"Лавров із 2005 року працює шофером, а не навігатором", - експерт

Сергій Лавров любить цитувати свого великого попередника. Та не Андрія Громика – суворого, тямовитого та грамотного міністра закордонних справ Радянського Союзу, що обіймав цю посаду з 1957-го по 1985 рік і дістав прізвисько "Містер Ні" за зловживання кремлівським правом вето в Раді безпеки ООН, - пише у своєму блозі старший віце-президент Центру аналізу європейської політики Едвард Лукас, передають Патріоти України.

"Лавров теж любить казати "ні", але його герой належить до ранішої доби. Це Олександр Горчаков, що в ХІХ столітті протягом 26 років служив головним дипломатом Росії та прославився фразою: "La Russie ne boude pas; elle se recueille" (фр.: "Росія не сердиться; вона зосереджується").

Та є відмінності. Горчаков розробляв політику. У сучасній Росії це відбувається у Кремлі, у неприступних фортецях найближчого оточення Володимира Путіна. Міністр закордонних справ Росії Лавров із 2005 року працює шофером, а не навігатором. Його робота – виконувати, пояснювати, а понад усе – відстоювати.

Це тяжка праця, адже російська зовнішня політика часто непопулярна. Вона включає вторгнення й розчленування сусідніх країн (України та Грузії), підтримку диктаторів (у Сирії та Білорусі), розпалювання громадянських війн (Лівія) і глобальні гакерські й дезінформаційні атаки (Німеччина, Франція та Сполучені Штати). Лавров також повинен відстоювати репресії російського режиму проти власних громадян – фальсифікації виборів, убивства, тиск на ЗМІ й регулярні залякування опозиції.

Проте критика відскакує від Лаврова, як дощові краплі від вітрового скла громіздких лімузинів "Кортеж", виготовлених за шалені гроші для російських лідерів. Я уважно стежу за його заявами із 2005 року і знайшов лише один приклад того, як він за щось вибачався – а саме за образу речницею міністерства закордонних справ сербського президента. На критику він зазвичай реагує гнівною контратакою, підкреслюючи недотримання обіцянок, зарозумілість і зловживання правами людини інших країн.

Щорічні появи Лаврова на Мюнхенській конференції з безпеки слугують нагодою продемонструвати сукупність цих заяв і злостивості. Я теж регулярно відвідую цей захід. Кілька разів, отримавши слово, звертався до Лаврова з питаннями – російською мовою і якнайдотепніше. Деколи я завважував схвалення в його очах (хоча, може, не варто собі лестити) – так, ніби він визнавав у мені гідного опонента, та потім він усе одно вдавався до звичної, добре відрепетируваної тиради.

У приватному житті Лавров зовсім не відповідає своєму ворожому публічному амплуа: високоосвічений, цікавиться літературою (пише вірші), мистецтвом, у відповідному контексті приємний у спілкуванні. Колеги з ООН, де він був постійним представником Росії, згадують його дотепні малюнки й палке захоплення лижами.

Проте інших людей він тішить таким рідко. Звична манера Лаврова передбачає торгування й погрози: він невтомно просуває те, що, як наполягає, є "асертивною" (а не "агресивною") зовнішньою політикою Росії. Це зводиться до відкидання будь-якої ідеї про те, що лідерство Америки у світі є закономірним або корисним. Захід, на думку Лаврова, є наївним, лицемірним, надокучливим, самовдоволеним і некомпетентним водночас.

Одна із найулюбленіших горчаковських цитат Лаврова (що добре пасує нинішній зовнішній політиці Росії): "Іноземне втручання у внутрішні справи є неприйнятним. Неприйнятно застосовувати силу в міжнародних відносинах, особливо для країн, які вважають себе лідерами цивілізації".

Це чудове підґрунтя для критики західного інтервенціонізму й зарозумілості. Проте воно гірше пасує до ситуацій, коли силу застосовує Кремль. Слід суворо дотримуватися міжнародного права – за винятком випадків, коли Росії кортить його порушити.

Ще одна слабкість – переписування історії. Зовнішня політика Путіна, що її так майстерно й неприємно артикулює Лавров, ґрунтується на міфі – російському відповідникові "Легенди про удар ножем у спину" (Dolchstoßlegende) Ваймарської республіки. Путінізм пояснює пострадянські негаразди Росії не тим, що комунізм (однопартійна держава та планова економіка) був руйнівним для країни, а західною змовою. Мовляв, спочатку підступні іноземці знищили Радянський Союз, а потім цілеспрямовано послаблювали Росію.

Це нонсенс. Упродовж 1990-х я мав справу з економікою та політикою колишнього Радянського Союзу. Американські представники справді поводилися владно – зрештою, як і з усіма. Деякі економічні й інші поради Заходу справді були кепськими – що часто трапляється. Та змови заради занепаду Росії не було; західні позичальники вливали мільярди (переважно ці кошти були марно витрачені або вкрадені) у те, щоби втримати адміністрацію Єльцина на плаву.

Утім, образи й підозри виправдовують безперспективний, конфронтаційний підхід, що відстоює короткочасні інтереси Росії, але не надто сприяє вирішенню проблем ХХІ століття. Дехто гадає, що Лавров утомився від справ: його відома пристрасть до віскі останнім часом, схоже, посилилася, а спалахи гніву почастішали. Можливо, він усвідомлює, що його країна зайшла в дипломатичний глухий кут, де серйозне сприйняття означає кінець."