"Я боровся, поки не зазнав понад 10 ножових поранень, а охоронці добивали мене арматурою та ногами з криками: "Вбивай!" - Олекса Коба

Майдан

Коли почався Майдан у Києві, у той же вечір я запропонував своїм друзям з громадського руху приєднатись до його ідеї в Полтаві - і ми стали ініціаторами акцій у себе в місті. За день до нього ми проводили вуличний музей, присвячений Голодомору - показували те, що люди їли під час Великого Голоду. Туди підходили батьки з дітьми, молодь. Всі дивились на те, що раніше було представлено у форматі сухої статистики в призмі побуту. Хліб з тирси, облиті керосином шматки м’яса, які червоноармійці за даними інтерв’ю, тих хто пережив Голод, залишали людям, щоб познущатись. Під час цієї акції, ми "з-під поли" роздавали маленькі листівки-запрошення на першу акцію Майдану. Це були геть невеликі шматочки паперу, на яких було кілька речень. Але наступного дня на першу нашу акцію прийшло кілька сотень людей.

За час Майдану і я, і люди з нашого руху, координували багато процесів. З самого початку я не хотів, щоб на мітингу була присутня партійна символіка. Мав через це конфлікти з місцевими політиками. Але ми хотіли об’єднати людей навколо зміни політичної системи, а не старих партій, і вірили, що це зможе дати більший імпульс. Через якийсь час, вже пізніше, я дізнався, що окремі опозиційні партії Полтави тоді навіть просили силовиків Януковича мене заарештувати. Але пізніше, мені таки довелося піти на об’єднання мітингувальників з опозицією, бо це відбувалося в Києві, і ми мали тримати єдиний напрямок.

За час Майдану я разів 15 їздив у столицю на 2-8 днів. Брав участь у сутичках, був і на Інститутській під час перших спроб штурму, і потім на Грушевського. Паралельно брав участь у різних подіях, до яких долучались громадські сили з інших міст. Вони хотіли об’єднати громадські позапартійні сили(не усі), що в більшості ставили за мету не зміну партійних прапорів у ВРУ, а зміну системи, з вимогами, які потім були забуті. Я їздив на всеукраїнські форуми Євромайдану, їх було 2 чи 3. Вони проводились у містах з найнапруженішою ситуацією по ставленню місцевою влади до активістів. Перший був у Харкові. Пам’ятаю, за 2 дні форуму, ми пережили 3 чи 4 атаки тітушок, які спочатку намагались вибити двері у те приміщення, де він стартував, а потім на одній з секцій просто залили газом підвал, де було багато людей. Це були дуже важливі події, бо в ці міста з’їхалось багато проукраїнських людей з інших міст, які намагались показати інший вектор розвитку.

В останні лютневі події ми не змогли виїхати в Київ, усі дороги були перекриті. На маленьких шляхах навколо Полтави стояли автоматники. Ми повернулись у місто. Скликали зібрання. Частина опозиційних партій почала говорити про "перечекати" і потім зникла. З партійних - залишились практично всі "свободівці" та частково люди з "Удару". І, звісно, сотні позапартійних людей та з різних громадських організацій. Ми прийняли рішення, що потрібно відтягти місцеві сили міліції на Полтаву. Тоді згорів офіс "Партії регіонів", а потім почалось захоплення ОДА. Міліція застосувала помпові рушниці, світлошумові гранати. Були поранені. Мені щось прилетіло в ногу, але я не звертав на те уваги. Було важливо втримати людей, бо вони були вже на взводі. Я намагався робити все, щоб не було втрат, і паралельно з цим робив все можливе, щоб втримати міліцію у місті. Це була дуже важка ніч, тоді я повністю зірвав голос - і кілька днів не міг говорити. Водночас, як організатор, розумів, що якщо потраплю до когось із поліції, років на 20 сяду. Коли силовики почали стріляти, люди зводили барикади. В якийсь момент до мене підійшла незнайома жінка і сказала, що в міліції у полоні її чоловік і у нього діабет. Я розумів, що якщо я зараз піду до міліції, яка була на іншому боці барикад, скоріш за все мене заарештують, але я не міг залишати хвору людину. І коли я рушив у їхній бік, хтось із силовиків тримав рушниці в моєму напрямку. Коли я почав спілкуватись із ними, блефував: сказав, що у нас за рогом сидять нові хлопці зі зброєю, і зараз може початись стрілянина, а це нікому не потрібно – давайте переходьте на наш бік. Потім додав, що у мене є кілька вимог, одна з них полонені. На що спочатку почув, що ніяких полонених у них немає, але коли сказав, що є людина з діабетом, виявилося, що їх аж троє. А далі було дещо цікаве: коли полонених випустили, мене запросили до головного міліціонера у їхнє управління, нібито вони готові переходити на наш бік і готові це обговорити. Я сказав іншим мітингувальникам , щоб вони зачекали годину, бо ситуація була дуже напружена і багато хто хотів рвати міліцію на шматки. Проте, якщо я не повернусь за годину, нехай вирішують ситуацію самі.

У відділку обласної міліції на кожному поверсі були люди зі зброєю. Але коли я зайшов у кабінет до головного міліціонера, він сидів і пив чай з тими політичними лідерами, які зникли з мітингу на момент початку протистоянь. Я стояв у порваній куртці, в чиїйсь крові - і тут мене питають: "А ви будете чай?"(сміється).

Після цього я бачив ще нові закулісні ігри опозиційних політичних сил. Намагання піти на компроміси. Мені здається, компроміси з совістю в угоду політичним девідендам - це головний біч української політики. Нам не вистачає принципових людей. Або, можливо, більшість із них, просто не доживають до того моменту, коли можуть впливати на ситуацію. Спочатку я намагався розповісти про це людям. Але після Майдану опозиційні сили почали використовувати "ботів", які заливали все інформаційним шумом про "зрадофілів" і "всьопропало", і про те, що нові професіонали точно знають що робити. За кілька тижнів після Майдану мені стало ясно, що, на жаль, ми нічого не змінимо. Це призвело мене до важкої депресії. Але пізніше я зрозумів, що це еволюційний процес. Якщо взяти статистику на середину січня 14 року, вона говорить, що 96% людей вийшли на Майдан, бо побили студентів. Та лише 4 %, такі як я, для того, щоб відбулися зміни в країні. Тобто зміна системи цікавила мізерну кількість людей - це питання запитів, з яких ми починали.

Війна

Коли почалася війна, я вже у квітні думав кудись іти добровольцем. Але хотів дописати магістерську роботу, бо присвятив їй багато досліджень. І коли врешті це зробив, віддав її друзям, щоб вони принесли роботу на захист замість мене. На той момент мені було байдуже в якому підрозділі їхати на схід, але ми з другом, який теж збирався на війну, не хотіли вступати до ЗСУ – не хотіли сидіти десь у казармі, якщо війни вже не буде, а контракт ще на півроку чи рік. Для нас було важливе відчуття свободи, що в будь-який момент ти можеш повернутися в цивільне життя. Хоча з іншого боку, тоді був популярним міф, що війна скоро закінчиться. Я пам’ятаю, як казав мій викладач: "Куди ти збираєшся їхати? Там через тиждень вже все зачистять - не встигнеш!"

В результаті ми з товаришем пішли в батальйон "Дніпро-1". Мій друг, Володимир Шередега, тоді сказав якщо ми підемо в якийсь невідомий підрозділ, який не корелюється в базі даних сил АТО, ми можемо, наприклад, потрапити у якусь незрозумілу ситуацію зі своїми і вони навіть не будуть знати, хто ми такі. Правда, ми дзвонили і в "Азов", але не додзвонились.

Після того, як ми потрапили у підрозділ, було два чи три виїзди на полігон, а далі зона АТО. Спочатку на Луганщину, потім в Маріуполь, де в секторі М (на схід від Маріуполя, в районі Новоазовська) ми їздили по блокпостах та виконували різні завдання. Одного разу, коли ми зранку повернулись із якогось завдання, за територією бази в мене з 5 метрів вистрелив "свій", здається, працівник "Альфи" чи "Омеги". Він формально значився на базі інструктором, і часто був з підрозділом. Але по документах його ніде не було. Такий собі "наглядач", "фахівець". В той час в нас траплялись випадки, коли ми приїжджали на локацію, але там, наприклад, вже не було тих, по кого ми їхали. Хтось їх попереджав. Мої друзі вважали до цього причетним когось зі штабу. В якийсь момент я дізнався, що списки нашого підрозділу здебільшого вже злиті. Прийшов час, коли я хотів поспілкуватися про це "з деякими людьми", які мали стосунок до сил АТО, і могли спробувати дізнатись про це більше. Саме тоді за збігом обставин я дістав цю кулю. І якби не побратими, які почули постріл, я б втратив забагато крові, бо поряд на той момент нікого не було. Далі була важка операція, побратими чергували в лікарні. Штаб на запити тоді просто відповів, що в мене під час навчання в зоні АТО вистрілив інструктор, який витрачав свій час на тренування 1 людини десь за базою, а не групи бійців, як зазвичай має проходити навчання, і який не поніс за це далі жодної відповідальності. Потім коли я подав на розслідування цієї ситуації - в документах слідства було написано, що в мене стріляв невідомий чоловік, який був тоді на базі, а потім зник, і абсолютно ніхто не може його упізнати. А куля пройшла біля серця, зачепила нирки, я був у важкому стані кілька місяців. Мене підтримували побратими. Але війна тривала, і порадившись із друзями, які не знали, що в цій ситуації робити, я впав у апатію.

Після важкого лікування я повернувся в Полтаву. Від колишніх регіоналів, від декого з патріотичних людей, які не пішли у добровольці, від інших знайомих і навіть деяких друзів, я дізнався, що, на їхню думку, я самострєльщік і що ніде не був. (Згадуючи патріотичних активістів, я говорю лише про те, що їх тоді не було поруч, і вони не знали, через що я пройшов на той момент. Я нікого за це не засуджую, навпаки, потім відговорював часто молодь йти на Схід. І прийшов до усвідомлення, що ми пішли добровольцями, саме для того, щоб люди в мирних містах не бачили війни). Я дуже гостро на це реагував спочатку. Коли 100 людей кажуть, що вірять мені, а двоє, що ні – це переважує. Особливо, коли це пишуть малознайомі люди, яких там не було. Я пропонував їм подивитись медичні документи, а потім порівняти характер поранень, коли людина стріляє в себе і коли стріляють у неї з відстані. Я відчував несправедливість і мені було боляче від того, що я все життя намагався боротись за свою країну, намагався відстоювати справедливість, наскільки в мене це виходило, а тепер мене наче зрадили, як і з боку штабу, слідства - та і з боку звичайних людей. Зараз я ставлюся до цього простіше, навіть з гумором. Коли я чую, що сам в себе стріляв, я підтверджую це, і говорю, що потім, щоб догнатись, ще сам себе порізав на кривавій арці (про це далі в матеріалі, - ред.).

Я зрозумів, що будь-що повернуся в зону АТО. Просто тому, що я буду в колі своїх. Але лікарі сказали, що це неможливо через здоров’я. Якби я мав на той момент здоров’я, я б пішов тоді в інший підрозділ, але хотів до своїх побратимів. За пару місяців я загрузив баул, виїхав в казарми - і знепритомнів від болю. Лікарі мене завернули додому. Через два місяці я знову повторив те саме. Правдами і неправдами домовився з медиками, щоб мені написали, що я можу їхати на фронт - і буквально за кілька днів повернувся у сектор "М" з найближчою ротацією. Я відчував нестерпні болі, але долучався до всіх завдань, які ставились і скалився, коли питали чи я ок. Медики попереджали, що я зазнаю ускладнення через своє рішення, але я не міг зробити по-іншому.

За кілька днів, нас вишикували і сказали, що треба десь 15 добровольців, які поїдуть у Піски. Тоді нашим підрозділам треба було підкріплення, бо йшли бої в ДАПі. Зібралося орієнтовно 13-15 добровольців з усієї роти. В Красноармійську (Покровськ) частина "захворіла", і нас доїхало тільки 6 чи 7. Далі у мене були ротації в Піски. Їздив я туди, доки мав здоров’я і сили.

Потім в серпні 14 року під час перестрілки з кулеметів вночі мені прилетіло в бік. Це була куля на "ізльоті", але вдарила боляче. Нам тоді видавали дуже мало магазинів, проте в той день волонтери саме привезли нову амуніцію – і один з нових магазинів я повісив на бік, прикривши печінку. Годин через 6 чи 8 туди прилетіло. Мені пощастило, що так сталося, проте від удару утворилася сильна гематома. Я кілька місяців блював, час від часу було дуже погано, але з позиції не поїхав, бо нас було досить небагато. Лікування проходив вже пізніше.

Взимку в Пісках було дуже мало людей - і доводилося чергувати через кожні дві години. І за декілька годин вільного часу тобі треба було почистити зброю і якось трохи відпочити. Це був безкінечний цикл сансари (Сансара - нескінченний цикл страждань (народжень, хвороб, смертей та реінкарнацій) в буддизмі, індуїзмі, джайнізмі, сикхізмі та інших дхармічних релігіях) – дуже виснажливо фізично і емоційно, бо над тобою постійно щось літає. Таке відчуття, що ти знаходишся на тенісному столі і артилерія "грає" в пінг-понг над твоєю головою. А на позиціях з лютого почався сильний туман. В тепловізорі можна було перемикати режим інверсії - і тоді хоч якось можна було тримати сектор. Тоді ворожі ДРГ були доволі активними хлопцями. Вдень ми намагались рубати кірками нові укріплення в замерзлій землі, постійно прислухаючись до можливого свисту. Робили їх з ящиків з-під БК. Тоді я зрозумів таку філософську штуку: от зараз ти є на позиції, а за годину тебе може не стати. Але ти можеш бути корисним тут і зараз. І я намагався таким бути, наскільки міг. Болі від кулі відчував майже постійно, але адреналін їх тамував, краще за знеболюючі.

Поруч з нами були тварини. В одному з бліндажів у нас була кицька, вона відчувала мінометні обстріли.

Якщо я збирався виходити назовні, вона виходила теж. Але якщо вона різко зупинялася, буквально одразу прилітали міни. Для мене було загадкою, як ця тварина розуміла, що вони прилетять, бо зупинялась ще до того, як їх запустили. А от люди такі обстріли не розуміли. Одного разу до нас приїхав якийсь сбушник, і я збив його з ніг – і тут поруч впала касета "Граду". А він ображався, що я пошкодив йому костюм.

Взагалі, коли в Пісках було дуже гаряче, я зрозумів, що є два варіанти: або ти будеш постійно боятися загинути, або будеш намагатися вижити. Я маю на увазі емоційний стан. І я пам’ятаю, як я в один день просто уявив собі свої похорони, як мої батьки прийшли на них, як мене поховали - після цього мені стало легше і спокійніше виконувати завдання. Звісно, мені було страшно, звісно, я міг впасти під час обстрілу. Але це було більше на рівні рефлексів.

До усіх цих подій я два роки вчився в духовній семінарії. Кинув її, коли побачив, що маю інше відчуття духовності, не краще, не гірше, просто інше. Але суть в тому, що в якийсь момент, коли нас обстрілював танчик, а наша артилерія не могла відповісти через вимоги перемир’я, я відчув "сміх Бога". Це не про галюцинацію, це про внутрішній стан. ВІдчуття, що у нас така безмежна планета, стільки можливостей, стільки ресурсу, а ми не можемо знайти спільну мову і вбиваємо один одного. Він сміявся над тим, що ми будуємо церкви з матеріалів, які йому не потрібні, бо за релігійною логікою він сам все створив. Натомість могли б ці ресурси витратити на якісь благодійні проєкти. Він сміявся над тим, скільки уваги ми надаємо своїй гордості і значенню самих себе, а по факту між нами - людьми - і якоюсь мурашкою для всесвіту мало різниці. Тоді я відчув любов до світу, якусь абсолютну любов, яка є параметром нашої функції людини, як єдине, що варте уваги в житті. І тоді я став усвідомленим пацифістом, людиною яка може вбити, захищаючи свою країну, друзів, близьких, але це вимушений захист без якоїсь самоагресії, хоча я дуже не люблю росіян.

Взагалі, спочатку просто горів почуттям несправедливості і відчуттям, що маю бути тут, бо хто ж, якщо не добровольці. Але потім почав ставитися до того, що перебуваю там, як до своєї роботи. А ще мені б дуже не хотілося, щоб війну побачили інші люди, які досі її не знали.

Після того, як мені другий раз прилетіло, здоров’я залишалося все менше. А коли дали наказ виводити добробати з першої лінії, у нас була остання ротація в Піски. І врешті через кілька місяців, навесні 16 року я звільнився з підрозділу. Повернувся додому і довго відчував себе абсолютно мертвим.

Я не звертався до психіатра, тому не можу стверджувати, що у мене був ПТСР, лише психіатр може ставити такий діагноз, але у мене просто був шоковий стан, що є абсолютно нормальним для тих, хто повертається з нуля. Тривати він може до 2 років.

Вдома

Я закрився в квартирі і кілька місяців не хотів спілкуватися навіть з батьками і сестрою. Вона намагалася прийти, привезти якісь продукти - і я міг послати її матюками, бо я нікого не хотів бачити. Але волонтери порадили мені піти на курси від ГО "Побратими". Для того, щоб, можливо, стати корисним для інших ветеранів, отримати знання з бодинаміки (Сучасний метод тілесно-орієнтованої психотерапії, заснований Лізбет Марчер (англ. Lisbeth Marcher) у Данії в 1970-х роках). Після закінчення магістратури я збирався йти в аспірантуру в медичну академію викладати філософію для студентів і писати кандидатську по архетипах в Україні, тема допомоги людям була дуже важлива для мене. Тому я вирішив пройти курс від "Побратимів". В результаті відсотків на 20 вони допомогли і мені самому зрозуміти, що зі мною відбувається. А потім мене почали запрошувати тренером на різні події, працювати з ветеранами та їхніми родинами. Я декілька років активно їздив на тренінги. І якщо бійці зверталися до волонтерів з якимись проблемами, я безпосередньо зустрічався з ними в Полтаві, або зідзвонювався, якщо вони не могли зустрітися. Намагаючись зрозуміти їх, я водночас розумів себе.

А ще через деякий час мені захотілося почати малювати. Моя мама художниця, але я ніколи цим не займався. Я просто пішов купив фарби - і почав малювати. Вже через рік у мене було десь 40 робіт – і волонтери запропонували зробити виставку, яку хотіли показати іншим ветеранам. Це стало для мене мотивацією, бо спочатку я нікому не хотів це показувати. Але я побачив, що це потрібна штука для інших. Вона відбулася десь у 7-8 містах. Під час неї я проводив тематичні екскурсії із зануренням в колективне підсвідоме. Спілкувався з людьми про природу травми і шоку.

Коли я малював, зрозумів одну дуже важливу для себе річ: неважливо, де ти знаходишся і в якому стані, але у тебе є один класний ресурс - вміти бути тут і зараз. І, може, це прозвучить абсурдно, але якоюсь мірою життя в такому стані стає для тебе нескінченним. Бо ти знаходишся в цьому моменті, не маєш минулого і майбутнього і не озираєшся на смерть, яка постійно ходить поруч.

Взагалі, після служби я почав думати про кожний прожитий день. І тепер я постійно ставлю собі питання: куди я йду, чого саме сюди, чи справді мені це потрібно? Війну не можна ідеалізувати. Але саме стан, до якого вона призводить, виступає каталізатором і посилює всі відчуття з одного боку, а з іншого ламає твоє Его і тобі після повернення треба будувати його спочатку.

Спершу я був дуже закритим від суспільства, потім почав шукати роботу. Пробував працювати менеджером, але у мене було дуже багато агресії. І я подумав, що це не те, чим мені треба займатися. Потім якийсь час працював адміністратором в одному закладі, де до мене з розумінням поставились власники і підтримали у цьому періоді життя. Якось один знайомий скинув мені інформацію, що проводиться набір на курси по програмуванню і там є місця для ветеранів. Я пройшов відбір, почав навчання – і мені це зайшло.

А потім мене знову трохи піднакрило, це був січень-лютий 17 року. Тоді були бої на Світлодарці - мені захотілося знову це все кинути і повернутися на війну. Я приходив на навчання, там усі усміхаються, та і я усміхався, якщо була якась весела ситуація, але всередині я відчував порожнечу і питав себе: "Що ти тут забув? Чому не на фронті?" Я відчував сильну провину, за те що живий, а інші ні. Я вагався - піти на контракт, чи залишитись тут. Мені постійно снилися мої загиблі товариші, які казали мені уві сні: "Сідай поруч з нами". Я думаю, це було почуття сорому перед ними.

Повернення в реанімацію

Але потім сталася ситуація, яка поставила крапку в моїх сумнівах. На той момент я чітко розумів, що ніколи більше не займатимусь громадським активізмом, принаймні в тому вигляді, як це було раніше, бо банально виріс з цього. Але в Полтаві почалася забудова громадського простору – це була єдина арка до будинку, в яку могли в’їхати пожежні машини або швидка. На перших акціях я побачив багато політиків і подумав, що там вистачає людей і розголосу. А потім, коли туди приїхала охорона в амуніції і з дубинками, я зрозумів, що жителям цього будинку може загрожувати небезпека. Написав побратимам - і ми вирішили туди прийти. Протестувальники почали демонтувати незаконну забудову, яка перекрила єдиний вхід до будинку. Я усвідомлював, якщо зараз полтавці дозволять просто так забудувати цю арку, то далі, як гриби почнуть рости інші незаконні забудови, які вже ніхто не зможе спинити. Оскільки до війни у мене була своя кузня, побачив, що люди не зовсім правильно працюють з інструментом, почав допомагати - і в якийсь момент на усіх, хто зібрався, вилетіла охоронна фірма. Вони почали бити дубинками і арматурою не тільки чоловіків, а жінок, літніх людей. Я зчепився з ними. Здається, спочатку мені щастило - я відкинув вбік когось із нападників, які були без зброї, але потім дістав перший удар ножем. Після цього зрозумів, що все, що я можу зробити – це максимально відтягнути охоронців забудовника на себе, щоб інші спробували якось відійти. І в результаті я боровся на ногах, поки не зазнав понад 10 ножових поранень. Мене били кілька людей, били зі спини. А я боровся один проти кількох озброєних нападників, після чого просто впав. А охоронці продовжували добивати мене на землі. Арматурою, ногами. Кричали: "вбивай". Для мене досі залишається загадкою, нафіга це все треба було? Мені не зрозуміло, чому в мирному місті забудовник застосовує силу і хоче до смерті порізати людей... Це риторичне питання. Мене витягли мої побратими. Мені надали першу допомогу. Тоді на акції були дівчата, які їздили на схід волонтерами-медиками, у них з собою була крапельниця – це врятувало. Я з усіх сил чіплявся за свідомість. Це було вкрай важко. Відчував, що ось-ось і я зникну. Потім друзі викликали якогось військового лікаря у лікарню. Виявилось, що поранення не були хаотичні - нападники чітко розуміли, куди треба бити. А далі була реанімація і дуже важка операція. І після цих подій повертатися на війну здоров’я в мене вже не залишалось.

Я і досі не можу сказати, що я реабілітувався. У мене наполовину працює легеня - дихати важко. Арку тоді відстояли, але суд по цій справі досі триває. Проте до відповідальності притягнули не замовників, а лише виконавців. І якщо з охоронної фірми било мешканців будинку людей 15-20, то звинувачення отримали лише ті, хто різав ножами. Але для України це не дивна ситуація. Тому у ній я намагаюсь зробити все, що в моїх силах.

Суди увесь час переносять. Другого березня має бути чергове засідання. А той бік постійно намагається зі мною домовитись. Виходять навіть на моїх знайомих. Одного разу мені подзвонив мій побратим, з яким ми разом воювали в Пісках. Сказав, що давно не бачилися, давай зустрінемося. Я приходжу на зустріч, а він там стоїть з якимось чуваком у схожому на 90-ті роки образі. І той мені, що, а давай поговоримо про хлопців, які тебе різали - давай ти їх пробачиш, а ми компенсуємо. Я подивився на побратима і подумав: "Братику, це правда ти?...". Той випадок був для мене, наче ще один ніж у спину.

На арці був ще один поранений, теж учасник АТО Дмитро Юденко. І зараз той бік повсякчас пробує домовитись з нами, пропонує задовольнити моральну шкоду, якщо ми їх виправдаємо. Але наша позиція завжди незмінна - максимальний термін, а моральна шкода - це на розгляд суду, або паралельно з відбуттям покарання і визнанням провини. Я вважаю, що в цій ситуації не може бути іншого варіанту, окрім максимального терміну. Це прецедент – якщо винуватців виправдають, будь-хто з забудовників у схожій ситуації буде розуміти, що можна різати людей.

IT BRO

Після повернення - я шукав місце, де зможу бути корисним і зможу створювати щось нове. Після того, як я пройшов IT-курси, разом з моїм побратимом ми подивились на досвід піци "Ветерано", та інших ветеранських бізнес ініціатив - і вирішили спробувати зробити щось подібне для тих, хто воював у ІТ. Так у 18 році запустили проєкт IT BRO. На разі він має три вектори діяльності. Перший це web-розробка. Головна цінність у ньому, яка відокремлює нас від конкурентів – ми буквально вояки для ваших web-проєктів. І будемо "битись" на їх боці на всіх етапах розробки. Ми не працюємо з російськими компаніями від слова "ніколи". І маємо соціальну складову нашого бізнесу.

Другий вектор – це навчання, бо це дуже крутий інструмент адаптації. Ми запустили IT-курси. На сьогодні у нас навчалось понад 300 ветеранів з усієї України, з них 10-15 відсотків знайшли свою роботу. Зараз ми маємо 2 нові потоки, де викладають волонтери, проукраїнські ментори розробники з великим досвідом. На них за тиждень подалось понад 340 учасників бойових дій. Це чоловіки і жінки з різних регіонів України та десятків різних підрозділів, віком від 18 до 60 років.

А третє - це соціальні проєкти. Наприклад, до нас звернулася школярка, яка подавалася на конкурс МАН (Мала академія наук). Ми допомогли їй безкоштовно зробити портал з астрономії. Або волонтери, коли почався ковід. Ми і їм допомогли з порталом. І ще паралельно ми працюємо над двома web-проєктами, які є практичними для студентів курсів, на яких вони бачать результат і роблять соціально-важливі речі.

Є ще один момент – це питання пам’яті про друзів. Наш курс для ветеранів безкоштовний. І якби він проводився для такої кількості людей в комерційній установі, вийшла б доволі велика, як на мене, сума. На ці гроші можна було б купити якийсь красивий пам’ятник комусь із бійців. Але в нас є свій погляд на те, як зробити так, щоб про цю людину знали інші. Наш курс зроблено в форматі гранту, і назвали ми цей грант іменем нашого побратима, який загинув у Пісках, Григорія Матяша.

Для нас він був дуже хорошим другом. І ніхто не думав, що саме він може загинути, бо це був дуже кльовий вояка, який постійно вчився, їздив на курси по зброї, по тактиці, можна сказати, він був завжди попереду. Ми подумали, що назвати грант на його честь буде моментом вшанування його пам’яті. І я побачив, що багато ветеранів, які подаються на цей курс, заходять на Вікіпедію і читають його історію. Отже це працює.

Щодо мрій, мені б хотілося, щоб IT BRO згодом перетворилося на середню за розмірами компанію, яка дає багато робочих місць ветеранам, які хочуть розвиватись у ІТ. Нещодавно один із студентів курсів сказав, що IT BRO ACADEMY для ветеранів - це такий собі пошук Дзену в програмуванні, постійний шлях саморозвитку. Цю цінність мені і хочеться плекати в цьому проєкті. Всередині команди ми щодня продовжуємо навчатись нового. І думаю, окрім web-розробки з часом додамо до своєї практичної діяльності нові послуги. А навчання для ветеранів ми хочемо перетворити на ком’юніті, де учасники АТО/ООС зможуть навчатись постійно."