. Мама тільки взяли два образи на плечі - один тут є, а один на горищі. Це Свята тройця, а то - свята родина, мама взяли на плечі, так пам'ятаю, як нині. І до Радимного несли на плечах ті образи. То була така трагедія, добра трагедія була для народа, якщо би так сказати.

Приїхали ми в Радимне, під'їхав поїзд, поїзд був так як товарняк, де возять всяке, але двері закривалися і відкривалися. Отакий товарняк був. Так поселили сім'ї. Нас там було 3 чи 4 чи 5 сімей з єдної сторони вагона, другий тоже так само - було 5 чи 6 сімей з другої сторони вагона. І ми так їхали, і худоба була з одної сторони. Знали наперед, що переселятимуть, бо мама насушили сухарі. Значить знали наперед. Мішок сухарів був, ми мочили собі у молоці, і тим і жили, що корову доїли.

Я їхала з коровою, бо я дуже любила корову, мила її, все до річки гонила, доїти вже знала. І я їхала, були корови в одному вагоні, а люди були в другому вагоні. Або так, або одна сторона - корови, а друга сторона - люди. Отак три дні ми тут їхали.

За Львовом поїзд став і всім людям сказали, щоб набрали собі води, усього того, що треба - хто, що міг, то собі набрав, тому що, коли вже під'їжджали зі Львова на Тернопільщину, поїзд постоянно тяжко йшов. Навіть два, я так запам'ятала собі, два локомотиви тягнуло. Отакий тяжкий поїзд був. Ми брали з собою хліб, сухарі, зерна майже не брали. Лахи брали, образи взяли. А так - меблі, ніхто нічого не брав. Діти, нас було п'ятеро дітей.

Поїзд часто не зупиняли, бо боялися, щоб люди не повтікали в Польщу. Мій брат їхав з хлопцями у других вагонах, то тато так переживав, щоб він часом де не вискочив і не втік. Тато наказував йому: "Задля тебе ми їдемо, бо я боюся, тебе заберуть". Він і був Бендера. Його там волочили через Сян, бо наше село впирало до річки Сян. Річка Сян велика, яка перегороджувала польську територію і нас.

І так нас везли. Три дні ми їхали. А таке як треба було корови напувати, то ставали, ставав поїзд. То вже як став за Львовом і мав їхати на Тернопіль, тато все казав: "От тут вже височина". Ми не знали, де ми їдем, ми не знали, де нас завезуть. Тато кажуть: "От Тернопіль". Тернопіль був розбитий, післявоєнний, такий був страшний. Поїзд тяжко їхав. Людей багато було, поїзд нагружений був. Аж два локомотиви дали, і що тягнув сюди догори, то вже підсилили, щоби витягнув. Приїхали ми сюди, спинили нас, в Тернополі теж декого вигрузили. Але нас на Хоростків везли.

Тут так холодно було 1946 року, сніг посікав, ми померзли всі, повигружалися тут. Хлопи пішли до міської ради, щоб хати дали. А голова міської ради каже: "Там поселите, є хата на дві сім'ї". Мій тато - спеціаліст, столяр, тато шукає всюди, каже, в сільраді є ще хата, в центрі, але там вікон-дверей нема. Приїхали ми, а тут був директор у школі, він з татом розмовляв і сказав: "Я вам поможу, приходіть сюди, будете тут жити, ту є дуже добре місце".

Там раніше жили стрібки, місцева міліція, так казали на них раніше, так жили як дикі. Вікна повибивали. Веранди не було - сходи були розвалені.

Нам землі давали, але так ніхто не міряв (скільки було в Польщі - стільки й в Україні). Просто сільрада - "Там, там є поле, там ідіть". 1947 року - голодовка. Тато мій заробляли, його кликали усюди, то буханку хліба вже як заробив і так поділив дітям. А з голоду багато людей повмирало, ті, що приїхали.

У Польщі поляки українців вбивали.Там бандеровці були у лісах. Вони не вбивали поляків, вони били руських більше. А поляків - ні. Але була бандерівщина, там був мій брат, ще там від 15 років його брали і ходив з тими, з тим військом УПА. Потом тато переживав, каже: "Тебе вб'ють". Значить вбивали, як батько переживав. Він ходив там, у якусь розвідку, перестудив собі ноги, через Сян переходив. Потом ми тут приїхали, то в нього такі чиряки на ногах, що аж ями мав, так повигнивало. А потім він тут приїхав і тут пішов до школи. І тут в Хоросткові знову були такі хлопці, бандерівці, молоді школярі. Вони згуртовувалися на боротьбу за самостійну Україну, таку як зараз є. Але їх було мало, то не була сила ще. Тих було більше - кгбісти, НКГБ, - всьо то розшукували і вбивали, в тюрми саджали.

В Україні місцеві нас обзивали лемки, а ми не лемки наша сторона була Галичина. Люди не були дуже добрі до нас.

Переселена зі Шляхтови до Кіровоградщини

Брата забрали вночі до лісу, зав'язали йому очі і не розв'язували, а сказали, що коні його завезуть назад. Він не знав, де він був і чи повернеться. А мама і я в хаті, не можна було, щоб у хаті було світло, все на темно. А там уже того повели, а там уже того, а того прив'язали біля стовпа, а мама каже: "Вже там стрілянина, вже стріляють". Ховалися під периною. А сестра і брат в селі… а хто його знає, де той брат. Вдень боялися одних, а вночі боялися других і не знаємо, чи до ранку доживемо.

Нас переселяли весною 1945 року. Вони вже нас як вивезли, сестра вернулася вже зі станції за хлібом, хліб був всаджуваний, і треба було мати хоч трошки з'їсти. Як вона вернулася, пішла до хати, витягнула той хліб і прийшов чи поляк, чи хто інший, і взяв собі батик. То прийшла така побита, аж чорна, живого місця не було. Але потім дав їй той буханець хліба, наздогнав її і дав той буханець хліба, певно, совість погризла. Вона прийшла на станцію, то ми так з'їли той хліб. Вночі мама і я була, бо сестру і другого брата забрали до Німеччину. То ми правда мали корову, то ми тим молоком що видоїли, то мали.

Їхали в товарняках, разом з худобою, ніхто не міг окремо, не мали ніхто окремого вагона, тому їхали усі вкупі: діти, жінки. На станції, як встали, то вже їсти нема що, варити нема що, випустили ту корову пастися, пішли видоїли, молока брали, йшли в село поближче та й просили хліба чи бараболі чи щось інше поїсти. Поверталися потім на станцію, ставили цеглини і так варили їсти.

Нас везли три місяці, а тепер я за добу всю Польщу об'їхала. Три місяці - то було страшне! То нас привезли до того Кіровограда (я і мама тільки у бігу ще лишилося), бо брат забрав сестру і вже вертався додому, а ми з мамою вже так їхали. Там степів, там хатів - усе порожнє. Усі в 33 році померли (від Голодомору - ред.).

То ми там були з мамою рік. Аж на Великдень ми приїхали сюди. Приїхав брат за нами. Він по дорозі втік з потяга. Моя сестра служила в Перемелові (Тернопільщина - ред.), пішла роботи по селах, а брат так сам - то там, то там, дехто кликав щось робити . А ночували в деяких хатах по 10 чоловіків усі разом.

А коли вже за нами приїхали в Кіровоград, ми корову лишили. То мені вже взяв ліхтар і паросоль і дав таку скриньку, яку я називала "куферки", і мали два баночки, дві миски і ложки. А ми ж приїхали до Хоросткова на самий Великдень. Мама і сестра принесли з Перемелова паску і два яйця і каже: «Пішли в церкву посвятимо».

Їсти не було що, бо 1947 року теж був голод. Хтось там привіз нам чечевиці, то ми змололи це. Воно було гірке, але ж не було що їсти. І таке було наше життя.