"Кремль зачаївся перед кидком на жертву", - російський політолог

"Цього кидка не повинно бути — для блага світу, для блага України та для блага самої Росії — адже агресор завжди платить повну ціну, як Німеччина в 1945

Вже четвертий день світ обговорює підписання так званої формули Штайнмайєра, хоча мало хто знає точні позиції угод від 1 жовтня. Їх не знають депутати Верховної ради, їх не знаю і я. Але один за одним європейські уряди вітають підписання. І це зрозуміло — від війни в Україні втомилися всі. Українці — від загибелі і каліцтва людей, від біженства. Європа і світ — від санкцій, які заважають отримувати прибуток від торгівлі з Росією, від інвестування грошей в цей неосяжний ринок. Кремль більше за всіх зацікавлений у спокої. Про людей, що гинуть тут, у Росії не говорять. Ця інформація засекречена і прихована, але санкції тиснуть російську економіку не на жарт, а крім того, програвши велику авантюру з підкорення України, Путін мріє остаточно затвердити за Росією Крим і переконати своїх «друзів» з найближчого оточення, що він все передбачив заздалегідь і розв‘язав задачу — Крим російський, а місце Росії у світовому співтоваристві відновлено і санкції знято. Це його мрія, його ідея фікс.

Я зовсім не хочу ставати стороною внутрішньоукраїнського політичного процесу. І зсередини України обговорювати підписання формули Штайнмайєра не буду. Але мене дуже хвилюють наслідки цієї дії для Росії і світу.

У 2014 році з кінця лютого Кремль здійснював агресію в Україні. Він відібрав одну з її областей і приєднав її до РФ. Він ввів війська в Донбас і в кровопролитних боях під Іловайськом, в Дебальцеве, на схід від Маріуполя, в районі аеропорту Донецька змусив відступати українську армію і зайняв значну частину Луганської та Донецької областей. У зайнятих російською армією районах Кремль створив дві маріонеткові «республіки» під власним протекторатом. Така реальність.

Перед світом стоїть альтернатива — визнати право на агресію і узаконити її плоди, або повністю засудити агресію і вимагати встановлення status quo ante bellum і виплат з боку агресора компенсацій постраждалій стороні як справедливого відшкодування збитку і штрафу, щоб надалі не повадно було розбишакувати.

До 1 жовтня Європа і світ твердо стояли на цьому останньому принципі, добре пам’ятаючи, що умиротворення агресора Гітлера Великобританією і Францією в Мюнхені призвело не до миру, а до великої війни менш ніж через рік.

І ось 1 жовтня 2019 року цю позицію вражено, як здається, повністю. Окупованим районам Донбасу обіцяно «особливий» статус (ніхто не знає який), вибори в цих районах повинні пройти не після повернення їх під контроль України, а до цього, лише в присутності спостерігачів ОБСЄ. Як здається, навіть контроль над кордоном з Росією не повертається Україні. Таким чином, Європа закріплює плоди російської агресії на Донбасі. Будь-який новий агресор тепер може послатися на приклад Кремля, а престиж Путіна серед політиків, які поважають тільки силу, зросте неймовірно. Він захопив і утримав захоплене. Всі вклонилися йому і визнали його права. Треба було п’ять років простояти і не зігнутися, а загрожувати миру ядерним попелом, — і зігнулася Європа, що протистояла Путіну. Ну Путін, ну молодець! А про Крим і зовсім забули, ну що там якийсь Крим, зате шлях для співпраці з Росією знову відкритий. Путін, диктатор у бідній країні, з якої біжать сотні тисяч людей і мільярди доларів, виявився найбільшим політиком сучасності. «Хто смів, той і з'їв» — і нічого, все стерпіли, а багато хто навіть і навчився тепер, як повинен поводитися справжній правитель, а не якась Ангела Меркель з її немодною совістю і моральною відповідальністю за мир.

І тоді, в 1938−39 роках ейфорія щодо Гітлера по всій Європі була великою. Його називали найбільш значним державним діячем світу, навіть англійський король Георг VI відчував до нього велику приязнь. Все стало прояснюватися під час Битви за Британію, коли «великий європейський джентльмен» зрівняв із землею вже не Варшаву і Гданськ, а Лондон і Ліверпуль. І знадобилося заплатити від 55 до 80 мільйонів життів, щоб спокутувати провину умиротворення агресора.

На мій погляд, те, що сталося 1 жовтня — це дуже великий крок до нового Мюнхену. Росія бідна, але зовсім не слабка у військовому відношенні. Тепер затремтить батька, і міцний старий Нурсултан замислиться над долею свого Казахстану. Адже росіяни живуть не тільки в Донбасі та Криму, а й в Латгалії, Нарві, Киргизії, та ще багато де. Та хоч в Зімбабве і Сирії.

Насправді позиція Європи, на мій погляд, повинна бути ще більш жорсткою, ніж 5 років тому. Ніякої поблажки агресору, ніякого особливого статусу окупованих територій України. Але, що дійсно важливо, це примушування Європою України до імплементації у себе європейських хартій про національні меншини і їхні мови (і в Росії необхідно застосувати ці правила європейських конвенцій про національні меншини і мови). У тих областях і районах, де значна частина громадян бажає другою мовою мати російську (а десь кримсько-татарську, а десь болгарську і т. д.) Вони повинні її мати на адміністративному рівні, як шведи на Аландських островах Фінляндії і в окрузі Турку. Це важливо, і це знімає проблему сходу України по суті, і ніякі особливі статуси при цьому не потрібні. І агресор не заспокоєний, а покараний. І нікому не повадно буде повторювати путінський досвід відкусування шматків від тіла сусіда.

Світ стоїть перед дуже серйозним вибором. Кремль і Смоленська площа зачаїлися, як перед кидком на жертву. Цього кидка не повинно бути для блага світу, для блага України та, в першу чергу, для блага самої Росії — адже агресор зрештою завжди платить повну ціну, як Німеччина в 1945."