Міг змінити хід війни на Донбасі: За що загинув генерал Кульчицький

Генерал Кульчицький загинув 29 травня 2014 року під Слов’янськом, коли вертоліт Нацгвардії збили з ПЗРК сепаратисти.

Генерал Сергій Кульчицький

Рівно 6 років тому, 29 травня 2014 року, поблизу Слов’янська сепаратисти збили український вертоліт Мі-8. Тоді загинули 12 воїнів Нацгвардії та колишніх "беркутівців", які летіли на ротацію. Серед загиблих був і легендарний генерал Сергій Кульчицький. Генерал, який у стислі терміни сформував боєздатний підрозділ із учорашніх майданівців – і завоював безмежну довіру, повагу й любов тих, із ким за лічені тижні до початку російської агресії проти України перебував по різні боки барикад, передають Патріоти України з посиланням на Обозреватель.

За місяць після загибелі генерал Кульчицький був удостоєний найвищої державної відзнаки – Золотої Зірки Героя України. Але, певно, для нього самого куди більшою нагородою стало би те, що створений ним добробат нині носить його ім’я. І що хлопці, яких він виховував, засвоїли уроки, гідно воюють і бережуть чесне ім’я свого підрозділу. А ще - досі сумують за своїм "Батею". І прагнуть помститися за його загибель.

Генерал Кульчицький був знаною та авторитетною у військових колах людиною. Але хто може розповісти про нього краще, ніж бійці з його добробату? Ті, хто з перших днів і до сьогодні боронить Україну у складі батальйону імені генерала Кульчицкого.

Журналісти поспілкувалися зі свідками життя й загибелі одного з найкращих командирів новітнього українського війська.

Роман Іванишин, псевдо "Замок"

Я з Майдану в батальйон потрапив. Десь через тиждень після 20-х чисел лютого оголосили збір – і ми всі, хто вже встиг роз’їхатися по домівках, злетілися в Київ. Нам організували автобуси – і повезли на Петрівці.

Переночували ми в наметах, а на ранок було перше шикування. Зараз я розумію: на військо ми були мало схожі. То була банда татарів зі списами. Хто в що вдягнений, кожен зі своїми ідеями й думками…

Тоді ми вперше побачили генерала Кульчицького. Він вийшов, подивився на нас – і сказав: "Хлопці, ви не готові до прямих бойових зіткнень із ворогом. У нас є місяць на підготовку. Підготувати бійця за місяць – неможливо. Але те, як горять ваші очі, мені підказує: натхнення, мотивації, запалу у вас вистачить на кілька бригад. Тому ми з вами в будь-якому разі щось придумаємо. Дамо їм жару!"

Тоді ми не сприймали жодну людину в синій формі, з погонами. Але він – він був інший. Не паркетний, а реально бойовий офіцер – він то все давно розумів. Це була людина з величезним досвідом. Дуже стриманий, виважений чоловік. І щирий патріот. Генерал розумів: якщо зараз із цих мамайців (із нас) не зліпити щось боєздатне – з чим завтра воювати? Нема часу на спесивість, гордість, зарозумілість. Є проблема – її треба вирішувати. Є люди – з них треба зробити військо. Інших не дадуть. Інших – нема. Інші – сидять вдома.

Генерал Сергій Кульчицький

Можливо, він і злився. Але ніколи не показував цього.

Мені запам’ятався один жорсткий момент. Навіть половина з нас тоді не зрозуміла вчинку одного з хлопців… У якийсь із днів нас вишикували літерою П, аби краще було чути, генерал вийшов і дещо нам розповідав. І тут один виходить – і простягує йому такий невеличкий сувенір, щось на зразок магнітика на холодильник, у формі статевого органу. І каже: ви знаєте, вам оце з Майдану передали… Ми оніміли. А генерал взяв у нього цю штуку, повернувся, поставив її позад себе на бордюр, знову повернувся до нас – і продовжив спілкуватися, наче й не було нічого. Він зробив вигляд, що нічого не трапилося.

І от такими моментами, такими проявами стриманості, виваженості він і підкорив нас. Генерал був істинним лідером.

Сергій Петрович кожного божого дня обходив усі напрямки підготовки. Міг того не робити, бо на той час очолював Головне управління з бойової підготовки – і цілком міг покластися на інструкторів, які були поставлені на кожен напрямок. Але генерал щодня особисто проходив кожен із напрямків і дивився, чим люди займаються. Чи правильний матеріал їм подають.

Особливо його цікавив напрямок бойової підготовки. Зброя, матеріальна частина, стрільба, метання гранат, тактика підходу на позиції – оце його цікавило найбільше.

І деколи він зупинявся. Врізалося в пам’ять, як ми сиділи на одній із навчальних точок, а перед нами стояв офіцер – і щось там читав із плану-конспекту. Генерал підійшов, послухав трохи та й каже: "Що ти їм читаєш? Їм за два тижні – в бій. Ти покажи їм реально, що треба робити. Візьми автомата, покажи кілька прийомів…" А той стоїть і не знає, що йому робити. Найімовірніше, він і сам не знав… Тоді генерал каже: "Добре, йди вбік, візьми книжку і сам її читай. А я їм поясню цю тему". Ставить його збоку – і починає нам пояснювати: "От, дивіться, хлопці..."

І тут той офіцер зробив помилку: дістав телефон – і почав з кимось розмовляти. Сергій Петрович почув, повернувся й каже: "Я тобі що сказав? Читай вголос!" Вичитав його, як дитину.

Різні тоді офіцери були. Дехто нас тихо ненавидів. Бурчали: нащо їх тренувати? Це м'ясо. Вони йдуть у розхід. Нах*на їх тренувати, вони все одно не вернуться… Були й інші: щирі, натхненні. З багатьма ми досі дружимо. І вони будь-що намагаються нам допомогти. Це та свідома частина команди генерала Кульчицького, яку він набирав. Бо він відбирав найкращих для того, аби з нами займатися. Бо хотів, аби ми вижили.

Генерал Сергій Кульчицький, одне з останніх фото

Пам’ятаю, як питали в нього: "Що нам робити? Ви дивіться, як забезпечені інші армії світу! А ми? Що ви нам дали? Автомати? Бо ж навіть броників і шоломів спершу нам не видали"… А він відповів: "Синку, держава дала тобі автомат, держава дала тобі набої. Твоя бідна, пограбована московитами та їхніми опричниками держава. Віддай їй належне. Будь її вірним сином. Тобі дали зброю – виконай свій обов’язок. Ти складав присягу на вірність державі – дотримайся її тоді, коли твоїй державі реально скрутно"… Ці його слова для мене стали прикладом. Але ціну цих слів ми зрозуміли пізніше.

У Петрівцях ми довго не були. Нас як змогли підготували. Ми доукомплектувались, привели зброю до ладу, заледве отримали жилети й шоломи… А далі нас перекинули в Барвінкове, вже безпосередньо в зону проведення АТО. І вже першої ночі частину з нас звідти позабирали – і ми зайняли блокпости. Ті, що, як ми дізналися пізніше, залишили 95 десантна житомирська і 25 дніпровська бригади. Хлопці пішли вперед, а нас, аби не оголювати їхні попередні позиції, у той же день туди й кинули.

Генерал Сергій Кульчицький

Тоді ми ще не розуміли, що коїться.

А зранку прийшли борти. Почали прилітати Мі-8, нас туди вантажили – і летіли… Нам казали: "Хлопці, все нормально, 8-12 годин побудете – і вас заберуть. Не беріть із собою нічого зайвого. Форма, жилет, шолом – більше вам нічого не треба. Ніяких рюкзаків, курток. Ви туди й назад"…

І – півтора місяця. Саме стільки ми простояли на 6 блокпості на Карачуні і наші хлопці на 5 блокпості на Молочарі. Там, де загинув генерал…

Там ми генерала бачили чи не більше, ніж на полігоні. Він часто прилітав. Хотів нас бачити. Переживав, аби не сталося біди. Бо там з нами були представники "Ягуару" і "Беркуту". І генерал боявся, що між нами буде конфлікт.

І не дарма боявся.

Перші два дні йшов дощ. Ми не відразу зрозуміли, що з нами – івано-франківські "беркути". Ми бачили людей у формі і думали: круто заряджена якась спецура з нами, прикольні круті пацани. І десанти. А коли припекло сонце і всі почали сушитися, перевдягатися, ми побачили, що на крутих пацанах – футболки чорні з надписами "Беркут". Боже мій… Очі кров’ю налилися. Зброя на руках. Нас – разів у 4 більше, ніж їх. Ми на той момент уже в десантів "намутили" гранат, тубусів 18-х і 22-х РПГ. І так: "Ну що, мужики, давай поквитаємося?" – "Давай!" – І до них…

Генерал Сергій Кульчицький

Тоді там, на Карачуні, могло бути всяке. Десантники зупинили. Сказали: "Пацани, досить, у нас ворог помінявся вже. Давайте ми зайдемо в Слов’янськ, виб’ємо їх звідти – і тоді вже сядете й переговорите"…

Знайшли слова. А потім – хлопці довели. Кров’ю змили ганьбу підрозділу, в який потрапили. А потім – загинули разом із генералом. І я вам скажу: це стало актом примирення. Ми після того багато переосмислили. Дуже багато. Шкода, що такою ціною…

… БК нам не бракувало. Ми його в десантури брали. А ось із їжею й особливо з водою були проблеми. Наші два блокпости ж у повному оточенні були. Ми на 360 периметр тримали. Тож такі гості були рідкі – і дуже бажані. Ми того борта, який десь раз на тиждень прилітав, як манни небесної чекали…

До того ж нам із Барвінкового передавали наші рюкзаки. Ми ж там усі речі полишали, бо "на кілька годин" їхали… На бортах тоннаж був обмежений, і якщо можна було щось завантажити окрім основного вантажу, який людям везли, нам по кілька рюкзаків передавали з бази…

Того ранку генерал прилетів, як завжди. Я після нічного був, тому тоді якраз спав. А хлопці його зустрічали. Вертушка сіла на Карачуні. Генерал вивантажив, що нам мало йти – і полетів на 5-ий, на Молочар. І вже там, після взльоту, в нього і влучили…

Хлопці це бачили. Що тоді почалося – це важко уявити. Наш ротний, який згодом виявився зовсім не ротним на паперах, бо не може рядовий офіцерську посаду обіймати, нашим ротним був якийсь офіцерик, якого ми жодного разу так і не побачили… Так от, він підняв кіпіш. Прибіг: "Пацани, це ж*па! Генерала збили!" Побіг до десантників: "Пацани, дайте БТР, а краще два – там генерала і "беркутів" збили, ми їдемо туди!" Подзвонили пацанам (тоді був зв'язок), вони підтвердили. І сказали, що вже їдуть туди, будуть щось робити…

… Якби Сергій Петрович тоді не загинув – упевнений, міністром оборони став би не Степан Полторак, а генерал Кульчицький. Він був здатний багато чого зробити. Був достойніший за будь-якого військового, якого я знав на той момент. Він завоював довіру й повагу.

І, думаю, та мерзота з центру управління польотами, яка вже не знаю, за скільки срібняків злила маршрут борта – добре це усвідомлювала. Бо я переконаний: генерал загинув не стільки через хитрість ворога, скільки через підлість зрадника.

Генерал не був підконтрольним. Він був патріотом. Робив усе за правилами й за совістю. Є статут, є присяга, є добровольці, є війна. І тут нічого робити політикам. Вони свій бій уже програли. Бо гармати говорять там, де замовкли дипломати. Вони не впорались – прийшла наша черга. А генерал як ніхто здатен був зробити потужний хід. Тому його і боялись. Тому його і злили. Прибрали чужими руками. Його загибель – це був стратегічний хід наших запроданців. Переконаний у цьому.

"Дамо їм жару!" За що загинув генерал Кульчицький, який міг змінити хід війни на Донбасі

Олександр, псевдо "Малюк"

…Яким був генерал? Він був виваженим. Розумним. Енергійним. Власним прикладом наставляв хлопців. До кожного знаходив окремий підхід і розумні слова…

Повчав багато. Ми ж на початку були не дуже військові люди – він повчав і нас, і офіцерів, які вчили нас і далі, після його загибелі…

Він був далекоглядним. Розповідав нам: "Хлопці, за день нічого не закінчиться, вам потрібно набратися сили, набратися терпіння – і з холодним розумом та палким серцем підійти до цієї справи".

Генерал був для нас прикладом. Взяв за плече – і повів із собою.

Він був смішним, мав відмінне почуття гумору… Коротше, скучаємо ми за ним... Таких людей після його загибелі ми більше не зустрічали, мабуть.

Коли ми поїхали на Схід, він поїхав із нами. І там ми ні на хвилину не припиняли підготовку. Готувалися між відпочинком і службою. Він особисто ходив із нами, бігав. Вчив тримати зброю, тримати контроль… Я до того служив строкову службу – і бачив генералів: пихатих, зарозумілих, огрядних дядьків. Генерал Кульчицький був зовсім іншим, підтягнутим, розумним. І попри те, що він був генералом, дуже поважною людиною – не гидував говорити з бійцями, сидіти з ними в курилці, спілкуватися, пояснювати, коли ти щось робив не так – і вчити, як треба робити… І ти приймав усі зауваження. Бо розумів, що за людина перед тобою, скільки вона пройшла, цінував, що ця людина до тебе по-людськи звертається. Як батько. І ми слухалися…

Генерал Сергій Кульчицький

Було таке, що він привіз хлопців на блокпост, зіскочив із броні – і пішов уперед. Бо ж ніхто з нас не знав, що робити. І хлопці йшли за ним. Зліва, справа, але позаду, за ним. А він йшов першим. А тоді розвертається, сміється – і каже: "Загубите ви свого генерала, ох, загубите"... Жартуючи казав, звісно. А хлопці всі: "Та ні, Батя, ти що!" І от – загубили. Якби ж знати майбутнє, може, все б по-іншому було…

…Той паскудний день спершу був таким же, як багато інших. Сонячний день був. Ми несли службу в посиленому режимі. Це ж 2014 рік був. Ми ще не розуміли, що робиться. Тільки відчували, що робиться щось дуже хиже.

Він прилетів, як завжди. Привіз нам боєприпаси, воду, хліб… Він ніби щось знав. Бо сів не в полі, яке ми охороняли і де мав сідати його борт, а зовсім в іншому місці. Зовсім близько до нас. Ми всі бігли до нього привітатися. Привіталися. Поговорили. Він нас всіх зібрав – і провів таку "п’ятихвилинку": розказав плани на майбутнє, пояснив, що робиться, яка загалом ситуація…

І все. Вони полетіли. Але недалеко. До двох кілометрів від нас вони відлетіли – і їх збили.

І ми побігли туди.

Поки хлопці з десантури чекали наказ, бо це могла бути засідка, могло бути будь-що – ми побігли. Ми тоді не розуміли того всього – і просто побігли рятувати життя хлопців. Думали, вони впали, але всі живі. Що їх взяли в кільце, але ми зараз навалимося – і відіб’ємо. Що нам, молодим-нежонатим… Але, як виявилося, відбивати не було в кого і не було кого фактично. Коли ми туди прибігли, багато ще хлопців живих було. Але вони були дуже тяжкі "трьохсоті". На руках у нас повмирали…

Була коротка сутичка. Ну як сутичка? Це був сад, кущі. Було нерозуміння: а чи є хтось у тих кущах. І мені простіше вистріляти в ті кущі пів ріжка, ніж чекати, поки мене звідти підстрелять… Ми підбігли, зачистили, подивилися… Висунулися вперед, вліво, вправо, розбили сектори. Кожен зайняв оборону. А вони втекли. Коли ми це зрозуміли, почали збирати рації, телефони, особисту зброю, тіла…

Маю тверде переконання, що генерала злили. Хоча я спілкувався з тим, хто вижив, і він казав, що маршрут слідування знали тільки він і командир борта. Пілот, помічник і командир, який загинув, більше ніхто. Інші знали точку вильоту й точку прибуття. А от із лівого боку, з правого чи по центру вони полетять – того ніхто, окрім них самих, не знав. І, власне, ворогу, який знав, що борти літали з періодичністю 4-5 днів, нічого не варто було сісти в саду, поїсти сухпай і почекати 3-4 дні. Бо в нас не було стільки людей, щоб охопити всю ту величезну територію...

Можливо, вони так і зробили. Сіли – і вичікували. І, найімовірніше, вони навіть не розуміли, хто летів на тому борту. Їм важливо було збити борт як одиницю.

Загибель генерала Кульчицького стала ударом для його вихованців – бійців добробату, який згодом назвуть іменем полеглого командира

Спершу в нас була паніка, відчай, розчарування. Було нерозуміння, що буде з нами далі. Куди ми. Що ми… Ми сиротами лишилися. За долі секунди лишилися сиротами…

Але потім, на зло всім, вирішили: в пам'ять про генерала маємо продовжити його справу. Ми не здамося. І не здаємося. Ось уже 6 років…

Ми в десятки разів підсили свою команду. Набули досвіду ведення такої війни – гібридної. Ми ж не знаємо інших воєн. Тільки цю, таку нерозумну з одного боку, нашпиговану технікою з іншого, війну. Ми стали зліші. Стали розумніші. Підтягнули безліч розумних хлопців. І я вам скажу: ніхто з них не збирається ще йти додому і ставати якимось прибиральником чи йти бетон на будівництві мішати. Всі лишаються в армії. Усі твердо хочуть перемоги. Усі прагнуть закрити цей рахунок.

І тільки потім, із чистою совістю, їхати додому, до жінок, до дітей.

Інформація, котра опублікована на цій сторінці не має стосунку до редакції порталу patrioty.org.ua, всі права та відповідальність стосуються фізичних та юридичних осіб, котрі її оприлюднили.

Інші публікації автора

У Китаї чоловік, що "помер" у лікарні, повернувся додому

вівторок, 7 липень 2020, 0:30

Тіло не опізнали через коронавірус... У Китаї чоловік на прізвище Цзяо, який нібито помер від туберкульозу, повернувся додому через два місяці після того, як родичі влаштували похоронну церемонію, а тіло кремували. З'ясувалося, що в лікарні переплутали...

Науковці показали фото унікальної, "швидкої" галактики

вівторок, 7 липень 2020, 0:25

Галактика рухається зі швидкістю 1564 км в секунду. Земля обертається навколо Сонця зі швидкістю близько 30 км на секунду. Телескоп Хаббл сфотографував галактику, яка рухається надзвичайно швидко. На офіційному сайті обсерваторії розмістили фото спірал...