"Держава має знайти кожного бійця і сказати: дякую!" - ветеран АТО

В такій ситуації опинилися багато бійців, які воювали не зі Збройними силами. Однак принижуватися перед чиновниками і доводити, що воював, Борис Борисович не хоче. Держава, вважає він, сама повинна пропонувати допомогу ветеранам, а не обертатися до них спиною, передають Патріоти України з посиланням на журнал Країна.

"Мені було відмовлено у статусі учасника бойових дій. Я був не проти воювати у ЗСУ. Але через вік мені не лишалося іншого способу воювати як піти в добровольці.

Потім переважна кількість моїх побратимів добровольців мобілізувалися уже від ЗСУ. Насправді війну літа і осені 2014 року на своїх плечах тягнули переважно добровольці. Багато хто з них в силу різних обставин потім в армію не пішли, і статусу УБД в них немає. Потім вони виходили цей статус в місцевих держадміністраціях. Я теж міг би так зробити. А як я піду до якогось маленького чиновника і буду доводити йому, що я воював, щоб мені дали корочку з пільгою на безплатний проїзд і на сплату комунальних? Мені це робити западло. Я міг би це питання для себе вирішити, але оскільки воно не вирішене для добровольців взагалі, не вважаю за потрібне вирішувати його для себе зокрема.

Бо це питання має вирішити держава. Вона має прийти до мене і сказати: "Дядьку, ти пішов мене захищати. Та ти герой,дядьку. Що я можу для тебе зробити?" Ну, можеш мені дати якусь медаль не з недорогого металу, щоб дзвеніла. Нічого мені більше не треба. Проблема в тому, що держава, сука, до мене не приходить і такі питання мені не ставить.

Дядько працював у селі на тракторі. Приїхав на Майдан дати піздюлєй беркутам, бо дітей побили. Від Майдану пішов зразу в добровольці. Зараз дядькові 60 років, він поїхав додому і працює далі на тракторі. Держава маж знайти кожного з них і сказати: дякую. Ця людина не повинна сама ходити по райжержадміністраціях і доказувати хмирям, які там сидять, що він воював. Поки що українська держава до найбільш відданих своїх громадян обертається сракою.

Ба більше: багато моїх побратимів відчувають певну заздрість до наших загиблих товаришів. От вони зараз ходять Хрещатиком, п'ють пиво, курять цигарки, кадрять тьолок, а їхні побратими вже лежать під красивими кам'яними плитами. Про них уже гарно всі говорять. Уже ніхто не дорікне йому в транспорті: "Вас, пільговиків, тут уже пів маршрутки". Бачу, що багато кому з живих хотілося б помінятися місцями з полеглими. Що може бути красивіше для чоловіка, ніж загинути бою?! Що, вмирати в 75 від раку простати? Ми всі помремо колись. Це прекрасно, піти в бій на ворога, заковбасити їх скільки можна і красиво, курва, загинути. Гарний пам'ятник тобі поставлять. Це пізд*ць як красиво!

А так мусиш клянчити собі пільги, а на тебе дивляться і не вірять, що ти воював, бо руки-ноги цілі."