"Мені 21, з 16 років я на фронті. У 18 вже командував ВОПом "Море" - окремою державою, з трьох боків оточеною сєпарами", - Скальд (фото)

Про "русскую весну" у Павлограді, про почуття "малолітки", якого відправляють додому з війни, про воїна у червоних трусах посеред Пісків і про людину, яка їхала на фронт із пакетиком "АТБ".

Розвідник 24 ОМБр Мирослав Олійник (Скальд)

Про те, як покійний Док просив не казати нікому про його поранення, про загиблих друзів, про Республіку Море - "окрему державу, з трьох боків оточену сєпарами", і про те, чому "воювати скоро буде нікому". Про це журналістам розповів боєць, який, приховуючи свій вік, потрапив на передову у 16, а у 18 вже командував ВОПом, передають Патріоти України з посиланням на Цензор.НЕТ.

"ЩО МОЖЕ ВІДЧУВАТИ ШІСТНАДЦЯТИРІЧНИЙ НАЦІОНАЛІСТ, ЯКИЙ ВЖЕ ПОБАЧИВ, ЩО ТАКЕ ВІЙНА, КОЛИ ЙОГО ВІДПРАВЛЯЮТЬ ДОДОМУ?"

На момент початку усієї цієї х#єти мені було 15. У нас у Павліку (у Павлограді, місті, розташованому фактично на межі Дніпропетровської та Донецької областей. - Ред.) швидко сформувалася місцева самооборона. Вона була дуже різношерстою - і футбольні фанати, і молоді націоналісти, і дідки-мисливці, і комерсанти, хто завгодно... Нашою відповіддю на різноманітні "рускіє марші" у місті були акції прямої дії, жорсткі акції. Ми звели у Павлограді перший блокпост і задушили у своєму місті "русскую вєсну". Саме з того блокпоста і почався для кожного з нас шлях на війну.

Вміли ми тоді мало, жоден з нас уявлення не мав, що таке справжні бойові дії. Тим не менш, я дуже хотів на фронт - але гадки не мав як туди потрапити. Лідером Правого сектора у нас тоді був Ярік Фізрук, якого зараз підозрюють у причетності до вбивства російського депутата (за версією прокуратури, Ярослав Тарасенко міг виконувати роль водія під час убивства росіянина Дениса Вороненкова, - Ред). Я був його підопічним, і він не пускав мене на Донбас. Тому я втік у Дніпро.

У Дніпрі Шум, другий зять Яроша, тоді формував з малоліток свій власний підрозділ, який на той момент займався різними напівзаконними операціями та акціями по області. Ми двіжували, ми збудували у лісі під Дніпродзержинськом свою власну базу, а потім Шум відправив нас до учєбки "Правого сектора", у "Десну".

В учєбці нашим чотовим був друг Грін, покійний Сергій Шилов. Це була просто ох#єннєйша людина, і я можу твердо сказати, що на Десні наша група протрималася лише завдяки йому. Грін був нам усім як батько. Він опікав нас на кожному кроці, годував.

Після навчання ми поїхали додому, а Грін зі своїми хлопцями вирушив у Широкине, де вже була утворена "Аратта". Там він став командиром роти.

Доброволець Сергій Шилов (Грін) 9 липня 2015 року підірвався на міні неподалік від Маріуполя. 16 липня від  поранень він помер у Дніпропетровській обласній лікарні ім. МечніковаМи ж були резервним батальйоном Дніпра. Як я вже згадував, усі ми були малолітками, але після повернення з учєбки вже змогли вчити людей. Ми проводили вишколи як для населення, так і для потенційних рекрутів ПС по Дніпру. Весь час ми були на зв’язку з Гріном та намагалися вмовити його забрати нас до себе. Він обіцяв зробити це, але щось постійно не складалося.

Зрештою, навесні 2015 року я та мій однокласник Рома Юг, на той момент мій найкращий друг, якого я привів до підрозділу Шума, усіма правдами й неправдами вирвалися до 7 батальйону ПС. Але пробули ми там дуже недовго. У дніпровському штабі швидко дізналися, куди ми поїхали, подзвонили у батальйон і здали нас - сказали, що ми малолітки. З підрозділу нас відправили додому.

… Що може відчувати шістнадцятирічний радикальний націоналіст, до рук якого потрапила зброя, який вже побачив, що таке війна, коли його відправляють додому? Злобу. Образу. І бажання воювати далі. Тому вдома я через своїх друзів-свободівців швидко знайшов номер командира "Карпатської Січі" Олега Куцина, подзвонив йому, сказав, що я ох#єнний пацан, правосєк, що я пройшов учєбку та вже маю бойовий досвід і хочу воювати у них. Куцин зрадів моєму дзвінку, і вже наступного ранку я їхав у Курахове на базу добровольчої чоти.

У цей момент наші з Ромою Югом долі розійшлися. Він залишився з Шумом, нашим старим командиром. Пізніше вони створять підрозділ "Чорний туман" і залишаться у 5 батальйоні ПС, а потім, після розколу ПС, будуть в УДА.

Я ж спочатку воюватиму зі свободівцями. Адже за три дні після свого дзвінка Куцину я вже був у Пісках .

"ВСЕ ЛІТАЛО, ВСЕ ВИБУХАЛО. Я СИДІВ І ДУМАВ: "НУ П#ЗДА". АЛЕ У ПІСКАХ ЦЕ ВВАЖАЛОСЯ НОРМАЛЬНИМ"

Більшість пацанів, яких я зустрів у "Карпатській Січі", були дійсно ідейними, і це одразу приємно здивувало мене у підрозділі. Крім того, ніхто не просив у мене паспорт, ніхто не вимагав, щоб я заповнював якісь анкети, тому мені не довелося навіть брехати про свій вік.

Першою людиною, яка дізналася скільки мені років, був мій командир групи, Палій. Я дуже поважаю його і дуже вдячний йому за те, що він не здав мене. Натомість Палій завжди намагався бути поряд зі мною - він ніби охороняв мене, щоб мене не вбили... і щоб у чоти не виникло проблем через мою загибель.

У свій перший ранок у Пісках я повертався з позиції - чи то з "Альпініста", чи то з "Едельвейса", вже не пригадаю. Дорогу почали неабияк обстрілювати. Ми з напарником засіли у гаражі одного з будинків на перехресті та сиділи там хвилин сорок. Все літало, все вибухало. Це було непогане таке хрещення вогнем - хоча я нібито і до того вже встиг дещо побачити. Я сидів у тому гаражі і думав: "Ну п#зда". Тоді ми якраз забрали з позиції покемон (кулемет Калашнікова модернізований, російська абревіатура - ПКМ, - Ред.), тому що він був зламаний. І я вжався у куток і прикрився тим покемоном, сподіваючись, що він захистить мене від осколків... Потім все трохи затихло, ми взяли кулемет у зуби та пішли додому.

Пізніше я зрозумів, що цього літа щось подібне буде відбуватися зі мною практично щодня. У Пісках це вважалося нормальним. І незабаром я вже майже нічого не боявся.

Якось я запитав Палія:

- Сєрьога, а що ви будете робити, якщо мене завалять?

Сєрьога відповів, що мене просто скинуть у якусь воронку під злітною смугою Донецького аеропорту, прикопають і скажуть, що мене тут ніколи не було. Це було правильне рішення, насправді. І це була та ціна, яку я мав заплатити за своє перебування там, де я хотів бути.

У Пісках я познайомився з унікальною людиною, Тарасом Равликом. У нього була дуже специфічна зовнішність - у свої 33 роки він мав вигляд на 73 роки (сміється). І мав геніальне почуття гумору. Ми з ним здружилися. Ще з тих часів я досі спілкуюся з Тактиком, Дмитром. Це реальний воїн! Він був одним із наймолодших кіборгів, і тоді він приїхав у Піски зі своєю тодішньою дівчиною, Рудою. Руда була однією з дуже небагатьох дівчат на війні, які там реально приносили величезну користь, нічого не боялися та створювали на передовій якийсь домашній затишок.

Ще у Пісках я познайомився з Папагатті - класною людиною, товстеньким, але дуже добрим чоловічком, візитівкою якого у ті часи були червоні труси. У них він постійно ходив як на позицію, так і по самому селищу. Майже всі, хто був у Пісках, знають медика Степанівну, це чудова жінка, до якої я відчуваю величезну повагу. Так от, Степанівна забороняла Папагатті приходити до неї у медпункт у тих червоних трусєлях та без футболки. Вона казала, що це неестетично, і що він псує їй настрій (сміється). Пізніше Папагатті воюватиме зі мною на Світлодарській дузі, на позиції "Море".

Воїн Папагатті

Крім Пісків ми з "Карпатською Січчю" були у Водяному, а також у районі аеропорту. Я привозив у підрозділ своїх павлоградських пацанів, але мало хто з них залишався там надовго. Деяких я за це зневажаю. Один з моїх друзів на третій день у Пісках тупо зламався психологічно. Так, там був п#здець, так, повернення з позиції щоразу було пригодою, яка могла закінчитися смертю. Але зневажаю я того хлопця не через страх, а через те, що він не зміг сказати мені правду. Він почав брехати, що має терміново поїхати додому тому, що у нього захворіла мама і так далі...

"БОНДІК СИДІВ У КАЛЮЖІ ВЛАСНОЇ КРОВІ, СТИСКАВ ЗУБИ І МОВЧАВ"

25 грудня 2015 року я поїхав з бази "Карпатської Січі" додому у дуже жорсткій депресії. Щось кардинально змінилося у моїй голові тоді. Я не кажу, що це був ПТСР, але для мене у тому віці важко було перетравити усе, що відбувалося в останні роки.

Тоді якраз стався розкол у ПС, Ярош зі своїми людьми вийшов з організації, і у корпусі почали назрівати доволі сильні революційні настрої - які я, певна річ, підтримав. Я вирішив повертатися у корпус, який вже був без Яроша - адже я думав, що ми будемо творити революцію.

Знайомі правосєки їхали через Павлоград, підібрали мене там і повезли на базу. Зі мною у ПС поїхав мій кент, Лисий. Він на той момент не мав ані бойового досвіду, ані ідеї, нічого. Це був хлопець, якому просто не було де жити, тому що батьки вигнали його з дому - і він вирішив перекантуватися на війні. Лисий прийшов до мене під під’їзд з пакетиком "АТБ", у якому лежали шкарпетки, труси і якийсь змінний одяг. Я на нього нап#здів (тому що, ну, пакетик "АТБ" - це дичина!), дав йому замість пакетика рюкзак і забрав Лисого з собою на війну.

На базі ПС я познайомився з Піротехніком. Ми виявилися однофамільцями, і вже незабаром Піротехнік став моїм найкращим другом. Я вважаю його своїм братом та у всьому намагаюся його наслідувати. Забігаючи наперед, скажу, що на сьогоднішній день він - мій командир, командир нашого розвідвзводу.

Скальд і Піротехнік

Упродовж наступного тижня я підтягнув у підрозділ ще чоловік 10 своїх побратимів, і далі ми двіжували на фронті. Була ротація на Опитне, ротація на Красногорівку, пацани також їздили на Бутівку...

У Опитне ми приїжджали, допомагали ЗСУ - стояли на постах, тому що армійцям не вистачало людей, а також робили роботу, яку вони робити не могли, адже там були здебільшого мобілізовані. Це був вже час, коли правосєків потроху починали щемити. На позиціях влаштовували перевірки, різні генерали та полковники з’ясовували, чи немає на передовій добровольців.

Якось ми - 6 бійців з 1 штурмової роти та двоє з ОТГ (Окрема тактична група ДУК ПС ім. Капітана Воловика, - Ред.) - вкотре вирушили на передову. А до армійців якраз приїхала якась перевірка, якій військові, звичайно, навалювали, що ніяких правосєків поруч немає.

У ОТГ було чимало іноземців, у тому числі і Бен, австрійський араб, ох#єнний хлопець. Для нього це була четверта війна. Бен якраз був з нами. І от якийсь полковник дивиться на армійців, на Бена, потім знову на армійців, і запитує їх:

-А це хто?

А один з армійців йому відповідає:

-Ну, що він, винуватий? Мамка загуляла, і він таким народився. Він з нашої роти. Він українець.

Позиції між Опитним і Водяним, з іншого боку аеропорту, були дуже цікаві. Озеро, з одного боку якого ми, а з іншого - сєпари. За тиждень ми тоді вбили 4 чи 5 сєпарів. Точніше, зробив це насамперед Бондік, наш старшина роти. Досвічений страшний вовчара.

У один з днів ми мали працювати з АГС по посадці. Бондік посадив мене на тапік і сказав корегувати. Він відпрацював з одного АГСа, нашого, і перейшов на армійський АГС. Той АГС вже давно стояв під дощами, під снігом, і ніхто його не чистив. Але Бондік про це не знав. На другому чи третьому пострілі всередині гранатомета у#бав ВОГ. Я почув вибух - і одразу зрозумів, що щось пішло не так. За мить до мене прибіг покійний Док та почав шукати аптечку, і вже разом із Доком ми побігли до Бондіка. Бондік сидів у калюжі власної крові із перебитими нах#й руками. Сидів, стискав зуби і мовчав. Це мене тоді дуже вразило. У нього руки на шкірі висять, а він стискає зуби - і терпить.

Андрій Бондаренко, позивний Бондік, після поранення. "...Док взводився, я коригував. І тут снаряди почали застрягати. Я знімаю кришку, дістаю стрічку. Тут обірвався трос, і вся стрічка вдарила по моїх руках. Я моментально відчув себе хріново. Ляжу, думаю, в яму - полежу. Дивлюся на руки, а їх немає. Обидві висіли на шкірі. Ліву, як потім казали лікарі, повезло, що надрізало по суглобу, а праву трохи вище відірвало, кістки розтрощило, до цих пір не вистачає чотирьох сантиметрів, ніяк не наросте..." - розповідав він про своє поранення

Док був біля гранатомета разом із Бондіком, і його також зачепило - осколки влучили йому у руку та у голову. Він не звертав на це уваги та перемотував Бондіка, якого потім відвезли медики.

Трохи пізніше Док викликав мене по рації і попросив зайти до нього. Коли я прийшов, він сказав: "Братан, контррозвідка дізналася, що правосєки на позиціях. Збираємо речі, нас заберуть". Також Док попросив мене не казати командиру про те, що він дістав поранення, тому що Доку взагалі не можна було світитися, не можна було їхати у госпіталь. Він був, скажімо так, дуже революційним воїном, і за його діяльність - зокрема за Мукачеве - його щемили. Він витягнув собі пасатижами, бл#дь, осколки із руки та голови - і усе. Дуже сильною людиною він був... Трохи пізніше, коли ми вже будемо на Світлодарській дузі, Док загине на Бутівці.

Роберт Маслей (Док), доброволець із Закарпатської області, загинув 11 червня 2016 року під час артилерійського обстрілу на шахті "Бутівка". Разом із Робертом у той день загинули добровольці Юрій Гнатюк (Гуцул), Ярослав Шевченко (Ярик), Андрій Бутенко (Легат)

Потім за нами приїхав Подолянин. Перше, що він мені сказав, було: "Ну що ти, малолітка?" Він дізнався, що мені немає 18 років. Але мій безпосередній командир тоді одразу сказав, що він мене все одно не вижене. І наказав, щоб я не стояв, не п#здів, а допомагав завантажувати зброю та БК...

"МІФА ВБИЛИ, А МЕНЕ НА#БАЛИ"

Ми повернулися на базу, пробули там деякий час, а потім поїхали на Красногорівку. Після неї почали збиратися на Світлодарську дугу. Я одразу скажу, щоб була правда... Часто казали, що контракти із 54 бригадою правосєки почали підписувати після загибелі Василя Сліпака, Міфа - саме тому, що він загинув. Ні, це не так! Вся х#йня з контрактами почалася задовго до того.

Я поїхав додому, написав ЗНО, відгуляв свій шкільний випускний, а потім поїхав до наших на дугу. І тоді Піротехнік одразу ж сказав мені, що ми будемо підписувати контракти. Якраз звільнялося дуже багато мобілізованих бійців, і Купол (Олексій Оцерклевич, тодішній командир 1 батальйону 54 ОМБр, - Ред.) запропонував добровольцям легалізуватися, домовленість була від початку!

Свої позиції на Світлодарській дузі ми, за "дивною"звичкою правосєків, облаштували перед позиціями ЗСУ. На дузі почала збиратися взагалі збірна солянка. Нас завжди називали правосєками, але правосєків там було мало, особливо таких, що приїхали з самого початку. Туди стікалися усі добровольці для того, щоб подвіжувати.

Потім загинув Міф, почали гинути наші друзі, перші контракти вже були підписані - і добровольців вже почали суворо обмежувати, вирішивши, що усі, хто знаходиться на позиціях, мають бути офіційно армійцями. Тому що нікому не потрібен зайвий кіпіш. Скоро ми стали більш-менш схожими на армійський підрозділ. Нам вже видавалися армійські стволи, а ті, з якими ми заїхали, Бугай віддав назад у ДУК.

Штурм Мурашника (спроба просунутися вперед, під час якої загинув Василь Сліпак, докладно про ці бої у інтерв’ю Цензор.НЕТ розповідала раніше, зокрема, майор Оксана Якубова, тодішній заступник командира 1 батальйону 54 ОМБр, - Ред.) планувався тижнів зо два. Про нього знали усі. Мене на штурм брати не хотіли через вік. Доходило до сліз - у мене реально була істерика, коли мені сказали, що мене не візьмуть. Після цього Подолянин мені сказав, що штурму не буде, і що потрібно поїхати повчитися на БПЛАшника. Я поїхав на навчання, і наступного ранку, коли я прокинувся вже на базі "Дніпра-1", я дізнався, що штурм усе ж таки був. Дізнався, що Міфа вбили, а мене - на#бали.

Після повернення на дугу я разом з Одіном мав займатися БПЛА. Скажу чесно, що у нас нічого не виходило. По-перше, літак був не дуже, по-друге, ми були рукожопими криворукими дебілами. Я лише чекав, коли мені виповниться 18 років, щоб підписати контракт і нарешті повернутися на передові позиції.

"ЦЕ БУЛА ОКРЕМА ДЕРЖАВА, З ТРЬОХ БОКІВ ОТОЧЕНА СЄПАРАМИ"

Планувалося, що я буду у розвідвзводі, однак під час підписання контрактів нас розкидали на вільні позиції - і мене тимчасово записали до 2 роти. Бути на КСП разом із розвідвзводом я все одно не хотів, і я попросив Бугая відправити мене на позицію 2 роти під назвою "Море" хоча б на декілька днів. Бугай погодився і відправив мене та першу партію людей, які підписали контракти і яким не вистачало місця у 3 роті (до складу якої тоді увійшла більшість легалізованих добровольців, - Ред.), на "Море".

Декілька днів, які мені пообіцяв Бугай, розтягнулися на пів року. Потрапивши на "Море" я був щасливий. Там було просто ох#єнно! За винятком того факту, що наші правосєківські командири про нас тупо забули, а армійським командирам на нас було пох#й.

На Морі ми спочатку деякий час трохи ворогували із місцеми ЗСУшниками. Вони нас недолюблювали, тому що на той час командування нашого батальйону дуже любило правосєків, і ставило нас вище, ніж армійців. Але згодом стосунки налагодилися.

Старшим на Морі на момент, коли ми туди приїхали, був Ваня Грек. Він був навіть не з 2 роти, був зенітником, однак був командиром ВОПу. Пацан був хороший, ми одразу з ним потоваришували, не дивлячись ні на що. Однак за декілька тижнів Ваня Грек вже демобілізувався і поїхав додому. Відтоді "скіпетр влади" на позиції передавався від Артиста до мене, від мене до Артиста, і від Артиста назад до мене.

Скальд та Артист (Тимур Половинка)  на Морі

У тому, що про нас всі забули, були як свої мінуси, так і свої плюси. Мінусом був матеріальний бік - відсутність генератора, за великим рахунком відсутність волонтерської якоїсь допомоги. Плюсом було те, що ми фактично робили те, що вважали за потрібне.

Ми називали "Море" Республікою Море. Тому що це була окрема держава, з трьох боків оточена сєпарами, і туди майже ніколи не приїжджало ані керівництво, ані командування. Там діяли наші анархічно-правосєківсько-націоналістичні закони, там було своє життя.

Чудовий мужик, Пожежник, закарпатський правосєк, підполковник цивільного захисту, який приїхав до нас за оголошенням, був старшим на одній з трьох позицій "Моря", "Акваріумі". Ми разом намагалися слідкувати за усім. Ми реально були дуже дружніми, і це було головне.

У грудні 2016 року був штурм лісу. Він готувався вже у більш таємничій обстановці, ніж штурм того ж Мурашника, і про те, що планується така операція, я гадки не мав. Тоді я якраз відпросився додому, тому що у мами був день народження. Я стояв на трасі і ловив машину до Бахмута, щоб поїхати звідти у Павлоград, коли на блокпост вилетіла машина. У ній були розвідники з нашої бригаді, усі обгорілі. Я відкрив машину, щоб дати їм води. Один з них дивився на мене і тупо стогнав: "Скальд... Скальд..." І все. Потім вони поїхали.

Це було біля КСП батальйону. На КСП я побачив Галю, і вона запитала мене:

-Тобі нічого не казав Бугай про списки?

-Ні, а що?

-Нічого.

-Галю, що сталося?

-Нічого. Потім, потім все взнаєш.

Галя тоді запитувала мене про списки на штурм, про які я нічого не знав. І мене дуже образило те, що Бугай не взяв мене на цю операцію. Можливо, на щастя, насправді...

Перед "Морем" схрещувалися дві посадки, і схрещення цих посадок називали Хрестом. Там сиділи сєпари. Колись ми з Ванею Греком і Васею Волею напоролися на цей Хрест, по нам відкрили звідти вогонь, але нас прикрила наша "дашка" - і ми з’#балися. Але ми не викупили тоді, що по наc стріляють із Хреста, ми думали, що ворог далі.

Розвідка, яка до нас приїжджала напередодні штурму, мала б усе зрозуміти. Однак вони не дійшли до самого Хреста (хоч і стверджували, що були там) - і сказали, що там немає сєпарів. Потім під час штурму на цих сєпарів напоролися ССОшники, їх там всіх потрьохсотило.

Незабаром Хрест сказали займати нам. Це була напівпозиція-напівсекрет сєпарський, і нам потрібно було окопатися та тримати його. Це був п#здець насправді. Ми з Моря подобово ротувалися на цей #баний Хрест, і були б раді там будуватися - але будуватися не було як. Машина, яка мала везти ліс на укладку бліндажа на Хресті, підірвалася у полі на протитанковій міні. Тому ми виходили туди як на секрет. Там було спекотно, було реально спекотно, і... дуже холодно (сміється).

У той період, коли ми стояли на Хресті, почалася якась дивна х#йня - у мене на "Морі" люди почали поступово божеволіти. Один з бійців, Ослик, почав усім навалювати, що бачив на Хресті Хижака.

Ослик не жартував, не приколювався - він постійно говорив про це. Розповідав, що коли він дивиться у теплак - біля нього стоїть людина, а без теплака її немає. Що ця людина ходить по Хресту у спеціальному невидимому костюмі. Ослик почав висувати різні теорії - спочатку що це нові російські розробки, що сам Путін ходить до нас на Хрест у цьому костюмі... Потім - що це інопланетянин з фільму. Він дійсно його боявся!

Я був упевнений, що Ослик #банутий. Але якось я сидів у окопі на карематі, і тут Падре кличе мене та каже: "Скальд... Людина стоїть біля нас". Я йому не повірив, думав, щось привиділося йому. Беру теплак - реально, метрах у 20 від нашої позиції тупо стоїть людина, фігуру видно, ніс, видно, як дихає. Я почав орати: "Виходь!" - я був упевнений, що це Ігнатка наш ходить там, він інколи шарився навколо позиції. "Ігнате, виходь!". А Ігнат лежить у бліндажі, і каже: "Я тут". Я взяв калаш, два магазини туди в’#бав, і ВОГ кинув...

По ночі ми туди не лізли, бо хто його знає, що там. На ранок там не було жодних слідів - щоправда, йшов сніг. Не було і тіла, хоча я цілився прямо у ту людину. Звісно, це був не Хижак, але... Може, якийсь дух?

… А може, звісно, і людина. Просто я у неї не влучив. Або її відтягнули.

З усіх місць, де я був, я, мабуть, найбільше хотів би повернутися саме на Світлодарську дугу. Саме на "Море".

"З КОЖНИМ ДНЕМ ВСЕ БІЛЬШЕ ЗАКРУЧУЮТЬ ГАЙКИ"

Потім у нас почалася революція проти командування батальйону, назвемо це так. Бугай почав сваритися з Куполом, почав підійматися бунт проти командування батальйону - і тоді всі раптом згадали про мене і про те, що зі мною є люди. І я тоді підтримав Бугая та інших - тому що вважав, що маю підтримати побратимів, навіть якщо до цього моменту вони не згадували про нас.

Потім ми вийшли на полігон - і я я ох#їв. Для мене це було незвично, це було дійсно жахливо для добровольця. Полігони ламають людей.

На полігоні революція продовжилася. Однак велика частина людей, які при мені клялися Бугаю у вірності раніше, згодом від нього відвернулися. Решта, тим часом, оголосили голодування через те, що нас вирішили розкидати по різних бригадах - і все ж таки перевелися назад на фронт, у батальйон "Донбас-Україна".

Пізніше я повернувся до лав "Правого сектору". Із добровольцями пробув трохи менше року. А потім Піротехнік запропонував мені повернутися в армію. Один знайомий офіцер, Дата, став командиром батальйону у легендарній 24 бригаді. На сьогоднішній день він - наймолодший командир батальйону у ЗСУ. У його батальйоні ми створили свій розвідвзвод, зібрали своїх пацанів, своїх друзів, тих, з ким ми воювали. У нас своя група, ми тримаємося разом і продовжуємо працювати. У 24 бригаді я з грудня.

Бентежить те, що в армії зараз дуже багато паперів, дуже багато затягів. Якби у нас не було свого діловода - увесь наш взвод займався би виключно заповненням журналів та іншою паперовою роботою, часу на війну у нас просто не було б. Але так зараз всюди... А бригада у нас бойова. Наш комбриг, Валерій Гудзь - один з останніх командирів, які не йдуть на компроміси з ворогом, які продовжують з ним воювати і не дають зганьбити честь як своєї бригади, так і своєї нації в цілому.

Зараз мені 21. Вже 5 років я на війні - якщо рахувати з того моменту, як я потрапив на бойові.

… Я дуже боюся того дня, коли закінчиться війна. Тоді я, мабуть, напишу книжку - ту саму, яку обіцяв написати багатьом своїм загиблим друзям. А потім візьму, бл#дь, і застрелюся з переточеного стартового пістолета.

Не уявляю себе не в армії. Багато разів думав про це... І - ні. Для мене дуже страшно те, що зараз відбувається у ЗСУ, адже я бачу ці пригнічені обличчя, бачу настрій людей, які викупають, що відбувається. І мені здається, що з кожним днем все більше закручують гайки, здається, що воювати скоро буде нікому. Можливо, для того все і робиться.

Тим не менш, я дуже хотів би стати офіцером. Це моя мрія. Я дуже шкодую, що не вступив на заочне п’ять років тому, коли закінчував школу.

Розвідвзвод, у якому служить Скальд та його друзі, можна підтримати - адже через умови роботи їхній автомобіль постійно потребує ремонту, у тому числі і просто зараз. Картка для допомоги - 4731 2191 0086 4580.

Інші публікації автора

З архіву ПУ. Кухня літа: Рецепти швидких, смачних та простих страв з кабачків

п’ятниця, 15 липень 2022, 23:55

Страви з кабачків – це те, без чого важко уявити собі літо! Цей овоч дуже універсальний – з кабачків можна готувати перші, другі страви та закуски. Рецепти з кабачками дуже прості у приготуванні, то ж з ними впорається будь-хто. Окрім своїх корисних вл...

З архіву ПУ. "Потому что нельзя быть красивой такой": На сервісі знайомств заблокували акаунт моделі через "занадто привабливі" фото

понеділок, 7 березень 2022, 23:55

Додаток Tinder знову опинився в центрі скандалу через свою занадто жорстку політику щодо розміщуваних знімків.