"Клімат у таборі - не найголовніше": "Шизофренія" та голодування в колонії, нова школа доньки. Велике інтерв’ю з Олегом Сенцовим (фото, відео)

Це, а також нову школу доньки Аліни, здоров’я матері та наслідки голодування режисер обговорив із журналісткою Крим.Реалії, передають Патріоти України з посиланням на Радіо Свобода.

– Олеже, розкажіть про Лабитнангі і в’язницю. Ми були шоковані. Ви знаєте, у нас камера там витримувала максимум 40 хвилин у тих морозах. Як ви там виживали і боролися з суворим кліматом?

– Там так, холоднувато.

– Холоднувато? Там півроку сніг лежить.

– Вісім місяців.

– І як ви рятувалися?

– Всі виживали, і я вижив. До цього в Якутії був півтора року, вже був підготовлений, а в Якутії холодніше, ніж в Лабитнангі. Вона хоч і південніше, але холодніша. У Лабитнангі просто більш сиро, вітер і місце таке саме по собі набагато гірше, ніж інші місця, де я був.

– Чим гірше?

– Ну не в плані клімату, клімат у таборі – не найголовніше. Є більш такі речі... Це окрема розмова і важко пояснити людині зі сторони. Табір від табору різниться, в’язниця від в’язниці різниться. Я багато де їздив, мені є з чим порівняти, і це одне з найсумніших місць. Але це окрема розмова.

– Ваша сестра (Наталія Каплан – ред.) виступала в Європарламенті і говорила, що це окремі тортури – відправити кримчанина за полярне коло. Це ще й психологічно тиснуло, крім того, що це фізично важко?

– Я, знову ж таки, не люблю гучні слова – тортури та інше, не вживаю таких речей. А щодо цього – так, північні табори створювалися для того, щоб люди там страждали, це так. Тобто утримувати його там сенсу ніякого немає, в сучасних таборах мало де вже працюють. Як раніше показували, що зеки там з пилами щось пиляють – ні, такого вже дуже мало, у нас тим паче цього немає.

Але вони створювалися – саме Лабитнангі та Харп, це один напрямок на самій півночі – для того, щоб возити туди людей, щоб вони страждали. Спеціально. Тобто ці табори створені спеціально, і чимало північних таборів створені спеціально для всіх найбільш «спецув’язнених», найгарячіших хлопців, щоб вони охололи.

– Це колонія суворого режиму. У вас був якийсь особливий режим, чи ви були разом з іншими ув’язненими? Чи ви були ізольовані?

– Ні, я перебував разом з усіма ув’язненими в бараці. Єдине, що в мене була червона смужка. Мені її поставили в Лабитнангі – схильність до вчинення втечі, це найнебезпечніший в’язень.

– Чому вам дали цю червону смужку?

– По-перше, її дають багатьом, у кого великі терміни, тому що людина не хоче сидіти довго, вона думає про втечу. Це по-перше. Але до цього у мене її не було, саме там мені дали, більше з бажання мені нашкодити і краще мене контролювати.

У всіх ув’язнених перевірка двічі на день – вранці і ввечері, у мене двічі на день – вранці і ввечері, і ще кожні дві години. Вдень окрема перевірка і кожні дві години вночі. Вночі тебе не будять, просто приходить і перевіряють, як ти спиш. Обхід йде і міліціонер – хто просто подивиться здалеку, хто Україну не дуже любить, підійде ближче, щоб ти прокинувся.

Це невелика така шкода, дріб’язкова, тобто цього повно. Це не було як такою стратегією – зробити йому гірше. Сказали: відвезти подалі, щоб він страждав – відвезли подалі, щоб він страждав. Усе.

– Тобто ваш режим від інших ув’язнених нічим не відрізнявся?

– Ви повинні розуміти таку річ, що є офіційні правила, ПВР – правила внутрішнього розпорядку. Вони єдині для всіх тюрем і таборів Росії, але внутрішнє реальне життя, як самих ув’язнених, так і місцевої адміністрації дуже сильно відрізняється. Тому що місцеві роблять все, що вважають за потрібне.

Перевірка приїде, перевірить – все гаразд, всі по стойці стануть і скажуть, що ми всі задоволені, все гаразд. А як всередині, ви ніколи не дізнаєтеся. І тому там всім дуже погано, мені було в тому числі.

Просто мені ще політичний момент створював спроби щось зробити. Але це було до голодування. Після голодування вони старалися вже все… (здіймає руки, ніби відгороджуючись) До голодування в них були спроби мене підловити, після голодування вже зрозуміли – ні, хай сидить.

– Коли ми шукали інформацію про цю колонію «Білий ведмідь», знайшли відео, як там святкували Новий рік.

– Це дурка повна.

Це чистої води шизофренія. Цей табір, так. Вони знімають себе, де знайшли це відео, ну це взагалі! Це унікальна зйомка. Трохи маючи уявлення про це, знаючи, як йдуть справи в цьому таборі, яке там насправді життя – і ця показуха, цей дурдом, ну це взагалі діє на мозок дуже сильно.

Ти розумієш, де ти перебуваєш, і тобі такий показують цирк.

– Так, там собака співає.

– Ні, там все в такій ось стилістиці.

– Ми готували матеріали, знайшли унікальне відео, на якому вас побачили вперше за кілька років. Чимало російських пропагандистських ЗМІ тоді це опублікували лише після того, як їм зробили такий злив, і ми отримали це відео.

– Які наслідки зараз для вашого здоров’я після цього голодування?

– Ви знаєте, все, тьху-тьху, закінчилося добре. Я за ці 145 днів став добре розбиратися в здоров’ї, особливо в здоров’ї людей, які помирають. Коли в мене був пульс 40, і все це було дуже сумно. І там всі дані були дуже погані. Зрозуміло, що мені говорили, вмовляли. Я просто дивився дані, намагався контролювати, що відбувається, але я вже під кінець нічого не контролював, вже нічого не розумів останній місяць, як у тумані такому. Тоді я знявся.

Вони теж говорили, що наслідки будуть дуже сумними, бо там і в кардіограмі зміни, що серце, напевно, вже не відновиться, і нирки – одна теж показувала проблему. І печінка збільшилася, вони кажуть, що все – це вже речі, що не повернутися. Але потихеньку, потихеньку, потім обстежили і сказали, що начебто ти відновлюєшся.

Зараз мене теж в Феофанії обстежили і нічого такого страшного не знайшли. Теж печінка, як і раніше, трохи збільшена, але кажуть, що, може, нічого страшного, може, через те, що ти трохи більше, ніж стандартний. А так дані по самій печінки, я не знаю медичних термінів, але змін немає таких. Тому я вважаю, що я взагалі відбувся легко, без наслідків. Це дуже дивує, але там вони намагалися, щоб я не помер. Самі розумієте, вони не були в цьому зацікавлені.

– А коли ви зрозуміли для себе, що все – треба закінчувати, далі продовжувати не можна. Через загрозу насильницького годування?

– Її постійно застосовували, коли я на другому місяці пересів на пероральний прийом цієї медичної суміші, трошки приймали білки, тому інакше неможливо було. Тому я тягнув час, я ж не знав, скільки це затягнеться, я не знав, скільки я витримаю навіть на ній. Все одно, це невелика підтримка, але не порятунок абсолютно. Продовжував втрачати вагу, продовжували погіршуватися всі медичні показники.

Останній місяць я вже погано розумів, дуже погано, тобто в тумані плавав, тому просто вже розумієш, що вже все. Ось я дійшов до точки і зрозумів, що вже все. І те, що вони сказали годувати... Ось приїжджає адвокат – вони знали, що він приїжджає – і «якщо ти зараз не будеш зніматися, дивись сам, ми тебе знаємо, звісно, але поїдемо в понеділок, ми тебе здамо і там буде все. Тому що ми вже не можемо тебе тримати, бо мене вже возили тричі». І тричі я відмовлявся, і тричі були дуже такі неприємні розмови, коли натовп на тебе насідає цей весь у погонах і халатах. Я відбивався, а там вже просто не тямиш нічого, по тобі видно, що ти не в адекваті.

Тому довелося вже припиняти, тому що я розумів, що боротися далі безглуздо, я можу тільки померти. І я все-таки був не самовбивця, мені потрібно було зробити свою справу, і, як би не важко було визнавати, але довелося відступити.

– Кілька коротких питань. Олеже, ми знаємо, що ви не любите банальщину...

– А хто її любить...

– Або коли «журналісти колупаються у тебе в душі, як у власній кишені». Тому у мене є кілька питань про ваше нове життя, відповідайте за бажанням. Чим ви заробляли гроші до анексії, адже тоді ви вже свій комп’ютерний клуб продали?

– Я заробляв на кіно, в мене були якісь кінофестивалі, якісь роялті давали за покази, якісь були продажі фільмів, якісь ще фонди давали грошей, в які був закладений твій гонорар. У мене були такі невеликі гроші, на яких я просто тримався на плаву, але це було не співмірно з тим, що я заробляв у бізнесі. Але я пішов на це свідомо, розуміючи, що кіно мені цікаве, а гроші самі по собі мені нецікаві. Але я розумів, що за це я купив квиток у кіно, грубо кажучи, увійшов у цей світ до всіх цих подій. Я розумію, що далі в мене буде «Носоріг», ще, ще проєкти, їх вже читають люди, серйозні продюсери, які зі мною працюють. Я розумію, що в мене великі перспективи, у фінансовому плані вирулю на попередній хороший рівень.

– А зараз ваша творча діяльність приносить реальні доходи?

– Ну ось вчора був у Львові на форумі, так, мені за «Маркетера» почали перераховувати гроші, за «Життя», за пять перевидань дитячих оповідань, ось зараз же їх перевидали. перше було видання «Ларгус», зараз я співпрацюю зі «Старим левом» («Видання старого лева» – ред.). Ми обговорили нашу стратегію і вирішили, що ми до смерті будемо співпрацювати, тому що ми одне одного влаштовуємо, у нас великі плани, тому будемо далі друкуватися. Заплатили аванс, і якісь вже тиражі пішли.

Це невеликі гроші, але в мене є певна фінансова подушка, мені допомагали – якісь премії, одне, інше, я ще все це не зібрав. Не проблема, в мене є можливість перший рік прожити, нічого не заробляючи, і можливість мою кінокомпанію оживити. Тому що, крім того, що я режисер і сценарист, трошки письменник, я ще сам продюсер своєї кінокомпанії. Вона невелика, маленька, горда. Зараз її наче як немає, вони лише на папері, але мені треба її повністю створити, і на це потрібні фінансові вливання. Тому що в мене перша освіта економічна, я займався бізнесом, я звик працювати сам. Сам собі господар, без начальника.

– Вирішилося вже якось ваше квартирне питання?

– Ну воно вирішується, це справа не швидка, плюс вони хочуть врахувати наші побажання – обрати те, що нам буде найбільш комфортно.

Ось ми днями телефонували, вони займаються цим питанням, підберуть варіанти, ми подивимося, оберемо те, що нам найбільше підходить. Тому що тобі ж не подарують як коня – на, тримай.

– Ви вже ухвалили рішення – вся сім’я переїздить з Криму?

– Це складне питання. Ми розберемося.

– На кого ваша донька Аліна вчиться?

– Вона в 11-му класі. Вона переїхала ще до мого звільнення, за півтори місяці.

– Тобто вона у Києві закінчує школу?

– Так. Тобто це рішення про переїзд було, вона вже переїхала і почала вчитися в школі тут не після мого звільнення, а до. Це було заплановане рішення, вона вчиться в школі, їй дуже подобається Київ, дуже подобається школа.

Я побував у цій школі, поспілкувався трохи і побачив, що це сучасна, демократична, нормальна школа. Там, де ми були, була хороша школа радянських часів без змін. Був хороший рівень освіти, але там «совок», грубо кажучи.

– Чи не заважає ваша популярність Аліні?

– Питання не до мене – до Аліни, побачите її, спитайте.

– Як здоров’я мами?

– Я скористався службовим становищем. Мене хотіли покласти у «Феофанію», але я сказав, що я здорова людина, у мене є справи, але давайте маму, вона вже літня, подивіться. Вони погодилися.

Її привезли, п’ять днів оглядали. За віком є вікові болячки, але в цілому все не так страшно. Мало хорошого, але будемо ще маму лікувати самостійно.

– Ви в інтерв’ю вже казали, що ваша сім’я розділена: є ті, хто вважає, що Крим – це Україна, а є люди проросійських настроїв. Як ви до тієї частини людей ставитеся? Вони для вас хто – жертви обставин чи пропаганди? Чи зрадники?

– Кожна людина сама коваль свого нещастя, кожна сама обирає своє життя. Так само, як я своє обрав – живу так. Я не коментую, не оцінюю дії інших людей. Я вважаю, що правильно так, і я живу так.

– А якщо говорити ширше – багато кримських військових, міліціонерів, СБУ-шників, які переприсягнули Росії – як ви до них ставитеся?

– Людина, яка порушила присягу, яка зобов’язана захищати свою батьківщину, звісно, зрадник. Тобто це юридичний факт, а не моральний. Ти дав присягу народу України захищати його від агресії, агресія прийшла – де ти був у цей час? Все.

– Бліц-питання. У вас було прізвисько в школі?

– Різні. Дуже різні, залежно від компанії змінювалися, прізвище моє змінювали по-різному. Двічі в різних компаніях мені давали прізвисько «Штірліц». Ця була не поширена, але, можливо, давали за потайливий характер. Пару разів пропливала. Але знову ж таки – було дуже багато різних, у різний час, у різних компаніях, тому жодна так сильно не прилипла до кінця.

– Опишіть себе трьома словами.

– Я не знаю.

– Що вас дратує понад усе?

– Мене взагалі нічого не дратує. Я можу сказати, що мені не подобається в людях. Лицемірство, з окремих форм брехні – нещирість. Це мені понад усе не подобається в людях: нещирість, неправдивість, лицемірство понад усе не подобаються.

– Який найбільш недолугий вчинок був у вашому житті?

– Та їх взагалі купа. Все моє життя складається з недолугих вчинків. Яка нормальна людина поїде на Майдан? Яка нормальна людина буде проти Путіна опиратися? Хто там буде гімни кричати? Тільки божевільний.

– Горілка чи вино?

– Вино, звісно.

– Ваше серце вільне?

– Це особисті взагалі питання, про це ніхто ніколи не повинен цікавитися, це вас не стосується.

– Плануєте завести собаку?

– Планую. У мене було за моє життя три собаки, і останній лабрадор помер, поки я був уже в ув’язненні. Про другу собаку і першу я написав у оповіданні. Коли в мене буде дім, не квартира, там обов’язково буде собака.

– Вівчарка чи лабрадор?

– Я не ставлю мети. Собака. Це буде не вівчарка і не лабрадор, тому в мене була вже вівчарка і був лабрадор.

– Чому ви обрали для окремого спілкування зараз «Громадське» та Крим.Реалії?

– Ви більш незалежні. Я сам люблю незалежність, стараюся спілкуватися з незалежними людьми, відповідно, незалежні ЗМІ мені більше імпонують.

– Ми вам підготували сюрприз. Ваша мама сказала, що ваша сім’я цю страву дуже любить, можливо, ви впізнаєте.

– Не знаю, можливо, у вас недостовірна інформація. Давайте зараз перевіримо.

– Ми для вас привезли з Криму торт «Ай-Петрі». Саме кримського виробництва. Він свіжий, сьогодні вранці приїхав.

– Дякую за торт, але я ось тільки зараз дізнався, що я його люблю.

– Не ви, а ваша сім’я.

– Неточна інформація.

– Це насправді Людмила Георгіївна нам сказала, коли ми були в неї в гостях. Ми до неї вже приїздили з таким тортом, і вона сказала: «Ой, як ви вгадали, це ж саме улюблений торт нашої сім’ї». Тому ми просто хотіли вас потішити і викликати посмішку на вашому обличчі. Я маю зробити ремарку, що велика подяка нашим кримським татарам, які допомогли нам це організувати.

– Кримські татари взагалі молодці.

– Дякую дуже за інтерв’ю.

– Дякую.