Історії війни: "Дивись, це ж наш танковий батальйон! Ось комбат, оце - брама, патрульні. Можна годинами на це дивитися"

«Дивись, це ж наш танковий батальйон! Ось комбат, оце – брама, патрульні. Можна годинами на це дивитися», – показує мурашину ферму, яку «обладнав» просто у своїй кімнаті, Тарас. Історію українського Героя розповіли у фонді "Повернись живим", передають Патріоти України.

"Він – військовий медик, якого в батальйоні називають Цитрамоном. І один із тих, хто на передовій від самого початку війни – з 2014 року.

«Після анексії Криму я, як і багато моїх товаришів, пішов до військкомату. Це було у березні, а вже на початку квітня подзвонили і сказали збиратися. Перше місце, куди я потрапив, – блокпост між Кремінною та Рубіжним, коли місто ще було не нашим. А пізніше ми пішли на Сєверодонецьк, Лисичанськ. Тоді я був номером обслуги у протитанковому дивізіоні, але, крім того, ще й позаштатним медиком, оскільки у мене були медичні знання».

Але найскладніші бої та найболючіші спогади для нього – битва за Іловайськ. У той район Тарас разом із побратимами виїхав 10 серпня. Весь цей час військові тримали оборону, проводили зачистки та знищували ворожу техніку.

«На День Незалежності ми стояли на позиції, бачимо – виїхали три російських БРДМ. Командир дав команду на знищення. Ми почали працювати по «зеленці». Як потім сказали розвідники, ми знищили «Град» і КамАЗ з боєприпасами. А потім наша піхота взяла у полон псковських десантників, які начебто заблукали. Наша позиція була на дорозі з Кутейникового на Іловайськ. Пам’ятаю, 26 серпня їхала колона росіян, і ми її знищили – три їхні МТЛБ, підбили танки», – пригадує Тарас.

29 серпня повідомили про те, що українська армія – в оточенні. І бійці отримали команду виходити з Іловайська двома колонами.

«Ми єдина «мотолига» (МТЛБ – ред.), яка вийшла. Потім терористи писали, мовляв, просто МТЛБ не було їхнім пріоритетом, – розповідає Тарас. – Я навіть не знаю, як нам це вдалося. Коли їхали, бачили, що стояли чи то росіяни, чи то їхні найманці, у них на ліктях і на колінах ще були білі смуги. І ми їм махаємо, показуємо на автомат, типу, не стріляйте. Вони нам також махали й не стріляли. А потім заїхали в якесь село, нас почали обстрілювати зі стрілецької зброї. Наша «мамалига» їхала повільно, а ми бігли біля неї. А коли вже вийшли з того села в поле, то розпочався хаос. По нам лупили з артилерії, РПГ, танків. Вони навіть не обминали машини з червоним хрестом – валили по всьому. Ми зупинялися, щоб підбирати поранених, – вивезли 24. Сиділи зверху на автівці, один удар механіку по голові означав, що треба зупинитися, два – їхати далі. І от уже зібралися їхати, до нас під’їжджає БМП, і по ньому – луп. Видно, цілилися по нас, але… збіг обставин. Соняхи, кукурудза, посадки, обстріли – те, що там було, неможливо розказати».

Після того Тарас побув удома півроку, але більше не всидів – підписав контракт. Про те, що син знову йде на війну, мама дізналася ввечері. А зранку Тарас вже виїхав на Схід разом із волонтерами.

– Знаєш, скількох людей врятував? – питаю.

– Я не рахую. Я люблю свою роботу й отримую за це гідні гроші. На річницю Іловайська багато пишуть, дякують побратими та їхні батьки. Але мені від того трохи ніяково, – серйозно каже Тарас.

– А що робитимеш, коли ми переможемо?

– Поїду шукати іншу війну, – посміхається у відповідь."