Як Грузія втратила Абхазію, або Уроки "російської миротворчості" для України

Події 27 вересня 1993 року досі залишаються недослідженими як з точки зору чесного та об’єктивного аналізу причин поразки грузинських сил, так і з точки зору уроків, які можна і треба робити з цієї військової катастрофи, передають Патріоти України з посиланням на ЄП.

Причому – і це важливо – всі ці аналітичні викладки не будуть теоретичними:

деякі ключові персонажі війни в Абхазії є діючими особами сьогоднішньої війни на Сході України.

Наприклад, до подій 1993 року мав безпосереднє відношення Сергєй Шойгу – нині міністр оборони Росії. Буквально днями він дав інтерв’ю, в якому чітко дав зрозуміти, що вважає свою "миротворчу" діяльність в Абхазії успішною. І наразі ніхто не може дати гарантій, що подібний успіх росіяни не захочуть застосувати знов.

Сам на сам з РФ

Грузинська влада програла війну та втратила контроль над Абхазією через цілу купу різних факторів. Частина з них мала зовнішнє, незалежне від подій Грузії походження.

Це, наприклад, той факт, що Європа, Америка і загалом міжнародна спільнота в ті часи набагато більше були занепокоєні через війну безпосередньо на європейському континенті, на теренах Хорватії та Боснії, ніж десь у практично азійській Грузії.

Іншими словами, світу було не до грузинсько-абхазьких "розбірок", і він був радий "призначити" відповідальною за розвиток ситуації в регіоні Росію.

Історія не має умовного виміру, отже, ми ніколи не дізнаємось, що було б, якби Грузія намагалася активніше протидіяти такій відстороненій позиції міжнародної спільноти, звертати більшу увагу на події на своїй території та вимагати від світових держав втручання та захисту.

Ми знаємо лише те, що Грузія не сформувала коаліцію на свою підтримку, і цей міжнародний вакуум багато в чому обумовив подальші поразки.

Втім, вплив Росії на ситуацію пояснюється не тільки небажанням світової спільноти втручатися в події.

Є й інша причина – сама Грузія від самого початку і до кінця війни в Абхазії сприймала РФ як посередника, а не як агресора, як миротворця, а не як ворога або посібника ворога.

Типова гібридна

Участь Росії у війні в Абхазії в 1992-1993 роках не була відкритою та безпосередньою (як під час нападу на Грузію в серпні 2008 року).

Російське втручання було гібридним – в повному розумінні цього терміна, яким 26 років тому ще не користувалися, але явище, яке воно описує, вже було.

Знавці реалій того часу стверджують, що Росія з першого дня війни здійснювала підтримку абхазької сторони:

• постачала військову техніку, зброю та боєприпаси,
• навчала бійців, в тому числі на військових базах на території РФ,
• організувала потік "добровольців"-громадян РФ: козаків та представників республік Північного Кавказу (в основному чеченців, але не тільки),
• забезпечувала обстріли грузинських позицій та контрольованих грузинськими силами міст за допомогою російської артилерії, реактивних установок та літаків,
• налагодила повітряний шлях постачання для абхазького анклаву навколо шахтарського міста Ткварчелі у горах.

Але, незважаючи на відчутну та видиму російську присутність, Грузія не говорила про війну саме проти Росії, не ставила питання про російську (гібридну) агресію.

Фактична допомога абхазькій стороні з боку РФ у Тбілісі не сприймалася і не тлумачилася як офіційна позиція російської держави з підтримки абхазького сепаратизму.

Причиною цього було і ігнорування конфлікту з боку Заходу, і особисті ніби дружні контакти Шеварднадзе з Єльциним, і досвід Грузії, коли перші збройні сутички між грузинами та абхазами в Сухумі в 1989 році дійсно припинила Москва за допомогою введення "миротворчих" внутрішніх військ, причому не бралося до уваги, що тоді ще був Радянський Союз…

Падіння Гагри

Росії вдалося позиціонувати себе як НЕ учасника абхазько-грузинського конфлікту і завдяки цьому грати роль миротворця та посередника на переговорах між воюючими сторонами і виступати гарантом мирних домовленостей.

Не важко здогадатися, що ці гарантії закінчувалися сумно та трагічно.

Перший такий приклад стався буквально через пів місяця від початку війни. 2-3 вересня 1992 року в Москві відбулася зустріч очільників Росії, Грузії, Абхазії: Бориса Єльцина, Едуарда Шеварднадзе, Владислава Ардзинба.

За посередництва Росії було підписано договір, який передбачав припинення вогню, обмін полоненими та повернення біженців.

Дійсно, після цих домовленостей інтенсивність боїв та обстрілів вщухла.

Грузія, виконуючи домовленості, вивела більшу частину своїх військ та військової техніки з Гагри та навколишніх районів. За даними з російських джерел, вивід військ, що підпорядковувалися Тбілісі, з Гагринського регіону завершився 30 вересня.

1 жовтня 1992 року збройні формування абхазької сторони – за допомогою росіян – почали штурм Гагри. Навіть російська Вікіпедія пише про "неочікуваний напад" та наводить вражаючий перелік техніки, що була задіяна абхазькою стороною.

Це танки T-72, ракетні установки БМ-21 "Град", бойові вертольоти і бомбардувальники Су-25.

Одночасно російські прикордонники не перешкоджали перетину абхазької дільниці російсько-грузинського кордону бойовиками з північнокавказьких республік РФ та козачими формуваннями, а російський флот, навпаки, встановив блокаду берегової лінії для недопущення прибуття в регіон підкріплення з Грузії.

У грузинських сил у Гагрі не було жодного шансу. За лічені дні, 6 жовтня, абхазькі сили встановили контроль не лише над містом, але й над усім регіоном, у тому числі кордоном із Росією, через який проходить автомобільна дорога та залізниця.

У відкритих джерелах є багато свідоцтв жахливих розправ над місцевим грузинським населенням після переходу міста під контроль абхазьких сил. Але це ще був не найтрагічніший епізод війни.

Оточення Сухумі

Після взяття Гагри грузинські війська лише оборонялися, а абхазькі сили – лише наступали.

В перших числа липня 1993 року абхазькі підрозділи почали черговий наступ на позиції грузинських військ у Сухумі та його околицях. Цього разу вони не тільки наступали з північного заходу (з боку Гагри), але й висадили морський десант на південному сході – в районі Очамчири. В результаті успішної операції в середині липня Сухумі потрапив в оточення. Усі висоти над містом контролювали абхазькі сили.

Міністр закордонних справ Грузії Александр Чікваїдзе тоді на зустрічі з іноземними дипломатами заявив, що наступальні операції абхазьких формувань напряму підтримує російська армія. Але Едуард Шеварднадзе уточнив, що безпосередньої участі в конфлікті російська сторона не бере, хоча і постачає абхазам зброю і готує їх військові кадри.

В середині липня Шеварднадзе – нагадаємо, колишній міністр закордонних справ СРСР – поїхав до Брюсселя, де заявив, що Тбілісі підтримає "будь-яку участь НАТО і Ради Безпеки ООН у врегулюванні конфлікту в Абхазії".

Але заклик грузинського лідера залишився без відповіді.

РБ ООН обмежилася в липні 1993 року лише ухваленням резолюції з висловлюванням занепокоєння щодо загострення ситуації та закликав сторони припинити бойові дії.

В документі також віталися "зусилля генерального секретаря" ООН, "спрямовані на те, щоб розпочати мирний процес за участі сторін у конфлікті і за участі уряду Російської Федерації як такого, що надає сприяння".

Сочинські мирні домовленості

На цьому тлі Москва починає посилено "мирити" абхазів та грузинів.

Офіційний представник Бориса Єльцина Борис Пастухов курсує між Тбілісі, Сухумі та Гудаутою – містом, де розташувалася абхазька влада. В результаті 27 липня 1993 року в Сочі, за посередництва РФ, між владою Грузії і Абхазії укладено угоду про "Припинення вогню і розробку механізмів контролю", де гарантом дотримання перемир’я виступила РФ.

Сочинські мирні домовленості передбачали поетапну демілітаризацію зони конфлікту під контролем міжнародних спостерігачів. Для реалізації угоди була створена об’єднана тристороння комісія з врегулювання ситуації в Абхазії.

Росіяни почали створювати у Сухумі, який тоді все ще контролювали грузини, оперативний штаб для реалізації угоди про припинення вогню. Очолив його Сергєй Шойгу. Штаб безпосередньо мав займатися розведенням військ.

З 1 до 20 серпня 1993 року грузинська сторона виконала вимоги мирної угоди. Регулярні частини були виведені або розформовані, важка техніка була вивезена з Абхазії на кораблях.

В республіку поверталися біженці. 1 вересня в школах та вищих навчальних закладах почався навчальний рік.

Як пав Сухумі

16 вересня 1993 року абхазька сторона порушила угоду про припинення вогню і почала штурм Сухумі. Захищали місто лише легкоозброєні місцеві загони самооборони і міліції.

В перших рядах атакували Сухумі росіяни – північнокавказький загін Шаміля Басаєва і козачі сотні. Допомогу здійснювали і безпосередньо російські армійці.

Грузинське населення міста або було вимушено бігти від наступаючих військ (в тому числі пішки через гори), або загинуло у своїх будинках.

27 вересня Сухумі взяли під контроль абхазькі формування. Дані про трагедію сухумських грузинів є у відкритих джерелах, і вони справді приголомшливі.

Можна тут навести лише одну деталь – голову Ради міністрів Жіулі Шартава, який був учасником об’єднаної тристоронньої комісії з врегулювання ситуації, захопили на робочому місці, а потім вбили без суду та слідства.

30 вересня абхазькі сили вийшли на кордон з Грузією на річці Інгурі. Цей день вважається датою завершення війни – збройного протистояння, яке закінчилося поразкою Грузії та перемогою абхазьких сил та їхніх союзників.

Російські миротворці

У 1993-1994 роках у Женеві відбулися переговори під егідою ООН, за посередництва Росії і за участі ОБСЄ.

Результатом стало підписання документів, в яких сторони висловили згоду на "розміщення в зоні конфлікту миротворчих сил ООН або інших сил, санкціонованих ООН" та зафіксували обопільну згоду на використання в їх складі російського військового контингенту.

У травні 1994 року грузинська і абхазька сторони підписали в Москві "Угоду про припинення вогню і роз'єднання сил".

На підставі цього документа на територію Абхазії були введені "Колективні сили СНД з підтримки миру" – тобто російські війська. Тепер вже офіційно.

З того часу до сьогодні багато чого відбулося, але принципових змін у розкладах сил не сталося: Грузії так і не вдалося поновити контроль над втраченими територіями – окрім Абхазії, це ще Південна Осетія (Цхінвальський регіон).

250 тисяч грузинських біженців не повернулися до своїх домівок. Невідомо про жоден вирок міжнародних судів щодо воєнних злочинів та злочинів проти людяності, які сталися під час війни в Абхазії.

* * * * *

Висновків, які з цієї трагічної історії мають зробити українська влада та українські громадяни, небагато. Їх можна звести до трьох пунктів:

1. Невизнання фактичного противника як учасника конфлікту та противника в політичному та юридичному сенсі створює умови для його позиціонування та визнання навіть на міжнародному рівні як посередника.

2. Фейковий, але визнаний статус "неучасника конфлікту" створює умови для участі фактичного учасника конфлікту в мирних переговорах в статусі офіційного посередника та навіть в миротворчих операціях як миротворця.

3. І нарешті, останнє – ніхто не може гарантувати виконання мирних угод та дотримання умов перемир'я. Зокрема, жодні міжнародні організації не можуть бути фактичними гарантами миру.

Було б дуже добре, якби Україна вивчила уроки інших країн і не зробила хоча б тих помилок, яких можна уникнути завдяки чужому досвіду.